Ухвала

від 04.07.2014 по справі 918/537/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"04" липня 2014 р. Справа № 918/537/14

Господарський суд Рівненської області в складі судді Качура А.М.,

розглянувши матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" (м. Київ, вул. Межигірська, 87-а)

до відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)

про стягнення 21284 грн. 99 коп.

Представники:

від позивача: Бойчук І.В. (довіреність від 22.04.2014 року);

від відповідача: ОСОБА_4 (ордер № 14 від 30.05.2014 року )

Статті 20, 22, 91, 107 Господарського процесуального кодексу України роз'яснені.

Відводи з підстав, передбачених статтею 20 ГПК України, відсутні.

Протокол судового засідання складено відповідно до статті 81 1 ГПК України.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" звернувся до господарського суду Рівненської області з позовом до відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення в сумі 21284,99 грн., з яких: 20700,00 грн. безпідставно отриманих коштів та 584,99 грн. процентів за користування безпідставно отриманими коштами. Також позивач просить суд стягнути з відповідача 4000,00 грн. судових витрат з оплати послуг адвоката понесених позивачем.

22.05.2014 року позивачем подано заяву про виправлення описки, згідно якої позивач зазначає, що при написанні позовної заяви у прохальній частині було допущено описку у ідентифікаційному номері відповідача, в зв'язку з чим позивач просить суд взяти вказану заяву до уваги.

22.05.2014 року представником позивача подано до суду письмові пояснення, відповідно до яких представник позивача зазначає, що зважаючи на те, що договором про надання правової допомоги передбачено підготовку позовної заяви, надання правових консультацій щодо вирішення спору, допомога клієнтові у борі необхідних для подачі позову, представництво клієнта у судових засіданнях та складання клопотань, письмових пояснень, заяв та інше, розмір витрат на послуги адвоката є обґрунтованими за розміром.

22.05.2014 року представником позивача подано до суду клопотання про забезпечення позову, відповідно до якого, посилаючись на те, що відповідач не повернув безпідставно отримані кошти, які надійшли на його поточний рахунок, а заявлена у позовних вимогах сума може виявитися для відповідача значною, позивач просить суд вжити заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові активи фізичної-особи підприємця ОСОБА_2 які обліковуються на відкритих ним рахунках у банківських установах та інше майно в межах суми позову - 21284,99 грн.

Відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), господарський суд за заявою сторони, прокурора або з власної ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Положеннями статті 77 ГПК України встановлено, що позов забезпечується:

- накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу;

- забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

- забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

- зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Пунктом 3 постанови пленуму ВГСУ від 26 грудня 2011 року № 16 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" встановлено, що умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Отже, найдоцільніше вирішувати питання забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК).

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Таким чином, оскількі позивачем не надано суду доказів які свідчили б, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду, суд вважає що подана позивачем заява є необгрунтованою, а відтак такою що не підлягає до задоволення.

05.06.2014 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач зазначає, що 26 вересня 2013 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" за посередництвом ОСОБА_5, було замовлено у фізичної особи підприємця ОСОБА_2 виробництво та встановлення меблів для магазину на загальну суму 29800,00 грн. Умови договору з боку відповідача були виконані належним чином, меблі були виготовлені, доставлені та змонтовані. 18 листопада 2014 року позивачем було частково проведено оплату за вироблені меблі на підставі рахунку № 10 від 13 листопада 2013 року. З огляду на вказані обставини представник відповідача просить суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

05.06.2014 року позивачем подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач просить стягнути з відповідача на свою користь 20700,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 816,66 грн. процентів за користування чужими коштами а також 4000,00 грн. витрат з оплати послуг адвоката.

Вказана заява прийнята судом до розгляду.

05.06.2014 року представником позивача подано до суду заяву, в якій останній просить суд долучити до матеріалів справи копії чеків які підтверджують витрати на проїзд представника до суду на загальну суму 390,00 грн.

26.06.2014 року позивачем подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач просить стягнути з відповідача на свою користь 20700,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 935,19 грн. процентів за користування чужими коштами а також 4000,00 грн. витрат з оплати послуг адвоката.

Вказана заява прийнята судом до розгляду.

26.06.2014 року представником позивача подано до суду письмові пояснення до позовної заяви, відповідно до яки позивач просить суд задоволити позовні вимоги в повному обсязі.

