Ухвала

від 17.04.2014 по справі 826/20972/13-а

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/20972/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Савченко А.І. Суддя-доповідач: Мельничук В.П.

У Х В А Л А

Іменем України

17 квітня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

Головуючого-судді: Мельничука В.П.

суддів: Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е.,

при секретарі: Анапріюк С.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу представника Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві - Кинали Дениса Сергійовича на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 лютого 2014 року у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2013 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Свої вимоги обґрунтовує тим, що висновки податкового органу, викладені в акті перевірки, документально не підтверджуються. Зокрема, позивач наголошує на тому, що позиція податкового органу щодо нереальності (нікчемності) господарського правочину, укладеного між нею та ТОВ «Группа П» (договір поставки від 01 вересня 2012 року №21/09ГА12-2) фактично ґрунтується на неналежних доказах: акті іншого податкового органу про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання - ТОВ «Группа А». Натомість, реальність спірних фінансово-господарських операцій підтверджується всіма необхідними та належним чином складеними первинними і розрахунковими документами, які безпосередньо пов'язанні із господарською діяльністю позивача. Крім того, в період укладення та виконання відповідного договору контрагент позивача був зареєстрований як юридична особа та платник податку на додану вартість.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 лютого 2014 року задоволено вказаний позов. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві від 13 грудня 2013 року № 0032291701 та № 0032301701.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням представник Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві - Кинала Денис Сергійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нову постанову про відмову у задоволенні даного позову.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду першої інстанції - без змін з наступних підстав.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 195 КАС України рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в межах апеляційної скарги.

Судом першої інстанції було встановлено, що позивач зареєстрована як підприємець Деснянською районною у м. Києві державною адміністрацією 25 грудня 2007 року та перебуває на податковому обліку в ДПІ у Деснянському районі м. Києва.

ДПІ у Деснянському районі ГУ Міндоходів у м. Києві проведено планову документальну виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 квітня 2011 року по 31 грудня 2012 року.

За результатами перевірки складно Акт від 28 листопада 2013 року, за змістом якого перевіркою було встановлено порушення позивачем вимог пункту 167.1. статті 167, пунктів 177.1. та 177.2. статті 177 Податкового кодексу України, що призвело до безпідставного віднесення до складу валових витрат, витрат у розмірі 68600 грн., понесених у зв'язку з придбанням товару у ТОВ «Группа А» та не перерахування до бюджету податку з доходів фізичних осіб в сумі 10290 грн.; розділу 5 пункту 198.6. статті 198 та пунктів 200.1., 200.2. статті 200 Податкового кодексу України, що призвело до завищення податкового кредиту з податку на додану вартість на зальну суму 13720 грн. за вересень 2012 року та заниження податку на додану вартість, що підлягає сплаті в бюджет у відповідній сумі.

На підставі висновків вказаного акта відповідачем 13 грудня 2013 року прийнято податкові повідомлення-рішення № 0032291701, яким збільшено суму грошового зобов'язання по податку на додану вартість за основним платежем у сумі 13720грн. та штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 3430 грн.; № 0032301701, яким збільшено суму грошового зобов'язання по податку на доходи фізичних осіб у розмірі 10290 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 2572,50 грн.

Не погоджуючись з вказаними податковими повідомленнями-рішеннями відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Задовольняючи даний позов суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача є правомірними та обгрунтованими, а тому підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обгрунтованим з огляду на наступне.

Судом першої інстанції на підставі відомостей Акту перевірки було встановлено, що до складу валових витрат за період, що перевірявся, платником податків включені витрати, понесені у зв'язку з придбанням у ТОВ «Группа А» товарів на загальну суму 68600 грн. на підставі договору від 01 вересня 2012 року №21/09ГА12-2.

Відповідно до змісту зазначеного договору, постачальник - ТОВ «Группа А» зобов'язується передати вироблені або придбані ним товари покупцю - позивачу, а покупець зобов'язується прийняти та оплати ці товари.

Пунктом 1.2. Договору №21/09ГА12-2 закріплено, що найменування, кількість та вартість товару визначається згідно з рахунками фактури, які є невід'ємною частиною договору.

Ціна товару та порядок проведення розрахунків визначені у розділі 2 названого договору, а саме: ціна товару та порядок оплати зазначаються у товарній накладній по кожній окремій поставці, а оплата здійснюється шляхом банківського переказу платіжним дорученням на рахунок постачальника або іншим способом по домовленості сторін.

На виконання умов названого договору згідно видаткових накладних №43 від 02 вересня 2012 року, №44 від 11 вересня 2012 року та №45 від 19 вересня 2012 року позивачем сплачено шляхом перерахування на розрахунковий рахунок ТОВ «Группа А» та включено до складу валових витрат грошові кошти у сумі 82320 грн., в тому числі ПДВ 13720 грн.

Проте, відповідно до акту №1047/26-55-22-01/382921281 від 06 вересня 2013 року «Про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання ТОВ «Группа А» (код ЄДРПОУ 38291281) щодо підтвердження господарських відносин із платниками податків ТОВ «УПІ» (код ЄДРПОУ 38271679), ТОВ «МПС» (код ЄДРПОУ 38271899), ТОВ «Омбріна» (код ЄДРПОУ 34965842), ТОВ «Новікон Трейд» (код ЄДРПОУ 38133186) за 2012 рік та ТОВ «УПІ» (код ЄДРПОУ 38271679) за січень 2013 року», податковим органом встановлено, що правочини між ТОВ «Группа А» та відображеними ним у додатку 5 до податкових декларацій з ПДВ «Розшифровка податкових зобов'язань та податкового кредиту в розмірі контрагентів» за період вересень, жовтень 2012 року та січень 2013 року контрагентами - покупцями товарів (робіт, послуг) не спрямовані на реальне настання правових наслідків. Враховуючи викладене, а також відсутність ТОВ «Группа А» за податковою адресою, податковим органом зроблено висновок, що всі операції названого суб'єкта господарювання не спричиняють реального настання правових наслідків, а отже - мають ознаки нікчемності та є нікчемними.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає наступне.

Основним нормативно-правовим актом, що врегульовує спірні правовідносини є Податковий кодекс України.

В розумінні підпункту 14.1.27 пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Одночасно згідно підпункту 14.1.36 названої статті господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Відповідно до пункту 138.1. статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

- інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

- крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (підпункт 138.1.1. пункту 138.1. статті 138 Податкового кодексу України).

Згідно абзацу 1 пункту 138.2. статті 138 названого Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

У той же час, підпунктом 139.1.9. пункту 139.1. статті 139 Податкового кодексу України визначено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, валові витрати. При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Крім цього, податковим кредитом у розумінні підпункту 14.1.181. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту «а» пункту 198.1. статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

В силу пункту 198.2. названої статті датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3. статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6. статті 198 Податкового кодексу України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору; і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України) (пункт 201.1. статті 201 Податкового кодексу України).

Форма та порядок заповнення податкової накладної затверджуються центральним органом державної податкової служби.

В силу пункту 201.4. статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг.

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (пункту 201.6. статті 201 Податкового кодексу України).

Згідно з пунктом 201.7. статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна виписується на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).

Наступним пунктом названої статті встановлено, що право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 201.10. статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Згідно з пунктом 1 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 01 листопада 2011 року № 1379, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року за № 1333/20071, який набрав чинності 16 грудня 2011 року та є чинним на момент розгляду справи податкову накладну складає та заповнює особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Пунктом 5 названого Порядку встановлено, що сплачена (нарахована) сума податку на додану вартість у податковій накладній повинна відповідати сумі податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг продавця у реєстрі виданих та отриманих податкових накладних.

Податкова накладна є підставою для віднесення до податкового кредиту витрат зі сплати податку на додану вартість у покупця, зареєстрованого як платник податку (пункт 6.2. Порядку № 1379).

Одночасно відповідно до положень пункту 6.3 Порядку № 1379 не дає права покупцю на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту: відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних; порушення порядку заповнення податкової накладної; податкова накладна виписана платником, звільненим від сплати податку за рішенням суду, після набрання чинності таким рішенням суду.

Отже, виходячи з аналізу наведених норм в сукупності, Податковим кодексом України визначено окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це відсутність зв'язку з господарською діяльністю, фіктивність операцій (відсутність поставок), відсутність податкової правосуб'єктності, відсутність на момент перевірки податкових накладних або видача їх особою, яка не є платником податку додану вартість.

Таким чином, із зазначеного вище також випливає й те, що при дослідженні факту здійснення господарської операції, оцінці підлягають відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Правова позиція по даному питанню висловлена у листі Вищого адміністративного суду України від 02 червня 2011 року №742/11/13-11, за змістом якого за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Сама по собі наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Водночас наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції, про що також було зазначено в листі Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2011 року №1936/11/13-11.

Відповідно до частини 2 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

В розумінні названого Закону первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно з частою 1 статті 9 цього Закону України підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (частина 2 зазначеної статті).

