Рішення

від 17.02.2014 по справі 752/549/13- ц

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/549/13- ц

Провадження № 2/752/151/14

РІШЕННЯ

Іменем України

17.02.2014 року Голосіївський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Калініченко Л.С. при секретарі Колеснику В.А., Руденко М.М., Левіт Д.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договорів купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом повернення земельної ділянки в розпорядження територіальної громади м. Києва, -

В С Т А Н О В И В :

позивач заступник прокурора м. Києва звернувся до суду з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним та скасування пункту 7 (додатку 1 до рішення під порядковим номером 898) рішення II сесії IV скликання Київської міської Ради за №922/922 від 18.12.2008 року «Про передачу громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах м. Києва»; визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку, площею - 0,0809 га, розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер - 8000000 000:79:364:0325, виданий ОСОБА_2 і зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 22.12.2009 року за №07-7-05100; визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, укладеного 20.07.2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку, площею - 0,0809 га, розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, виданий ОСОБА_3, і зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 18.01.2012 року за №07-7-06637, який також посвідчує право власності на земельну ділянку ОСОБА_4,; визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, укладеного 17.02.2012 року між ОСОБА_3, та ОСОБА_4, а також відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом визнання права власності на зазначену земельну ділянку за Територіальною громадою м. Києва.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею -0,0809 га, розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, першим власником спірної земельної ділянки - ОСОБА_2 не розроблявся, контролюючими органами не розглядався та не погоджувався, а проект рішення Київської міської ради про передачу у власність земельної ділянки Головним управлінням земельних ресурсів виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не готувався та на розгляд до Київської міської ради не направлявся, що на думку позивача свідчить про те, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування є незаконним та прийняте з порушенням встановленої Земельним Кодексом України процедури, відповідно і правовстановлюючі документи (державні акти на право власності на земельну ділянку), які були видані на підставі цього незаконного рішення органу місцевого самоврядування та укладені правочини (два договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки) також є недійсними.

Крім того, на думку позивача, землевпорядна експертиза проекту землеустрою та містобудівної документації не проводилась, а також оспорюваним рішенням Київської міської ради внесено зміни до Генерального плану міста Києва без проведення обов'язкової державної екологічної експертизи документації. Також, як зазначає позивач, при прийнятті оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування, Київська міська Рада діяла без врахування публічних інтересів територіальної громади м. Києва, без інформування через засоби масової інформації про заплановану зміну цільового призначення земельних ділянок та про заплановану передачу цих земельних ділянок у приватну власність. При затвердженні містобудівного обґрунтування та внесенні змін до Генерального плану були порушені також громадські і приватні інтереси.

В подальшому представник позивача уточнив позовні вимоги, зокрема п. 8 позовних вимог, просив відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради земельної ділянки на АДРЕСА_1, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, вартістю 132 565 грн., в іншій частині позовні вимоги залишив без змін.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги, з урахуванням поданих ним уточнень, підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити в повному обсязі.

Відповідач Київська міська рада в судове засідання не забезпечила явку свого представника, про час та місце розгляду справи повідомлений судом належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений судом належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Відповідачка ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи була повідомлена судом належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Відповідач ОСОБА_4 та її представник в судове засідання з'явились, позовні вимоги позивача не визнали в повному обсязі, подали до суду письмові заперечення проти позовних вимог та просили суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі, посилаючись на те, що 17 лютого 2012 року нею з попереднім власником спірної земельної ділянки - ОСОБА_3, укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею - 0,0809 ГА, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_1.

В подальшому вже нею, як третім власником зазначеної земельної ділянки, 24 квітня 2012 року було зареєстровано право власності на придбану ОСОБА_4, за відплатним договором земельну ділянку в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку за №07-7-06836, що підтверджується відміткою на 1-му аркуші державного акту на право власності на земельну ділянку, серія ЯЖ №033549, який було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №07-7-06037 та підписаний особисто начальником Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради та Київським міським Головою.

