Рішення

від 04.03.2014 по справі 910/24688/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/24688/13 04.03.14

За позовом Державної установи «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України»

До Товариства з обмеженою відповідальністю «Макрорівневі будівельні технології»

Про стягнення 7 547,71 грн.

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

від позивача: Сербіна А.О. представник за довіреністю № б/н від 01.11.13.

від відповідача: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Державної установи "Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України" (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Макрорівневі будівельні технології" (далі - відповідач) про стягнення 7 547,71 грн.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на те, що за результатами проведеної у 2011 році Контрольно-ревізійною службою України перевірки, було складено акт, з якого вбачається, що відповідачем позивачу було завдано збитків на суму 915,92 грн. Вказані грошові кошти на думку Державної установи «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України» підлягають стягненню з відповідача на підставі приписів ст. 224 ГК України. Крім того, позивач вказує на те, що внаслідок завищення відповідачем вартості матеріалів за Договором № 084 від 23.08.11., Державною установою «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України» зайво проведена оплата в розмірі 6 631,79 грн. Вказані грошові кошти на думку позивача підлягають стягненню з відповідача на підставі норм ст. 1212 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.12.13. порушено провадження у справі № 910/24688/13 та призначено її до розгляду на 28.01.14.

В зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача та з огляду на невиконання сторонами вимог ухвали про порушення провадження в даній справі, ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.01.14. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 11.02.14.

В судовому засіданні 11.02.14. представником позивача було подано письмові пояснення по справі.

За результатами судового засідання 11.02.14. розгляд справи на підставі ст. 77 ГПК України відкладено на 04.03.14., про що судом прийнято відповідну ухвалу.

При цьому, ухвалою Господарського суду міст Києва від 19.02.14. за заявою позивача на підставі ст. 69 ГПК України продовжено строк вирішення спору в даній справі на п'ятнадцять днів.

В судовому засіданні 04.03.14. представником позивача підтримано свої позовні вимоги.

Представник відповідача в судове засідання 04.03.14. вкотре не з'явився, вимоги попередніх ухвал суду не виконав, письмового відзиву на позов та контррозрахунку ціни позову не надав, заяв чи клопотань не подав і не надіслав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Так, згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Відомості про місцезнаходження відповідача є правомірними, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців на відповідача, що наданий позивачем, повідомлення про вручення поштових відправлень наявні в матеріалах справи.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, враховуючи предмет спору, а також доказове наповнення матеріалів справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/24688/13.

В судовому засіданні 04.03.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

23.08.11. між позивачем (Замовником) та відповідачем (Генпідрядником) було укладено Договір № 084 (далі - Договір), відповідно до умов якого (п. 1.1) Генпідрядник у межах договірної ціни зобов'язується виконати на свій ризик власними силами і засобами роботи з капітального ремонту будівель Інституту (далі - обєкт) Лот № 1. Роботи з капітального ремонту будівлі моргу; Лот № 2. Роботи з капітального ремонту перехідної галереї, в обсягах, передбачених кошторисною документацією, на підставі якої складені локальні кошториси, які є невід'ємною частиною Договору (далі - роботи) з дотриманням діючих будівельних норм і правил, а Замовник - прийняти і оплатити такі роботи.

Пунктом 3.1 Договору (з врахуванням додаткової угоди № 1 від 12.12.11.) встановлено, що ціна Договору становить 677 990,00 грн.: Лот № 1 - 422 848,00 грн. з ПДВ, Лот № 2 - 255 142,00 грн. з ПДВ.

Відповідно до п. 3.2 Договору, ціна Договору визначається відповідно до обсягів, передбачених кошторисною документацією, і не підлягає зміні за виключенням випадків, передбачених Договором, основними умовами.

Згідно з п. 3.3 Договору договірні ціни установлюються твердими і незмінними на весь обсяг та час виконання робіт.

Договір набирає чинності з дати його підписання (23.08.11.) і діє до 31.12.11. (п. 10.1 Договору).

Додатком № 3 до Договору встановлено договірну ціну на Лот № 2, додатком № 8 до Договору встановлено договірну ціну на Лот № 1. Крім того, сторонами погоджено зведений кошторисний розрахунок вартості ремонту (додаток № 7).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на те, що за результатами проведеної у 2011 році Контрольно-ревізійною службою України перевірки, було складено акт, з якого вбачається, що відповідачем позивачу було завдано збитків на суму 915,92 грн. Вказані грошові кошти на думку Державної установи «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України» підлягають стягненню з відповідача на підставі приписів ст. 224 ГК України. Крім того, позивач вказує на те, що внаслідок завищення відповідачем вартості матеріалів за Договором № 084 від 23.08.11., Державною установою «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України» зайво проведена оплата в розмірі 6 631,79 грн. Вказані грошові кошти на думку позивача підлягають стягненню з відповідача на підставі норм ст. 1212 ЦК України.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.12. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Суд відзначає, що відповідач своїм правом на подачу письмового відзиву не скористався, жодних доказів на обґрунтування своє правової позиції у справі не надав.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою укладений між сторонами Договір є договором підряду.

Відповідно до ч.1 ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Згідно з ч. 4 ст. 882 Цивільного кодексу України передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами.

