Рішення

від 07.05.2014 по справі 912/640/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Кіровоградської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2014 рокуСправа № 912/640/14 Господарський суд Кіровоградської області в складі судді Тимошевської В.В. розглянув у відкритому судовому засіданні справу № 912/640/14

за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю "Альвіс", м. Харків

до відповідача: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Олександрія, Кіровоградська область

про стягнення 13622,25 грн.

Представники сторін:

від позивача - участі не брали;

від відповідача - участі не брали.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Альвіс" подано позовну заяву з вимогою стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 13544,56 грн., з яких: 12948,74 грн. сума основного боргу, 410,46 грн. пені, 90,64 грн. інфляційних та 94,72 грн. 3% річних, з покладенням на відповідача витрат по оплаті судового збору в розмірі 1827,00 грн.

Подання позову обґрунтовано невиконанням відповідачем умов договору відповідального зберігання № 41/2013 від 02.09.2013 щодо повернення зі зберігання майна.

Клопотанням від 27.03.2014 позивач також просить стягнути з відповідача вартість правової допомоги у розмірі 850,00 грн.

В клопотанні від 30.04.2014 позивач пояснив, що борг 12948,74 грн. є збитками у розмірі вартості переданого на зберігання майна, яке не повернуто відповідачем зі зберігання та на думку позивача є втраченим.

Крім того, клопотанням від 30.04.2014 позивач збільшив розмір позовних вимог та просить стягнути з відповідача 12948,74 грн. суми основного боргу, 410,46 грн. пені, 168,33 грн. інфляційних та 94,72 грн. 3% річних, що всього становить 13622,25 грн.

Також, згідно вказаного клопотання позивач просить розглядати справу за відсутності представника позивача на підставі наявних у справі доказів.

Відповідач відзиву на позов та інших витребуваних судом документів не подав, в судові засідання у даній справі не з'явився. Процесуальні документи, які надсилались відповідачеві, повернуто до суду органом поштового зв'язку з відміткою, що адресат не проживає за вказаною в ухвалах адресою.

Між тим, господарський суд вважає відповідача таким, що належним чином повідомлений про дату, час і місце проведення судових засідань у даній справі, оскільки за змістом статті 64 Господарського процесуального кодексу України в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

З матеріалів справи слідує, що ухвали суду у даній справі надсилались на адресу відповідача, яка зазначена в позовній заяві та за якою відповідача зареєстровано в ЄДРПОУ, а саме: АДРЕСА_1. В матеріалах справив відсутні відомості щодо іншої адреси місцезнаходження відповідача, тоді як в силу вимог Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" зміна місця проживання фізичної особи - підприємця підлягає обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру, а отже відповідач зобов'язаний повідомляти реєстратора про вказані зміні. Господарський суд не наділений повноваженнями здійснювати розшук відповідача.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

З врахуванням вищенаведеного, господарський суд вважає можливим розглянути справу за відсутності представників сторін та за наявними у справі матеріалами.

Розгляд справи здійснюється з урахуванням збільшення розміру позовних вимог згідно клопотання позивача від 30.04.2014.

Розглянувши матеріали справи та оцінивши подані докази, врахувавши наведене обґрунтування підстав позову і додатково подані до суду пояснення, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Матеріалами справи встановлено, що 02.09.2013 між товариством з обмеженою відповідальністю "Альвіс" (Поклажодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Зберігач) укладено договір відповідального зберігання № 41/2013 (а.с. 7-8).

За умовами вказаного договору Зберігач зобов'язався зберігати та повернути у схоронності майно, яке передано Поклажодавцем, опис якого зазначений в Акті приймання- передачі, який додається до цього договору і є його невід'ємною частиною.

Згідно з договором найменування, кількість майна, що передається на зберігання, та його вартість зазначається сторонами в Акті приймання-передачі, який є підтвердженням передачі майна на зберігання (п.п. 2.1-2.2.4., 3.2. договору). Початок зберігання: 04 вересня 2013 р., закінчення зберігання: 31 грудня 2013 р. (п.3.3. договору).

Пунктом 4.1. договору передбачено, що зберігання майна здійснюється безкоштовно.