04.07.2014 року представником позивача подано до суду письмові пояснення до позовної заяви, відповідно до яких позивач просить суд позов задоволити в повному обсязі.

04.07.2014 року представником позивача подано до суду клопотання про залучення до матеріалів справи копії чеків які підтверджують витрати на проїзд представника до суду на загальну суму 520,00 грн.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі з врахуванням поданих заяв про збільшення позовних вимог.

В судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив суд в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Вивчивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, місцевий господарський суд прийшов до висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

При винесенні рішення суд дослідив зокрема такі обставини.

13 листопада 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" (надалі - позивач) та фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 було укладено договір підряду № 110, відповідно до предмету якого виконавець (ФОП ОСОБА_5) зобов'язаний передати у власність замовнику меблі, а саме: вішало Z21 - 1 шт., стіл касовий - 1 шт., вішало 8S - 2 шт. (далі "виріб"), а замовник зобов'язаний прийняти та сплатити вартість матеріалів, комплектуючих та роботу по виготовленню, доставці і монтажу елементів меблевих конструкцій виробу згідно зі специфікацією, ескізу креслення.

Надалі, як підтверджується платіжним дорученням № 34 від 14 листопада 2013 року, позивач перерахував згідно рахунку № 10 від 13.11.2013 року ФОП ОСОБА_5 20700,00 грн. оплати за меблі.

Проте, як підтверджується випискою з банківського рахунку позивача від 14.11.2014 року, вказані кошти в сумі 20700,00 грн. були повернуті банківською установою на рахунок позивача у зв'язку з невірним кодом отримувача.

Разом з тим, в матеріалах справи наявне платіжне доручення № 37 від 18 листопада 2013 року (а.с. 15), відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" перерахувало Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 20700,00 грн. в якості оплати за меблі згідно рахунку № 10 від 13.11.2013 року.

Таким чином, твердження позивача про перерахування 18 листопада 2013 на рахунок відповідача 20700,00 грн. підтверджуються матеріалами справи, та відповідачем не заперечуються.

В свою чергу відповідачем по справі не надано суду доказів поставки меблів позивачу згідно рахунку № 10 від 13.11.2013 року на суму 20700,00 грн., або повернення вказаних коштів позивачу.

У своєму відзиві відповідач зазначає, що 26 вересня 2013 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" за посередництвом ОСОБА_5, було замовлено у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 виробництво та встановлення меблів для магазину на загальну суму 29800,00 грн.. Умови договору, як стверджує відповідач, з його боку були виконані належним чином, меблі були виготовлені, доставлені та змонтовані. 18 листопада 2014 року позивачем було частково проведено оплату за вироблені меблі на підставі рахунку № 10 від 13 листопада 2013 року.

Проте, дослідивши подані сторонами докази суд зазначає, що фізична особа-підприємець ОСОБА_2 не є стороною договору підряду № 110 від 13 листопада 2013 року, доказів замовлення позивачем у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 відповідач суду не надав, разом з тим відповідач не надав суду також і доказів виготовлення, доставки та монтування меблів позивачу як він зазначив у своєму відзиві.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України, (далі - ЦК України), особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно платіжного доручення № 37 від 18 листопада 2013 року позивач перерахував на рахунок відповідача кошти на загальну суму 27700,00 грн., що не заперечується відповідачем.

В платіжному дорученні в графі призначення платежу зазначено, що дані кошти перераховані як оплата за матеріали згідно рахунку № 10 від 13.11.2013 року.

Згідно з частиною 1 статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 208 ЦК України, визначено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами, а також між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, що виконуються сторонами у момент їх вчинення.

Відповідно до частини 1 статті 181 Господарського кодексу України (далі - ГК України), господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Матеріалами справи встановлено, що між сторонами не укладались в письмовому вигляді господарські договори.

Відповідно до приписів статтей 45, 47, 43 ГПК України, судові рішення приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно зі статтями 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" в редакції, чинній на момент взаємовідносин між сторонами, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Пунктом 2 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 року № 99 передбачено, що сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (надалі - цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.

Таким чином, належним доказом фактичного передання товару є накладна, видаткова накладна, тощо, яка містить підпис уповноваженої особи про отримання товару, та довіреність уповноваженої особи на отримання товару.