Генпідрядник зобовязаний щомісяця, але не пізніше 05 числа місяця, що слідує за звітним, надавати Замовнику Довідки про вартість виконаних робіт за формою КБ-2в. Замовник зобовязаний підписати Довідку та Акт (п. 4.2 Договору). Як вбачається з матеріалів справи та стверджується позивачем, Замовником Довідки та Акт були підписані на суму Договору, встановлену та погоджену сторонами (677 990,00 грн.).

Вимога про стягнення відповідача збитків на суму 915,92 грн. обгрунтована приписами ст. 224 ГК України та результатами проведеної у 2011 році Контрольно-ревізійною службою України перевірки.

У вказаному акті ревізії визначено, що під час ревізії встановлено завищення обсягів виконаних робіт по обшиванню каркасни стін дошками оббивки на 15 метрів квадратних на загальну суму 915,92 грн.

Суд відзначає, що фактично єдиним обґрунтуванням позовних вимог є акти ревізії фінансово-господарської діяльності позивача, складені Головним контрольно-ревізійним управління України, проте, позивачем не подано суду первинні документи, якими обґрунтовані висновки, викладені в зазначених актах ревізії.

Крім того, приписами ст. 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено вичерпний перелік підстав для звільнення сторін від доказування, до яких належить: обставини, визнані господарським судом загальновідомими, не потребують доказування; факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони; вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені; рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Тобто зазначена стаття не містить такої підстави звільнення від доказування, як вимога Головного контрольно-ревізійного управління України про усунення виявлених ревізією порушень фінансової дисципліни.

Таким чином, підстав для посилання в якості обґрунтування позовних вимог на акт ревізії фінансово-господарської діяльності позивача як на акти індивідуальної дії, в розумінні ст. 35 Господарського процесуального кодексу України відсутні.

До того ж, акт ревізії взагалі не може бути доказами, в розумінні ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, та правовою підставою для стягнення грошових коштів (збитків).

Відповідно до ст. 224 ГК України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно з ч. 1 ст. 226 ГК України, учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

При цьому, приписами ч. 4 ст. 22 ЦК України відшкодування збитків розглядається як один із способів відшкодування майнової шкоди, яка, на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи може відшкодовуватися не тільки в грошовій формі, але й в інший спосіб, до яких віднесено відшкодування шкоди в натурі, тобто залежно від виду шкоди, умов та чинників, що її спричинили, обставин справи передбачена можливість застосування різних способів та порядку відшкодування шкоди.

Отже, нормами ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ особи, що обмежує його інтереси, як учасника певних відносин і проявляється у витратах, зроблених особою, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних особою доходів, які б вона одержала при умові правомірної поведінки особи.

За змістом ст. 623 Цивільного кодексу України вбачається, що відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільної відповідальності.

Таким чином, для застосування такої міри відповідальності потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України у справі № 42/266-6/492 від 30.05.06.).

Разом з тим, вказаного позивачем не доведено, а суд дійшов висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 915,92 грн. збитків.

Далі, позивач вказує на те, що внаслідок завищення відповідачем вартості матеріалів за Договором № 084 від 23.08.11., Державною установою «Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова Національної академії медичних наук України» зайво проведена оплата в розмірі 6 631,79 грн. Вказані грошові кошти на думку позивача підлягають стягненню з відповідача на підставі норм ст. 1212 ЦК України.

В акті ревізії від 2011 року Контрольно-ревізійної служби України визначено, що під час ревізії встановлено оплату інститутом завищеної вартості виконаних робіт за Договором на суму 6 631,79 грн.

Так, загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами гл. 83 ЦК України.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. При цьому, в силу ч. 2 вказаної норми, зазначені положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Отже, із змісту вищевказаної норми вбачається, що для з'ясування чи набула особа відповідного зобов'язання, визначеного ст. 1212 ЦК України, необхідно встановити наступні обставини, які у сукупності є підставою для виникнення такого зобов'язання: факт набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього підстав.

Судом встановлено, що 23.08.11. між позивачем та відповідачем було укладено Договір за умовами якого Генпідрядник у межах договірної ціни зобов'язався виконати роботи з капітального ремонту будівель Інстітуту, а позивач оплатити їх. Крім того, судом встановлено, що сторонами умови вказаного Договору виконано в повному обсязі.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, грошові кошти в розмірі 6 631,79 грн., які позивач просить стягнути з відповідача, отримані останнім від позивача за Договром на підставі підписаного між сторонами акту приймання виконаних будівельних робіт № 1, тобто за наявності правової підстави.

В свою чергу, за умови існування між сторонами договірних правовідносин, неналежне виконання відповідачем умов Договору може слугувати підставою для відповідальності, а не підставою для витребування грошових коштів відповідно до ст. 1212 ЦК України як безпідставне збагачення (вказану правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду України від 20.02.13. у справі № 5006/18/13/2012 та листі Вищого Господарського суду України від 24.04.13. № 01-06/757/2013 «Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.11. № 01-06/249 «Про постанови Верховного суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів»).

Крім того, як відзначалось судом, акт ревізії не може бути доказами, в розумінні ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, та правовою підставою для стягнення грошових коштів

Отже, доводи позивача не підтверджуються матеріалами справи.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Враховуючи вищевикладене, з наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивачем належними засобами доказування не доведено суду порушення з боку відповідача законних та охоронюваних інтересів позивача, а саме, наявність у відповідача обов'язку сплатити позивачу 7 547,71 грн.

Враховуючи все викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 11.03.14.

Суддя Т.М. Ващенко