На виконання умов договору відповідального зберігання № 41/2013 від 02.09.2013 позивачем 02.09.2013 передано, а відповідачем прийнято на зберігання товари згідно наведеного в Акті приймання-передачі № 1 переліку загальною вартістю 12948,74 грн. Акт приймання-передачі майна на відповідальне зберігання № 1 від 02.09.2013 підписано обома сторонами без зауважень та скріплено печатками (а.с. 9).

Листом від 11.11.2013 позивач вимагав від відповідача повернути у строк до 22 листопада 2013 майно, що було передано згідно з договором відповідального зберігання №41/2013 від 02.09.2013, або, у випадку відсутності в наявності вказаного майна, повернути його повну вартість, яка зазначена в Акті приймання-передачі майна на відповідальне зберігання № 1 від 02.09.2013 (а.с. 10).

Проте, як повідомляє позивач, відповідач майно не повернув та не сплатив його вартість, що стало підставою для звернення до суду з позовом у даній справі.

При розгляду справи, господарський суд враховує наступне.

В силу положень ст. 67 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Згідно ч. 7 ст. 179 та ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Як передбачено ст. 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

За вимогами ст. 942 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 948 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Статтею 953 Цивільного кодексу України передбачено, що зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

Як зазначено вище, позивач звертався до відповідача з вимогою повернути до 22.11.2013 майно, що передане на зберігання за договором №41/2013 від 02.09.2013 та Актом приймання-передачі майна № 1 від 02.09.2013. Однак, докази виконання такої вимоги та повернення майна в матеріалах справи відсутні.

Більш того, на час звернення позивача до суду з позовом у даній справі строк зберігання за договором №41/2013 від 02.09.2013 закінчився, тоді як докази повернення відповідного майна відповідачем на вимогу суду не подано.

За твердженням позивача, не повернення відповідачем майна зі зберігання та ігнорування вимог позивача з приводу повернення майна, дає підстави для висновку про фактичну відсутність такого майна у відповідача.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена статтею 950 Цивільного кодексу України, згідно частини 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.

Межі відповідальності зберігача перед поклажодавцем за неналежне виконання своїх обов'язків встановлено статтею 951 Цивільного кодексу України, відповідно до змісту якої збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України, статті 224 Господарського кодексу України під збитками розуміється втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та не одержані доходи, які управнена особа одержала б у разі належного виконання зобов'язання другою стороною. Збитки підлягають відшкодуванню у разі наявності протиправної поведінки (дії чи бездіяльності), збитків, причинно-наслідкового зв'язку між ними та вини заподіювача шкоди.

Невиконання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 зобов'язання з повернення отриманого на зберігання за договором майна та не забезпечення його схоронності свідчить про протиправність поведінки відповідача, наявність його вини у допущеному порушенні, наслідком чого у позивача утворились збитки у вигляді вартості втраченого майна.

Частиною 1 ст. 614 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктом 6.4. договору №41/2013 від 02.09.2013 сторони передбачили, що збитки, завдані Поклажодавцеві втратою (нестачою) майна, відшкодовуються Зберігачем у розмірі 100% його загальної (оціночної) вартості, вказаною у відповідному Акті приймання-передачі майна на відповідальне зберігання.

На підставі викладеного, позовні вимоги ТОВ "Альвіс" про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 12948,74 грн., що є збитками у розмірі вартості майна, переданого на зберігання за договором №41/2013 від 02.09.2013, є такими, що підтверджені матеріалами справи та підлягають задоволенню.

При цьому, господарський суд врахував, що з огляду на вимоги частини 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Стосовно вимог про стягнення з відповідача 410,46 грн. пені, 168,33 грн. інфляційних та 94,72 грн. 3% річних, які нараховані за прострочення оплати відповідачем суми збитків, господарський суд вважає, що вказані вимоги задоволенню не підлягаю в силу наступного.

Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, якою позивач обґрунтовує вимогу про стягнення 3% річних та інфляційних, встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Разом з тим, обов'язок з відшкодування збитків є мірою цивільно-правової відповідальності, а не борговим (грошовим) зобов'язанням, та покладається на особу вже як наслідок невиконанням нею взятого на себе договірного зобов'язання. Відтак, до правовідносин з відшкодування збитків не застосовуються положення ст. 625 Цивільного кодексу України.