Відповідач також зазначає, що на момент придбання спірної земельної ділянки, тобто станом на 17 лютого 2012 року вона об'єктивно не знала та не могла знати про те, що існують якісь перешкоди правового характеру щодо придбаної нею за відплатним договором зазначеної земельної ділянки, це нерухоме майно вона придбала у гр. ОСОБА_3, яка не була на момент укладення договору купівлі-продажу та не є на даний час її знайомою, в жодних родинних відносинах вона з нею не перебувала, земельну ділянку вона придбала за відплатним договором за реальною ціною 100 000 грн., про що безпосередньо зазначено в 2.1. договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17.02.2012 року, тобто в силу диспозиції ч. 1 ст. 388 ЦК України вона вважає себе добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в судове засідання не забезпечив явку свого представника, про час та місце розгляду справи був повідомлений судом належним чином, направив письмові пояснення по справі, в яких просив розглянути справу у відповідності до вимог діючого законодавства, та без участі представника.

Суд заслухавши пояснення представника позивача, пояснення відповідача та її представника, дослідивши письмові докази у справі, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що Пунктом 7 рішення II сесії IV скликання Київської міської Ради за №922/922 від 18.12.2008 року «Про передачу громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах м. Києва» передано громадянам у приватну власність земельні ділянки, загальною площею - 99 ГА, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд, а також цим же рішенням передано 315 громадянам у приватну власність земельні ділянки, загальною площею - 38 ГА, цільове призначення - для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах м. Києва.

Пунктом 7 (додатку 1 до рішення під порядковим номером 898) рішення II сесії IV скликання рішення Київської міської Ради за №922/922 від 18.12.2008 року «Про передачу громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та для ведення садівництва у мікрорайоні Жуляни у Солом'янському та Голосіївському районах м. Києва» відповідачу ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку, площею - 0,0809 ГА, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_1.

На виконання вищевказаного рішення Київської міської Ради, ОСОБА_2, у відповідності до п.9 ст.118 та ст.ст.125,126 ЗК України, (в редакції Закону, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), а також наказу Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року №43 та який зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 04 червня 1999 року за №354/3647 «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі» (який діяв на момент спірних правовідносин), було видано Державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, серія ЯЖ, №905403, який 22.12.2009 року був зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №07-7-05-100 та підписаний особисто начальником Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради та Київським міським Головою.

Як вбачається з матеріалів справи, в подальшому, ОСОБА_2, у відповідності до Закону України «Про нотаріат» та Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», що затверджена Наказом Міністерства юстиції України за №20/5 від 03 березня 2004 року (яка діяла на момент спірних правовідносин) відчужив належну йому на праві особистої приватної власності земельну ділянку, площею - 0,0809 ГА, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_1,) за відплатним договором, а саме, 12 липня 2011 року уклав договір купівлі-продажу цієї земельної ділянки з гр. ОСОБА_3.

ОСОБА_3, як другий власник спірної земельної ділянки відповідно до ст.ст.125,126 ЗК України, (в редакції Закону, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), а також наказу Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року №43 та який зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 04 червня 1999 року за №354/3647 «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі» (який діяв на момент спірних правовідносин), переоформила право власності на вказану земельну ділянку на своє ім'я та їй було виготовлено інший державний акт на право власності на цю ж земельну ділянку, серія ЯЖ №033549, який також зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №07-7-06037 та підписаний особисто начальником Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради та Київським міським Головою.

В подальшому, між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 17 лютого 2012 року було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею - 0,0809 ГА, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_1.

Відповідно до ст. ст. 125, 126 ЗК України, (в редакції Закону, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), а також наказу Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року №43 та який зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 04 червня 1999 року за №354/3647 «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі» (який діяв на момент спірних правовідносин), вже третім власником спірної земельної ділянки, тобто ОСОБА_4, 24 квітня 2012 року було зареєстровано право власності на придбану нею за договором купівлі-продажу земельну ділянку в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку за №07-7-06836, що підтверджується відміткою на 1-му аркуші державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ №033549, який було зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №07-7-06037 та підписаний особисто начальником Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради та Київським міським Головою.

Звертаючись до суду з даним позовом в частині визнання недійсним Рішення Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним та скасування пункту 7 (додатку 1 до рішення під порядковим номером 898) рішення II сесії IV скликання Київської міської Ради за №922/922 від 18.12.2008 року, позивач вказував про відсутність проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність та відсутність погодження з контролюючими органами проекту відведення спірної земельної ділянки, відсутність землевпорядної експертизи цього проекту землеустрою та містобудівної документації, а також те, що проект Київської міської ради про передачу у власність земельної ділянки Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації не готувався та на розгляд Київській міській Раді не направлявся, разом з тим, слід зазначити, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів на обґрунтування та підтвердження вищевказаних обставин.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1,2 ст. 3 ЦПК України ), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були то вказати чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Відповідно до ст.10 Цивільного процесуального кодексу України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 4 ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України .