Відповідно до пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 червня 1995 року за № 168/704 з наступними змінами та доповненнями в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, яке встановлює порядок створення, прийняття і відображення у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів, облікових регістрів, бухгалтерської звітності підприємствами, їх об'єднаннями та госпрозрахунковими організаціями (крім банків) незалежно від форм власності (підприємства), установ та організацій, основна діяльність яких фінансується за рахунок коштів бюджету (установи), первинні документи це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. При реалізації товарів за готівку допускається складання первинного документа не рідше одного разу на день на підставі даних касових апаратів, чеків тощо (пункт 2.2 названого Положення).

В силу пункту 2.4. Положення № 88 первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо.

Усі первинні документи, облікові регістри і бухгалтерська звітність повинні складатись українською мовою. Поряд з українською мовою може застосовуватися інша мова у порядку, визначеному статтею 11 Закону України «Про мови в Україні» (пункт 1.3. Положення № 88).

Аналіз наведених норм свідчить про те, що валові витрати та податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та податком на додану вартість мають бути фактично понесені (сплачені) і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків, що також було зазначено в листі Вищого адміністративного суду України від 02 червня 2011 року №742/11/13-11.

Судом першої інстанції було встановлено, що 01 вересня 2012 року між позивачем (покупець) і ТОВ «Группа А» (постачальник) було укладено письмовий договір поставки №21/09ГА12-2, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується передати вироблені або придбані ним товари покупцю, а останній зобов'язується прийняти і оплатити ці товари. Найменування, кількість, якість та вартість товару визначається у відповідності до рахунків - фактури, які є невід'ємною частиною договору. Крім того, у розділі 2 договору поставки закріплено, що вартість товару та порядок оплати зазначаються у товарній накладній по кожній окремій поставці, а оплата здійснюється шляхом банківського переказу платіжним дорученням на рахунок постачальника або іншим способом за домовленістю сторін.

На підтвердження фактів виконання Сторонами своїх договірних зобов'язань (поставки товарів та відповідно оплати їх вартості) за вказаним договором позивачем надані наступні первинні і розрахункові документи:

- книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи - підприємці, крім осіб, які обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність на 2011 рік;

- податкових накладних від 02 вересня 2012 року № 30 на суму 33120,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 5520,00 грн.), від 11 вересня 2012 року № 31 на суму 21600,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 3600,00 грн.) та від 19 вересня 2012 року №32 на суму 27600,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 4600,00 грн.), а всього на суму 82320,00 грн. в тому числі податок на додану вартість на загальну суму 13720,00 грн., виписаних вказаним контрагентом на користь позивача;

- платіжних доручень позивача від 12 жовтня 2012 року № 338 на суму 33120,00 грн. (з ПДВ - 5520,00 грн., та від 08 листопада 2012 року № 351 і №352 на суму 21600,00 грн. (з ПДВ - 3600,00 грн.) і 27600,00 грн. (з ПДВ - 4600,00 грн.) на оплату товарів згідно договору №21/09ГА12-2 від 01 вересня 2012 року на користь ТОВ «Группа А».

Судом першої інстанції було встановлено, що перелічені первинні і розрахункові документи оформлені у відповідності до вимог вказаного вище Закону та Положення № 88. Також, наявні в матеріалах податкові накладні, що були виписані ТОВ «Группа А» на ім'я позивача за результатами поставки товару, за своїм змістом цілком відповідають вимогам пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України.

Крім того, на підтвердження економічної доцільності укладення договору з ТОВ «Группа А» позивачем надано договір поставки № 1050/10/10 від 01 квітня 2010 року, укладений між позивачем (постачальник) та ТОВ «Епіцентр К» (покупець), згідно з яким позивач взяв на себе зобов'язання поставляти покупцеві товар, визначений у специфікаціях. Відповідно до копій специфікації №1 до договору поставки, замовлень товару, складних покупцем, позивач здійснювала поставку товару, в тому числі придбаного у ТОВ «Группа А» за ціною, що підтверджує отримання прибутку за такими операціями.

Натомість, відповідачем не надано доказів відсутності у контрагента позивача спеціальної податкової правосуб'єктності на момент укладення і виконання вищевказаного правочину, зокрема того, що вказане підприємства не було зареєстровано в якості платника податку на додану вартість або того, що його реєстрація платником податку на додану вартість була анульована в період виконання спірного правочину.

Отже, наявні в матеріалах справи копії податкових накладних, на підставі яких позивач сформував податковий кредит, відповідають вимогам, встановленим статтею 201 ПК України.