Однак, обґрунтовуючи свої заперечення проти позовних вимог відповідач не надав до матеріалів справи видаткових накладних чи інших документів в якості доказів передачі позивачу товарно-матеріальних цінностей на суму отриманих від нього коштів.

Надані відповідачем докази (копія рахунку, роздруківка електронної переписки тощо) не підтверджують передачу позивачу матеріальних цінностей на суму грошових коштів отриманих відповідачем від позивача та не підтверджують перебування сторін спору у договірних відносинах.

Пояснення відповідача про наявність між сторонами спору у договірних відносинах за посередництва ФОП ОСОБА_5 також не знаходить свого підтвердження.

Нормами ЦК України не визначається поняття посередництва.

Натомість, главою 17 ЦК України визначено поняття, види та підстави представництва.

Так, згідно статті 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 238 ЦК України, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Як визначено положеннями статті 239 ЦК України, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Статтею 243 ЦК України передбачено, що комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.

Згдно зі статтею 244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Водночас договору або довіреності про здійснення представництва від імені відповідача суду не подано.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що відповідачем не доведено факту отримання позивачем товарно-матеріальних цінностей на суму 20700,00 грн., а кошти, які відповідач отримав від позивача набуті безпідставно.

Відповідно до частини 1 статті 1213 ЦК України, набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

Щодо вимоги про повернення безпідставно отриманих коштів суд зазначає, що з аналізу змісту статті 1212 та глави 83 ЦК України, суд робить висновок, про те, що особа, яка утримує безпідставно набуте майно у будь-якому випадку зобов'язана повернути таке майно потерпілому, норми цивільного законодавства не вказують обов'язковою підставою для повернення потерпілому його майна - направлення останнім вимоги особі яка без достатньої правової підстави утримує таке майно. Обовязок повернути майно збережене без достатньої правової підстави виникає незалежно від наявності чи відсутності такої вимоги та покладається саме на особу яка його зберегла.

У випадку збереження майна без достатньої правової підстави норми статті 530 ЦК України не можуть бути застосовані, оскільки регулюють правовідносини що засновані на договірній зобов'язальній основі.

Беручи до уваги вищевикладене, позовні вимоги про повернення безпідставно отриманих коштів підлягають задоволенню.

Згідно статті 1214 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

За приписами частини 2 статті 1214 ЦК України, у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Позивач, з посиланням на статті 536, 1048 ЦК України, нарахував відповідачу проценти за користування безпідставно отриманими коштами.

Суд вважає, що позовні вимоги в частині стягнення процентів задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Положеннями статті 536 ЦК України, передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Звертаючись до суду із позовом про стягнення з відповідача відсотків за користування чужими коштами, позивач здійснив нарахування цих процентів із застосуванням аналогії закону (частина 1 статті 8 ЦК України) на підставі приписів частини 1 статті 1048 ЦК України, якою передбачено, що у разі не встановлення договором позики розміру процентів їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до частини 1 статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Відтак, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин (постанова Верховного Суду України від 20.08.2013 року у справі № 5016/1355/2012).

Згідно статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Суд, проаналізувавши матеріали справи і вищезазначені норми матеріального права, приходить до висновку, що договір позики та зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави є різними за своєю правовою природою видами договірних та позадоговірних зобов'язань і для них не є характерним регулювання подібних за змістом цивільних відносин. Це в свою чергу виключає можливість застосування аналогії права будь-яких норм законодавства, які регулюють відносини позики та відносини що виникають у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, зокрема, частини 1 статті 1048 ЦК України. Аналогічна правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду України від 27.12.2010 року у справі № 3-65гс10, від 20.08.2013 року у справі № 3-22гс13 та від 27.12.2010 року у справі № 9/67-38.

Крім того, правова конструкція положень статті 536 ЦК України, трансформується до встановлення факту договірних відносин між фізичними особами, тоді як у даному випадку відносини виникли між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем, що також унеможливлює нарахування процентів на суму безпідставно отриманих коштів (постанова Вищого господарського суду України від 05.08.2013 року у справі № 5011-55/12802-2012).

Позивачем подано докази витрат на оплату послуг адвоката та інших витрат (витрати на проїзд представника до суду) в сумі 4910,00 грн. Відповідно до частини 5 статті 49 ГПК України, суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:

при задоволенні позову - на відповідача;

при відмові в позові - на позивача;

при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як передбачено пунктом 6.5. постанови пленуму ВГСУ від 21 лютого 2013 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", розподіл сум інших, крім судового збору, судових витрат здійснюється за загальними правилами частини п'ятої статті 49 ГПК, тобто при задоволенні позову вони покладаються на відповідача, при відмові в позові - на позивача, а при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову.

У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

З огляду на обставини справи, кількість проведених судових засідань, обсяг матеріалів та час витрачений представником позивача на підготовку та участь в судових засіданнях, суд вважає розмір витрат на оплату послуг адвоката співрозмірним, розумним та обгрунтованим.

Таким чином, враховуючи положення частини 5 статті 49 ГПК України у зв'язку з частковим задоволенням позову суд вважає що господарські витрати що виникли у сторін під час вирішення спору покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволений позовних вимог, при цьому суд бере до уваги докази понесення позивачем по оплаті послуг адвоката, що підтверджуються договором про надання правової допомоги адвоката (адвокатів) від 10 квітня 2014 року та платіжним дорученням №96 від 14 квітня 2014 року, та витрати позивача пов'язані з забезпеченням явки в судове засідання представника позивача (поїздками), що передбачені пунктом 3.1. договору про надання правової допомоги адвоката (адвокатів) від 10 квітня 2014 року.

Щодо розподілу судового збору за звернення позивача до господарського суду із заявою про забезпечення позову слід зазначити наступне.

Підпунктом 3 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" передбачено справляння судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення позову за ставкою 1,5 розміру мінімальної заробітної плати.

Таким чином за звернення до господарського суду із заявою про забезпечення позову позивач мав сплатити судовий збір за ставкою, встановленою станом на 01.01.2014 р., у розмірі 1 827,00 грн. Проте доказів такої сплати позивачем до суду не надано.

Як вбачається зі змісту частини 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 23.05.2012 року № 01-06/704/2012, Господарським процесуальним кодексом України не передбачено наслідків неподання доказів сплати судового збору за звернення до господарського суду із заявою про забезпечення позову. Відтак, господарський суд повинен розглянути зазначену заяву й за відсутності таких доказів, а розподіл відповідних сум судового збору здійснити між сторонами за правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України у залежності від результатів розгляду заяви про вжиття заходів до забезпечення позову. Про такий розподіл може бути зазначено в рішенні (постанові) господарського суду або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.

Аналогічну правову позицію викладено також в пункті 2.22. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу ІV Господарського процесуального кодексу України". Так, у вказаній постанові роз'яснено, що у разі коли Господарським процесуальним кодексом не передбачено можливості повернення господарським судом заяви у зв'язку з неподанням доказів сплати суми судового збору (наприклад, заяви про забезпечення позову), то суд повинен розглянути зазначену заяву й за відсутності таких доказів, а розподіл відповідних сум судового збору здійснити між сторонами згідно із статтею 49 названого Кодексу у залежності від результатів розгляду відповідної заяви; про такий розподіл може бути зазначено і в рішенні (постанові) господарського суду, прийнятому(-ій) за результатами розгляду справи, або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.

З огляду на викладені приписи закону і враховуючи відмову у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову, суд вважає за необхідне стягнути судовий збір в розмірі 1827,00 грн. за подання заяви про забезпечення позову в доход Державного бюджету України з позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 32, 33, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (34400, АДРЕСА_1, і.н. НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" (04080, м.Київ, вул. Межигірська, 87-А, код ЄДРПОУ 38670908) 20700,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 4697,80 грн. судових витрат та 1748,04 грн. сплаченого судового збору.

3. В частині стягнення 935,19 грн. процентів за користування безпідставно отриманими коштами позивачу відмовити.

4. Судові витрати в сумі 212,20 грн. по оплаті послуг адвоката та інших витрат залишити за позивачем.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Пулєдро Ойлум" (04080, м.Київ, вул. Межигірська, 87-А, код ЄДРПОУ 38670908) на користь державного бюджету України (одержувач коштів - Управління державної казначейської служби у м.Рівному, код ЄДРПОУ 38012714, рахунок 31212206783002, банк одержувача - Головне управління державної казначейської служби України у Рівненській області, МФО 833017, код бюджетної класифікації 22030001) 1 827,00 грн. судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

6. Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

повне рішення складено 04.07.2014 року

Суддя Качур А.М.