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу , в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з п.1 ч.1 ст.15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи в тому числі і щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до положень ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Згідно з ч. 3 ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до п. п. 4, 10, Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зазначено, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до ст. 16 ЦК України , звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочинів недійсними, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину. При цьому юридично важливою обставиною є доведення факту добросовісності чи недобросовісності набувача майна.

Згідно зі ст. 388 ЦК України , якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387 , 388 ЦК України , якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є не визнання правочину недійсним, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Стаття 215 ЦК України встановлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених статтею 203 ЦК України.

Однак, статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 частини 1 статі 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісне придбання, згідно зі статтею 388 ЦК України, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України.

Суд приходить до висновку, що відповідачка ОСОБА_4, як власник спірної земельної ділянки, площею - 0,0809 ГА, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_1, на момент придбання якої, тобто станом на 17 лютого 2012 року об'єктивно не знала та не могла знати про те, існують будь-які проблеми правового характеру щодо придбаної нею за відплатним договором зазначеної земельної ділянки, яку вона придбала у гр. ОСОБА_3, яка не була на момент укладення договору купівлі-продажу та не є на даний час її знайомою та не перебуває з нею в жодних родинних відносинах, земельну ділянку вона придбала за відплатним договором за ціною 100 000 грн., про що безпосередньо зазначено в 2.1. договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17.02.2012 року, тобто в силу диспозиції ч.1 ст.388 ЦК України вона є добросовісним набувачем і ці пояснення відповідачки ОСОБА_4, не спростовані позивачем жодними належними та допустимими доказами в даній справі.

Крім того, зі змісту позову вбачається, що, позивач як на підставу для визнання недійсними оспорюваних правочинів, посилається на відсутність, в момент їх укладення, у відповідачів повноважень щодо володіння, користування та розпорядження спірною земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Статтею 203 ЦК України визначені вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Проаналізувавши всі вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину (договору купівлі-продажу нерухомого майна - земельної ділянки), суд приходить до висновку, що в момент укладення оспорюваних правочинів (договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20.07.2011 року та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17.02.2012 року) сторонами зазначених правочинів було дотримані всі необхідні та істотні умови, встановлені чинним законодавством України для договору купівлі-продажу нерухомого майна - земельної ділянки.

Зокрема, сторонами оспорюваних правочинів було досягнуто згоду за предметом договору купівлі-продажу (яким була земельна ділянка, площею - 0,0809 ГА, кадастровий номер - 8000000000:79:364:0325, цільове призначення якої - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована по АДРЕСА_1) та узгоджена ціна зазначеного нерухомого майна, що визначена сторонами в розмірі 132 565 грн., за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 22.07.2011 року та в розмірі 100 000 грн., за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 17.02.2012 року, таким чином перехід права власності на спірну земельну ділянку між сторонами правочину відбувсь на підставі відплатного договору.

Відповідачі на момент укладення оспорюваних правочинів мали необхідний обсяг цивільної дієздатності для здійснення відповідних дій, пов'язаних з відчуженням спірної земельної ділянки, волевиявлення сторін було вільним та відповідало їх внутрішній волі, а також сторонами була отримана й вимога щодо належної форми правочину, зокрема його письмовості, нотаріального посвідчення та державної реєстрації права власності на земельну ділянку, що витікає із самого змісту зазначених правочинів, а тому суд приходить до висновку, що правочини (договір купівлі-продажу земельної ділянки від 20.07.2011 року та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 17.02.2012 року) були укладені із дотриманням усіх положень чинного законодавства України та не суперечить їм, а тому, в нотаріуса, до якого звернулись сторони не було жодних перепон чи обмежень для вчинення нотаріальної дії - посвідчення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, що і було зроблено сторонами зазначених правочинів.

Жодних допустимих та належних доказів, які б спростували ці висновки суду стороною позивача не було надано до суду.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймі «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

За висновком cуду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

Оскільки, особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку, що позовні вимоги заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договорів купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом повернення земельної ділянки в розпорядження територіальної громади м. Києва, є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 12, 16, 203, 204, 215, 216, 330, 388 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 15, 30, 57, 60, 61, 212-215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

у задоволенні позову заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності на земельну ділянку, договорів купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом повернення земельної ділянки в розпорядження територіальної громади м. Києва - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя