Рішення

від 28.04.2014 по справі 905/876/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

28.04.2014 Справа № 905/876/14

Господарський суд Донецької області у складі головуючого судді Колесника Р.М. при секретарі судового засідання Волзі І.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні господарського суду справу

за позовною заявою: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Маріуполь

до відповідача: приватного підприємства «Шанс», м. Донецьк

про визнання договору оренди недійсним

та за зустрічною позовною заявою: приватного підприємства «Шанс», м. Донецьк

до відповідача: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Маріуполь

про визнання права власності на нежитлове приміщення

Представники сторін:

Від позивача: не з'явився

Від відповідача: не з'явився

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до приватного підприємства «Шанс» про визнання договору оренди недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на укладання договору оренди №1/03 від 03.01.2014р. під впливом обману, оскільки позивачу стало відомо про те, що договір купівлі-продажу переданого в оренду майна від 13.08.2001р., на підставі якого відповідач став його власником, нотаріально не посвідчено та укладено в простій письмовій формі, у зв'язку з чим позивач вважає, що відповідач не є законним власником, а отже укладання договору оренди за таких умов є неможливим.

Позивачем було надано заяву про доповнення підстав позову, в якій зазначав, що договір оренди має бути визнаний недійсним і через те, що нежитлове приміщення, яке знаходиться у володінні відповідача, є спільною частковою власністю відповідача та мешканців багатоквартирного будинку, у зв'язку з чим договір оренди мав бути укладений лише за згодою інших співвласників в силу приписів ст. 358 Цивільного кодексу України, проте жодних відомостей щодо надання такої згоди немає.

Приватне підприємство «Шанс» звернулося до господарського суду Донецької області із зустрічним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання права власності на нежитлове приміщення, який ухвалою від 17.02.2014р. було прийнято для спільного розгляду разом з первісним позовом у справі №905/876/14.

28.04.2014р. заявником зустрічного позову було подано заяву в порядку ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій він додатково просив виділити в натурі спірне майно та припинити право спільної часткової власності на нього.

Відповідно до п. 3.11. Постанови Пленуму ВГСУ від 26 грудня 2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», статтею 22 ГПК, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Враховуючи викладене, дана заява розглянута судом в якості заяви про зміну предмету позову та не прийнята судом до розгляду через те, що розгляд справи по суті розпочато 17.04.2014р., що відображено у протоколі судового засідання, а право подання заяви про зміну предмету позову в силу приписів ст. 22 Господарського процесуального кодексу України може бути реалізовано до початку такого розгляду.

В обґрунтування зустрічних вимог позивач посилається на невизнання позивачем за первісним позовом права власності на це майно, що свідчить про наявність спору між сторонами з цього приводу.

В перебігу розгляду справи позивачем за первісним позовом було подано заяву, в якій він проти задоволення зустрічних позовних вимог не заперечував.

Представники сторін в судове засідання жодного разу не з'явились. Відповідач за первісним позовом надав заяву про розгляду справи без його участі за наявними в матеріалах справи доказами.

Відповідно до п. 3.9.2 Постанови Пленуму №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011р. у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи вищевикладене, справа розглядається без явки представників сторін за наявними в ній матеріалами, оскільки їх неявка не перешкоджає вирішенню спору.

Строк розгляду справи на підставі ст.69 Господарського процесуального кодексу України продовжувався. Розгляд справи на підставі ст.77 Господарського процесуального кодексу України відкладався.

З'ясувавши фактичні обставини справи, докази на їх підтвердження, виходячи з фактів, встановлених в процесі розгляду справи, суд

ВСТАНОВИВ

13.08.2001р. товариством з обмеженою відповідальністю «Магазин «Наталка» (продавцем) та відповідачем за первісним позовом (покупцем) укладено договір купівлі-продажу №1 щодо нежитлового приміщення під літ. Г'-1, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 55 кв.м., що складає 3/100 від загального домоволодіння відповідно до інвентарної справи та довідки-характеристики №8124, виданих БТІ м. Маріуполя.

03.01.2014р. позивачем за первісним позовом (орендарем) та відповідачем за первісним позовом (орендодавцем) укладено договір №1/03, згідно якого орендодавець передав за актом приймання-передачі від 03.01.2014р., а орендар прийняв в тимчасове орендне користування нежиле приміщення площею 55 кв.м., що складає 3/100 від багатоквартирного житлового будинку за адресою: Донецька область, АДРЕСА_2, що належить на праві приватної власності відповідачу за первісним позовом. Приміщення складається з нежитлового приміщення за літ. Г'-1 згідно технічного паспорту БТІ.

Посилаючись на укладання договору оренди під впливом обману, оскільки, внаслідок непосвідчення нотаріально договору купівлі-продажу переданого в оренду майна, відповідач не може вважатися правомірним володільцем цього майна, позивач за первісним позовом звернувся до суду з розглядуваним позовом та просить визнати недійсним договір оренди від 03.01.2014р., в той час як позивач на зустрічним позовом, посилаючись на невизнання позивачем за первісним позовом права власності на орендоване приміщення, звернувся до суду із зустрічним позовом на просить визнати за ним право власності на нежитлове приміщення загальною площею 55 кв.м. (літ. Г'-1 приміщення 21, а саме: коридор 8 - 14,9 кв.м., торгівельний зал 9 - 40,1 кв.м., ганки: літ. г, літ. г2), розташоване за адресою: АДРЕСА_2.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги позивача за первісним позовом до відповідача такими, що не підлягають задоволенню, тоді як вимоги зустрічного позову підлягають задоволенню у повному обсязі, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 41 Конституції України право власності набувається в порядку, визначеному законом.

В силу приписів ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

З матеріалів справи вбачаться, що спірне майно було набуто заявником зустрічного позову у приватну власність на підставі договору купівлі-продажу від 13.08.2001р., який дійсно нотаріально посвідчено не було, що на думку позивача за первісним позовом, з огляду на вимоги положень ст.ст. 334, 657 Цивільного кодексу України, є підставою вважати відсутніми у відповідача повноважень власника цього майна.

Перевіряючи доводи позивача за зустрічним позовом в цій частині суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до п. 4. Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України він застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Згідно абз. 4 п. 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, з огляду на дату укладання договору купівлі-продажу від 13.08.2001р., перевіряючи цей правочин на предмет відповідності його вимогам, що ставляться до правочинів як правової підстави для виникнення у набувача майна прав власності на нього, суд має керуватися положеннями законодавства, що діяло станом на час укладання такого договору, зокрема положеннями Цивільного кодексу УРСР.

Відповідно до ст. 227 Цивільного кодексу УРСР (в редакції, що діяла станом на час укладання договору) договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Таким чином, враховуючи, що сторонами за договором купівлі-продажу від 13.08.2001р. є юридичні особи, підстав для обов'язкового нотаріального посвідчення законом не встановлено, а, отже, відповідач є таким, що набув право власності на майно, визначене предметом цього договору на належній, відповідній та достатній правовій підставі, якою і є договір купівлі-продажу від 13.08.2001 року.

В матеріалах справи наявне реєстраційне посвідчення №136 від 12.11.2001р., видане Маріупольським бюро технічної інвентаризації, з якого вбачається факт реєстрації права власності на розглядуваний об'єкт за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 13.08.2001р., що згідно положень Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.98 №121 (надалі Інструкція) в редакції, що діяла станом на час вчинення означеної реєстрації, передбачала саме такий спосіб реєстрації переходу права власності до набувача майна за договором купівлі-продажу - оформлення реєстраційного посвідчення органами бюро технічної інвентаризації.

Так, згідно п. 1.5. Інструкції державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна здійснюють комунальні підприємства - бюро технічної інвентаризації.

Відповідно до п. 1.7. Інструкції реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться на підставі правовстановлювальних документів. Згідно п. 10 Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, як правовстановлюючий документ передбачено договори відчуження між юридичними особами недержавної форми власності.

Відповідно до п. 2.1. Інструкції реєстрація провадиться на підставі правовстановлювальних документів (додаток 1) у такому порядку: а) заявник подає до бюро технічної інвентаризації два примірники правовстановлюючого документа (оригінал та копію); б) відповідальний працівник бюро технічної інвентаризації вивчає законність та повноту документів і на підставі їх робить відповідний запис у реєстрову книгу; в) адреса об'єкта, що реєструється, записується в алфавітний журнал адрес (додаток 2); г) прізвище, ім'я та по батькові фізичних осіб - власників нерухомого майна вноситься в алфавітний журнал або картку картотеки власників (додатки 3, 4); ґ) на оригіналі правовстановлювального документа робиться реєстраційний напис (додаток 5).

Якщо на правовстановлювальному документі немає місця для реєстраційного напису, то видається реєстраційне посвідчення, яке є невід'ємною частиною такого документа (додаток 6); д) на копії правовстановлювального документа робиться відмітка про реєстрацію з посиланням на реєстровий номер та дату реєстрації.

З наведеного вбачається, що право власності відповідача було належним чином зареєстроване Маріупольським БТІ як органом уповноваженим на здійснення такої реєстрації станом на час її проведення.

Таким чином, доводи позивача за первісним позовом свого підтвердження в перебігу розгляду справи не знайшли, та судом встановлено факт правомірного набуття відповідачем права власності на нежитлове приміщення літ. Г'-1, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 55 кв.м на підставі договору купівлі-продажу від 13.08.2011р. як належної правової підстави його виникнення.

З поданого первісним позивачем позову вбачається невизнання ним права позивача за зустрічним позовом на нежитлове приміщення, під літ. Г'-1, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 55 кв.м., що складає 3/100 багатоквартирного житлового будинку, що свідчить про існування спору з цього приводу, а, отже, про підставність звернення позивача до суду із зустрічним позовом, який є належним способом захисту порушеного права, який може реалізовуватися у спосіб, передбачений ст. 392 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.04.2014р., виданої Реєстраційною службою Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, вбачається, що право власності відповідача в зазначеному реєстрі не зареєстроване, водночас, як вже встановлено судом вище, право власності на зазначене нежитлове приміщення правомірно виникло у відповідача та було зареєстровано Маріупольським БТІ відповідно до вимог законодавства, що діяло станом на час вчинення правочину.

Отже, встановивши факт невизнання права власності відповідача за первісним позовом, та враховуючи існування такого права у нього, суд приходить до висновків про задоволення зустрічних позовних вимог та визнання за позивачем за зустрічним позовом права власності на нежитлове приміщення загальною площею 55 кв.м. (літ. Г'-1 приміщення 21, а саме: коридор 8 - 14,9 кв.м., торгівельний зал 9 - 40,1 кв.м., ганки: літ. г, літ. г2), розташоване за адресою: АДРЕСА_2.

Перевіряючи обставини, якими позивач за первісним позовом обґрунтовує свої позовні вимоги про визнання договору оренди недійсним, суд приходить до наступних висновків.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту такого права є визнання правочину недійсним.

Приписами ст. 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно із ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

В обґрунтування первісного позову позивач посилається на укладання договору оренди №1/03 від 03.01.2014р. під впливом обману, а саме на той факт, що договір купівлі-продажу орендованого приміщення №1 від 13.08.2001р. укладено в простій письмовій формі та нотаріально не посвідчено, а отже зазначений договір не може вважатися достатньою правовою підставою для виникнення у відповідача прав власника майна, що є предметом договору оренди.

Як вже встановлено судом, наведені аргументи позивача позбавлені належного правового обґрунтування, а правова підстава, на якій орендоване майно належить відповідачу, відповідає вимогам законодавства, що діяло на час вчинення цього договору.

