Рішення

від 27.05.2014 по справі 369/251/14-ц

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

27.05.2014

Справа № 369/251/14-ц

Провадження № 2/369/794/14

РІШЕННЯ

Іменем України

22.05.2014 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Волчка А.Я.

за участю секретаря Ткачук Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3, відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, -

В С Т А Н О В И В:

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3, відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Свої позовні вимоги позивач мотивував тим, що на підставі рішення Гореницької сільської ради від 01.04.1994 року ОСОБА_4 було надано земельну ділянку у розмірі 2 425 кв. м в АДРЕСА_1 для присадибного землекористування та будівництва індивідуального житлового будинку і господарських споруд із вільного присадибного фонду. Цим же рішенням ОСОБА_4 було надано дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку і господарських споруд, житловою площею 66,8 кв. м та загальною площею 103,14 кв. м, в АДРЕСА_1

За договором купівлі-продажу від 23.07.1999 року, посвідченим державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори, позивач придбав незакінчений будівництвом, побудований на 11% житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1, внаслідок цього до нього перейшло право користування земельною ділянкою, на якій цей будинок розміщений.

Як стверджує позивач, 07.12.2002 року на підставі рішення Гореницької сільської ради від 27.06.2002 року він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії IV-КВ № 073714, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 1640.

Під час виготовлення технічної документації для присвоєння кадастрового номера земельної ділянки було виявлено накладку із земельною ділянкою відповідача ОСОБА_3

Факт накладання земельної ділянки позивача на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222482003:04:001:0064, 3222482000:05:002:0016, 3222482000:05:002:0017 - підтверджується обмінним файлом у форматі XML, розробленим ТОВ «Перспектива».

Зі слів позивача, із повідомлення ГУ Держкомзему у Київській області від 09.10.2012 року вбачається, що йому відмовлено у присвоєнні кадастрового номера у зв'язку з накладанням його земельної ділянки на суміжну земельну ділянку ОСОБА_3

Суміжна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482000:05:002:0017 належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 06.03.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу.

На думку позивача, відмова у присвоєнні кадастрового номера суттєво порушує його право власності на земельну ділянку, оскільки без присвоєння кадастрового номера він позбавлений права розпорядження земельною ділянкою, що належить йому на праві власності.

Посилаючись на викладене вище та норми закону, позивач просив суд визнати недійсним державний акт на право власності на землю, виданий на ім'я відповідача ОСОБА_3

Позивач та його представник у судове засідання з'явились, позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити, посилаючись на зазначене у позові.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання теж з'явився, проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на законність виданого на його ім'я державного акта на право власності на земельну ділянку та недоведеність вимог позивача.

Відповідачі Гореницька сільська рада Києво-Святошинського району Київської області та відділ Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області в судове засідання своїх представників не направили, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причини неявки своїх представників та позицію щодо позову суду не повідомили.

Вислухавши думку сторін, повно та всебічно дослідивши матеріали справи та письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що виконкомом Гореницької сільської ради у рішенні за № 17/40 від 20.05.1993 року було вирішено підняти клопотання перед радою про надання земельної ділянки ОСОБА_5 в розмірі 1 680 кв. м для присадибного землекористування та дозволу на будівництво індивідуального житлового будинку і господарських споруд в АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення виконкому Гореницької сільської ради ОСОБА_5 було відведено присадибну земельну ділянку під забудову індивідуального житлового будинку площею 1 680 кв. м по АДРЕСА_1 про що комісією було складено відповідний акт, затверджений головою виконкому Гореницької сільської ради.

10.06.1993 року рішенням 4 сесії 21 скликання Гореницької сільської ради було надано ОСОБА_5 земельну ділянку в розмірі 1 680 кв. м в АДРЕСА_1 для присадибного землекористування та будівництва індивідуального житлового будинку і господарських споруд із вільного присадибного фонду, а також надано їй дозвіл на будівництво.

13.12.1996 року головним архітектором Києво-Святошинського району Київської області було затверджено ОСОБА_5 план забудови садиби на підставі рішенням 4 сесії 21 скликання Гореницької сільської ради від 13.12.1996 року.

ОСОБА_4 було відведено присадибну земельну ділянку під забудову індивідуального житлового будинку площею 2 425 кв. м по АДРЕСА_1, про що комісією було складено відповідний акт, затверджений головою виконкому Гореницької сільської ради та головою радгоспу ім. Шевченка.

23.07.1999 року позивач придбав у ОСОБА_4 незакінчений будівництвом, побудований на 11 % житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого державним нотаріусом Першої Київської обласної державної нотаріальної контори за реєстровим № 4-2927.

10.06.2000 року на ім'я ОСОБА_5 на підставі рішення виконкому Гореницької сільської ради № 5/15 від 18.03.1997 року було видано державний акт на право приватної власності на землю Серії ІІІ-КВ № 041983 про передачу у приватну власність земельну ділянку площею 0,1642 га в АДРЕСА_1, 1 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Вказаний акт було зареєстровано у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 806.

06.03.2008 року відповідач ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,1642 га в АДРЕСА_1, 1, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 2304.

30.07.2012 року на ім'я ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06.03.2008 року № 2304 було видано державний акт Серії ЯМ № 204489 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3222482003:04:001:0064, площею 0,1642 га в АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вказаний акт було зареєстровано у Книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240001004406.

З огляду на лист Гореницької сільської ради № Г-970 від 28.09.2012 року позивачу для вирішення питання накладки при присвоєнні кадастрового номера земельній ділянці рекомендовано звернутись до суду.

Листом за № 07-03-3/Г-23002 від 09.10.2012 року ГУ Держкомзему у Київській області позивача на його звернення щодо присвоєння його земельній ділянці кадастрового номера було повідомлено, що при перевірці обмінного файлу в форматі XML було виявлено накладки на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222482003:04:001:0064, 3222482000:05:002:0016, 3222482000:05:002:0017 та рекомендовано звернутись до розробника технічної документації із землеустрою.

Враховуючи зміст заявлених вимог, суд приходить до висновку про необхідність аналізу наступних правових норм.

З огляду на ст. 17 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної в резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

У відповідності до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі ст. 14 Конституції України, право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами виключно відповідно до закону.

Статтею 41 Конституції України проголошено , що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У ст. 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

У ст. 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Частинами 1, 3, 4, 7 ст. 17 ЗК України 1990 року визначено, що передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення.

З огляду на ст. 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Згідно з ч. 1 ст. 23 ЗК України 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Зважаючи на ст. 78 ЗК України 2001 року, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

З урахуванням ч.ч. 1, 3-5, 9, 10, 12 ст. 79-1 ЗК України 2001 року (яка діє з 01.01.2013 року) формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за проектами землеустрою із впорядкування існуючих землеволодінь.

Пунктами «а», «б» ч. 1 ст. 81 ЗК України 2001 року визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

У відповідності до ст. 116 ЗК України 2001 року (в редакції на час отримання позивачем у власність земельної ділянки) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частинами 6-10 ст. 118 ЗК України 2001 року (в редакції на час отримання позивачем у власність земельної ділянки) передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Згідно зі ст. 125 ЗК України 2001 року (в редакції на час отримання позивачем державного акта на право приватної власності на землю та на час купівлі відповідачем ОСОБА_3 спірної земельної ділянки) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Виходячи з вимог ст. 125 ЗК України 2001 року (в редакції на час отримання відповідачем ОСОБА_3 спірного державного акта на право власності на земельну ділянку), право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

У ст. 126 ЗК України 2001 року (в редакції на час отримання позивачем державного акта на право приватної власності на землю та на час купівлі відповідачем ОСОБА_3 спірної земельної ділянки) зазначено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Частинами 1, 2 ст. 126 ЗК України 2001 року (в редакції на час отримання відповідачем ОСОБА_3 спірного державного акта на право власності на земельну ділянку) передбачено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину.

Відповідно до ст. 152 ЗК України 2001 року власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.

За правилами ч.ч. 1-3 ст. 158 ЗК України 2001 року земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Відповідно до п. 1.16 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди земельної ділянкою, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 року № 43 (чинного на час видачі державних актів позивачу, відповідачу ОСОБА_3 та попередньому власнику його земельної ділянки), державний акт на право власності на земельну ділянку виготовлюється, в тому числі, і на підставі рішення відповідної ради, цивільно-правової угоди про відчуження земельної ділянки.

Зважаючи на рекомендації, викладені у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

З огляду на позицію, висвітлену у постанові Верховного Суду України від 22.05.2013 року у цивільній справі № 6-33цс13, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Статтею 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У ст. 60 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналізуючи вище перелічені правові норми в розрізі наданих суду матеріалів, суд приходить до наступних висновків.

Неможливість отримання позивачем кадастрового номера для своєї земельної ділянки дійсно порушує його права власника в частині розпорядження нею, так як без кадастрового номера в силу ст. 79-1 ЗК України 2001 року його земля не може бути об'єктом цивільно-правових відносин.

Проте, з огляду на зміст позовної заяви, пояснення сторони позивача на підставі рішення ради державний акт на право приватної власності на землю йому було видано лише 07.12.2002 року, тобто в силу ст. 125 ЗК України 2001 року саме 07.12.2002 року він набув на неї права, що випливають із права власності.