Також відповідачем не надано суду належних доказів, які б свідчили про відсутність у названого підприємства умов для здійснення господарської діяльності (відсутність майна, складських приміщень, обладнання та виробничих потужностей, в т.ч. орендованих, а також трудових ресурсів, тощо), в т.ч. із залученням третіх осіб.

В силу пункту 15.1 статті 15 Податкового кодексу України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Частиною 2 статті 61 Конституції України встановлений індивідуальний характер юридичної відповідальності.

Так, безпосередньо в Акті перевірки не наведено правову норму, в силу якої на платника податку (покупця - позивача) покладена відповідальність за недекларування та несплату податкових зобов'язань платником податку - контрагентом (продавцем - ТОВ «Группа А»), шляхом позбавлення його права на податковий кредит та валові витрати.

Правова позиція по даному питанню висловлена Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 10 жовтня 2012 року за № К-24491/10, за змістом якої за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників по ланцюгу для одержання підприємством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентами податкових зобов'язань».

Також, в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 22 серпня 2012 року по справі № К/9991/14668/11, зокрема, вказано, що витребування у контрагента документів про державну реєстрацію і реєстрацію платником податків на додану вартість є достатнім доказом розумності дій та обачності підприємства при обранні того чи іншого контрагента.

Крім того, за статтею 8 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якого суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Нормами частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, при розгляді Європейським судом з прав людини податкових спорів в мотивувальній частині рішення найчастіше застосовується статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Даною статтею гарантується право на мирне володіння своїм майном. У ній, зокрема, визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У контексті податкових спорів (в т.ч. даного конкретного спору) позбавлення права отримати податкову вигоду (податковий кредит) розглядається як позбавлення власності.

Так, у своєму Рішенні від 09 січня 2007 року у справі «Інтерсплав проти України» Європейський суд з прав людини зазначає, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкта, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку.

У Рішення цього ж суду у справі «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) наводяться висновки про те, що позбавлення податковим органом права платників податків ПДВ на податковий кредит/бюджетне відшкодування з причини виявлення зловживань з боку їхніх постачальників є порушенням статті 1 Протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Адже немає доказів залучення платника податку на додану вартість до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо/повинно було відомо про таку діяльність його постачальників. В цьому випадку недотримується принцип пропорційності, тобто справедливого балансу між вимогами публічного інтересу та захистом прав приватних осіб, у реалізації яких здійснюється втручання держави.

В ході розгляду даної справи відповідачем не було пред'явлено суду належні докази нікчемності правочину, укладеного між позивачем та ТОВ «Группа А», а також достовірних доказів на підтвердження фактів підписання документів щодо цього правочину не уповноваженими на те особами.

Зокрема, в Акті перевірки відсутні посилання на ухиляння контрагентом позивача від сплати податків та зборів, визначення йому сум податкових зобов'язань, винесення вироків посадовим особам ТОВ «Группа А» за фактом ухиляння від сплати податків в результаті конкретних господарських операцій, або будь-які інші відомості, які можуть бути визначені як підстави та докази укладення угод з метою, що порушує публічний порядок.

В силу частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Аналогічну норму містить частини 2 статті 2 Кримінального кодексу України.

Доказами в адміністративному судочинстві, за визначенням частини 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

У відповідності до частини 1 та 4 статті 70 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

При цьому, зокрема, у пункті 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Разом з тим, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачем не надано суду достовірних відомостей з документальним підтвердженням про притягнення до кримінальної відповідальності або пред'явлення обвинувачення позивачу або посадовим особам його контрагента - ТОВ «Группа А», безпосередньо відповідальних за укладення і виконання спірного правочину.

З урахуванням того, що судом першої інстанції було встановлено реальне здійснення господарської операції та її зв'язок з господарською діяльністю позивача, наявність належним чином оформлених первинних документів, податкових накладних, виданих зареєстрованими платниками податку на додану вартість, суд дійшов висновку про протиправність донарахування позивачу сум податку на доходи фізичних осіб та податку на додану вартість, застосування штрафних (фінансових) санкцій спірними податковими повідомленнями-рішеннями.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Доводи апеляційної скарги спростовуються вищевикладеним, а тому вона задоволенню не підлягає.

За змістом ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу представника Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві - Кинали Дениса Сергійовича - залишити без задоволення , а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 лютого 2014 року - без змін .

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий-суддя: В.П. Мельничук

Судді: Т.М. Грищенко

В.Е. Мацедонська

.

Головуючий суддя Мельничук В.П.

Судді: Грищенко Т.М.

Мацедонська В.Е.