Не приймаються судом до уваги і посилання позивача за первісним позовом на відсутність згоди мешканців багатоквартирного житлового будинку при укладанні договору оренди від 03.01.2014р., адже, на думку позивача, оскільки орендоване майно складає 3/100 від багатоквартирного житлового будинку, воно є спільною частковою власністю відповідача і мешканців цього будинку, з огляду на наступне.

Статтями 355, 356 Цивільного кодексу України встановлено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ст. 4 Житлового кодексу УРСР до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Тобто, спільна часткова власність характеризується наявністю спільного об'єкту та приналежністю його декільком суб'єктам права власності - співвласникам.

В розглядуваному ж випадку вбачається приналежність позивачу за зустрічним позовом самостійного, окремого, індивідуально визначеного майна, єдиним власником якого є саме позивач за зустрічним позовом, що, зокрема, підтверджується змістом висновку Маріупольського БТІ від 17.03.2014р.

З наданої інформаційної довідки №20614254 від 16.04.2014р. судом вбачається, що в реєстрі за адресою АДРЕСА_2 зареєстровано право власності як власників квартир, так і власників інших нежитлових приміщень, вбудованих у цей багатоквартирний будинок.

Жодних відомостей про існування щодо майна, приналежного відповідачу, режиму спільної часткової власності матеріали справи не містять, а з аналізу наданих суду матеріалів вбачається відокремленість та самостійність майна належного відповідачу від майна, належного мешканцям житлового будинку та власникам інших приміщень, розташованих за зазначеною адресою.

З огляду на висновки суду про відсутність щодо розглядуваного майна режиму спільної часткової власності, посилання в договорі купівлі-продажу від 13.08.2001р. та в реєстраційному посвідченні від 12.11.2001р. на те, що майно складає 3/100 багатоквартирного будинку сприймається судом саме як визначення співвідношення загальної площі приміщень, що належить відповідачу до всіх приміщень всього будинку по АДРЕСА_2, що не утворює спільної часткової власності між власниками нежитлових приміщень та квартир, розташованих в одному будинку.

Отже, в перебігу розгляду справи судом не встановлено наявності правовідносин із здійснення позивачем за зустрічним позовом права спільної часткової власності щодо приналежного йому майна.

Таким чином, наведені позивачем за первісним позовом підстави для визнання договору оренди від 03.01.2014р. недійсним не відповідають обставинам справи та спростовуються наявним вищевикладеним висновком суду про визнання за позивачем за зустрічним позовом права власності на нерухоме майно.

Відповідно до ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

За приписом ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог або заперечень.

При цьому, з урахуванням вимог ст.43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Керуючись наведеними положеннями закону, суд приходить до висновку про задоволення зустрічних позовних вимог та відмову у задоволенні первісного позову.

Виходячи зі змісту розглядуваної справи та враховуючи відсутність в діях відповідача за зустрічним позовом вини у виникненні спору, поява якого здебільшого обумовлена певною плутаниною у змісті права власності позивача за зустрічним позовом, суд приходить до висновку про залишення судових витрат, понесених позивачем за зустрічним позовом, без відшкодування.

Керуючись ст.ст. 4-2, 4-3, 22, 33, 34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволені первісних позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 відмовити.

Зустрічні позовні вимоги приватного підприємства «Шанс» задовольнити.

Визнати за приватним підприємством «Шанс» (83046, м. Донецьк, пл. Петровського, 8, кв. 45, код 24464804) право власності на нежитлове приміщення загальною площею 55 кв.м. (літ. Г'-1 приміщення 21, а саме: коридор 8 - 14,9 кв.м., торгівельний зал 9 - 40,1 кв.м., ганки: літ. г, літ. г2), розташоване за адресою: АДРЕСА_2.

У судовому засіданні 28.04.2014р. оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 30.04.2014р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано.

Суддя Р.М. Колесник