Відповідної позиції притримується Вищий господарський суд України, в пункті 5.2. постанови пленуму якого від 17 грудня 2013 року N 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках відшкодування збитків та шкоди, оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Оскільки стягнення збитків за договором зберігання - це відповідальність, а не грошове зобов'язання у вказаних правовідносинах, то відсутні підстави для стягнення пені.

Більш того, господарський суд вважає, що позивачем не доведено наявність прострочення зі сторони відповідача сплати збитків, оскільки умовами договору №41/2013 від 02.09.2013 строк сплати збитків не встановлено, тоді як докази вручення відповідачеві вимоги від 11.11.2013 № 59 в матеріалах справи відсутні.

В пункті 1.7. названої вище постанови пленуму Вищого господарського суду України вказано, що днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.

На підставі викладеного, господарський суд відмовляє в задоволені позову в частині стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 410,46 грн. пені, 168,33 грн. інфляційних та 94,72 грн. 3% річних.

На підставі викладеного, позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Альвіс" про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 13622,25 грн., з яких: 12948,74 грн. сума основного боргу, 410,46 грн. пені, 168,33 грн. інфляційних та 94,72 грн. 3% річних підлягають частковому задоволенню на суму 12 948,74 грн., що є збитками у розмірі вартості майна, переданого на зберігання за договором №41/2013 від 02.09.2013. У задоволені позовних вимог в іншій частині господарський суд відмовляє.

Сплачений позивачем за мінімальною ставкою судовий збір покладається на відповідача за правилами ст. 49 Господарського процесуального повністю, так як спір виник внаслідок неправильних дій останнього.

Крім того, клопотанням від 27.03.2014 позивач просить покласти на відповідача вартість правової допомоги в розмірі 850,00 грн.

Відповідно до ст. 44 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Отже, склад судових витрат не є вичерпним, і оцінка тих чи інших витрат сторін як судових здійснюється господарським судом з урахуванням обставин конкретної справи.

Згідно п. 6.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК України.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

За змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі. Аналогічну правову позицію викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 N 6-рп/2013 у справі N 1-4/2013.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано договір про надання правової допомоги № 6/Ю 2.2 від 13.11.2013, що укладений між ТОВ "Альвіс" та адвокатським об'єднанням "Глобал Адвокат"; рахунок від 26.03.2014 на оплату послуги - юридичне супроводження судового засідання в м. Кіровоград; платіжне доручення про оплату вказаного рахунку в сумі 850,00 грн.; акт надання послуг.

Господарський суд враховує, що за Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатське об'єднання є юридичною особою, створеною шляхом об'єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту. Стороною договору про надання правової допомоги є адвокатське об'єднання. Від імені адвокатського об'єднання договір про надання правової допомоги підписується учасником адвокатського об'єднання, уповноваженим на це довіреністю або статутом адвокатського об'єднання. Адвокатське об'єднання може залучати до виконання укладених об'єднанням договорів про надання правової допомоги інших адвокатів на договірних засадах. Адвокатське об'єднання зобов'язане забезпечити дотримання професійних прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності.

Матеріалами справи підтверджено прийняття участі в судовому засіданні у даній справі, яке відбулося 27.03.2014, ОСОБА_2, який є представником адвокатського об'єднання "Глобал Адвокат" згідно довіреності від 01.11.2013. Вказана особа, окрім того, готувала позовні матеріали, та надавала до суду докази і пояснення.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що сплачені позивачем кошти в сумі 850,00 грн. є адвокатськими витратами в розумінні ст. 44 Господарського процесуального кодексу України.

Проте, за вимогами ч. 5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню зазначена позивачем вартість правової допомоги пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 807,97 грн.

Керуючись ст.ст. 22, 32-34, 43, 49, 82, 84, 85, 116 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (28000, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Альвіс (61162, м.Харків, просп. 50-річчя СРСР, 12, кв. 282, ідентифікаційний код 30291394) - 12 948,74 грн., а також 1 827,00 грн. судового збору та 807,97 грн. вартості правової допомоги.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його підписання до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Кіровоградської області.

Копії рішення направити товариству з обмеженою відповідальністю "Альвіс" за адресою: 61162, м. Харків, просп. 50-річчя СРСР, 12, кв. 282 та фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1.

Суддя В.В.Тимошевська