Поруч із цим, земельна ділянка відповідача ОСОБА_3 відповідно до ст. 23 ЗК України 1990 року вже перебувала у приватній власності попереднього її власника ОСОБА_5 на підставі державного акта на право приватної власності на землю Серії ІІІ-КВ № 041983 від 10.06.2000 року, який було видано їй згідно зі ст. 17 ЗК України 1990 року та п. 1.16 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди земельної ділянкою. Вказаний акт не визнаний недійсним, не скасований. Земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_5 у межах розмірів, визначених у акті відведення присадибної земельної ділянки під забудову та у плані забудови садиби, затвердженої 13.12.1996 року головним архітектором Києво-Святошинського району Київської області.

Тобто, земельна ділянка відповідача ОСОБА_3 була набута у власність із земель комунальної власності раніше, ніж земля позивача, доказів того, що позивач або його попередниця ОСОБА_4 набули в розумінні ст.ст. 22, 23 ЗК України 1990 року право користування своєю земельною ділянкою ще до отримання ним державного акту, суду надано не було. З огляду на вказане, посилання позивача на те, що внаслідок купівлі у ОСОБА_4 незакінченого будівництвом житлового будинку ним було набуто право користування земельною ділянкою, на якій зазначений недобудований об'єкт розміщений, не відповідають дійсності.

А отже, суд приходить до висновку, що під час передачі земельної ділянки ОСОБА_3 у власність ще попереднього власника ОСОБА_5 10.06.2000 року не могла виникнути накладка на земельну ділянку позивача, так як на той час у останнього ніяких прав на неї не могло існувати, земельна ділянка належала Гореницькій сільській раді.

З урахуванням вище викладених висновків та норм права, 06.03.2008 року відповідач ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу законно придбав у повноправної власниці ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,1642 га в АДРЕСА_1, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Вказаний правочин не був визнаний судом недійсним, відсутні обставни, які б вказували на його нікчемність, а тому в силу ст. 204 ЦК України є правомірним. Отож, відповідно до п. 1.16 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди земельної ділянкою відповідачу законно було видано спірний державний акт на право власності на земельну ділянку.

Поруч із цим, суду не було надано належних доказів того, що при виготовленні технічної документації для присвоєння кадастрового номера земельній ділянці відповідача ОСОБА_3, який зазначений у спірному державному акті, було допущено помилки, які призвели до накладення на земельну ділянку позивача.

Також суд зважає на лист ГУ Держкомзему у Київській області за № 07-03-3/Г-23002 від 09.10.2012 року, зі змісту якого вбачається, що при перевірці обмінного файлу в форматі XML було виявлено накладки на земельні ділянки з кадастровими номерами 3222482003:04:001:0064, 3222482000:05:002:0016, 3222482000:05:002:0017, тобто не лише на земельну ділянку відповідача ОСОБА_3 У цьому ж листі ГУ Держкомзему у Київській області було рекомендовано позивачу звернутись до розробника технічної документації із землеустрою, що свідчить про можливість виправлення ситуації в позасудовому порядку. Позивач доказів свого звернення до розробника технічної документації, призначеної для присвоєння його земельній ділянці кадастрового номера, з метою уникнення накладки земельних ділянок суду не пред'явив.

Твердження позивача про те, що йому було відмовлено у присвоєнні кадастрового номера у зв'язку з накладанням його земельної ділянки на суміжну земельну ділянку ОСОБА_3, не знайшло свого підтвердження в ході судового розгляду.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що всупереч вимогам ст.ст. 10. 60 ЦПК України позивачем не було доведено, що порушення його прав на земельну ділянку виникли саме внаслідок отримання ОСОБА_3 спірного державного акта, а не внаслідок отримання державних актів іншими особами на інші земельні ділянки або присвоєння кадастрових номерів іншим земельним ділянкам, чи внаслідок помилки з боку розробника технічної документації із землеустрою, створеної для присвоєння кадастрового номера земельній ділянці позивача, а тому позов ОСОБА_1 слід залишити без задоволення.

Поруч із цим, суд вважає, що позовні вимоги до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області були висунуті позивачем безпідставно, оскільки не було надано жодного доказу, що дані органи порушили чи могли порушити права ОСОБА_1, як власника землі, внаслідок отримання відповідачем ОСОБА_3 спірного державного акта.

Зважаючи на вищенаведене, відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної в резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року, ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 14, 41 Конституції України, ст.ст. 3, 15, 16, 204, 321, 328, 386 ЦК України, ст.ст. 17, 22, 23 ЗК України 1990 року, ст.ст. 78, 79-1, 81, 116, 118, 125, 126, 152, 158 ЗК України 2001 року, п. 1.16 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди земельної ділянкою, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 року № 43, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 15, 60, 114, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3, відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Київської області протягом 10 днів, починаючи з дня наступного після його проголошення.

Суддя А.Я.Волчко