Рішення

від 03.07.2014 по справі 916/2074/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" липня 2014 р.Справа № 916/2074/14

Господарський суд Одеської області у складі:

судді Петрова В.С.

при секретарі Комендатенко Н.В.

за участю представників:

від позивача - Кірін Г.І.,

від відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Селянського (фермерського) господарства „Роксолана" до Товариства з обмеженою відповідальністю „Першотравневе" про стягнення 85402,00 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Селянське (фермерське) господарство „Роксолана" звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „Першотравневе" про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу в сумі 80807 грн. та 3% річних в сумі 1095 грн., а також 3500 грн. збитків у вигляді витрат на оплату правової допомоги, посилаючись на наступне.

20.11.2013 року між позивачем та відповідачем був укладений договір № 89 купівлі-продажу сільськогосподарської продукції, за умовами якого позивач зобов'язався в порядку і на умовах, визначених договором, передати у власність відповідачу товар, а останній зобов'язався прийняти та оплатити товар, яким є пшениця (2 клас) у кількості 36,5 тон.

Пунктами 3.1, 3.2 договору передбачена загальна вартість товару, що складає 73000,00 грн., в т.ч. ПДВ.

Відповідно до п. 4.1 договору поставка пшениці повинна здійснюватися на умовах ЕХW (франко-склад) СФГ „Роксолана", тобто продавець вважається таким, що виконав обов'язок щодо поставки пшениці, якщо він передасть товар у розпорядження покупця на своєму складі.

Так, протягом банківських днів з моменту передачі покупцеві документів, що стосується товару та підлягають переданню разом з товаром покупець здійснює 100% оплату за товар, відповідно до п. 3.4 договору купівлі-продажу шляхом зарахування грошових коштів на поточний рахунок продавця.

Як вказує позивач, відповідно до видаткової накладної № 16 від 27.11.2013 року позивач поставив відповідачу, а останній прийняв продукцію на загальну суму 73 000,00 грн. Наразі позивач зазначає, що згідно п. 3.4 договору поставка супроводжувалась наданням таких документів: рахунок на продукцію, що постачається, податкова накладна та видаткова накладна. В свою чергу з огляду на положення п. 3.4 договору строк сплати вказаної суми коштів настав 01.12.2013 р.

У зв'язку з несплатою відповідачем вказаної суми за отриманий товар позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України здійснено нарахування на суму боргу інфляції та 3% річних, що складає 81902 грн.

Також позивач вважає, що з відповідача підлягають стягненню 3500,00 грн. збитків у вигляді витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, та судовий збір.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 02.06.2014 р. позовну заяву Селянського (фермерського) господарства „Роксолана" прийнято до розгляду та порушено провадження у справі № 916/2074/14, при цьому розгляд справи в засіданні суду.

Відповідач відзив на позов не надав, також представник відповідача у судове засідання не з'явився.

При цьому клопотання відповідача про перенесення розгляду справи, про що до господарського суду 02.07.2014 р. надійшла телеграма, судом відхилено з огляду на його необґрунтованість.

Відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справу розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків.

20 листопада 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю „Першотравневе" (покупець) та Селянським (фермерським) господарством „Роксолана" (продавець) був укладений договір купівлі-продажу № 89, згідно п. 1.1, 1.2, 1.3, 1.4 якого позивач як продавець зобов'язується продати, а відповідач як покупець прийняти і оплатити на умовах цього договору товар - пшеницю (2 клас) у кількості 36,5 тон.

В п. 3.1 договору вказана його ціна, що становить на пшеницю 2 класу 2000 грн. за тону.

Згідно п. 3.2 договору загальна вартість договору складає 73 000,00 грн., в т.ч. ПДВ 12166,67 грн.

Відповідно до п. 3.4 договору покупець зобов'язується провести оплату 100% вартості відвантаженого товару шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок продавця впродовж 5-ти банківських днів від дати отримання наступних документів: оригіналу рахунку із зазначенням кількості товару, ціни без ПДВ, загальної суми без ПДВ, суми ПДВ, всього до оплати; оригіналу видаткової накладної на кількість фактично поставленого товару і заповненої у відповідності з діючим законодавством України; оригінал податкової накладної, виписаної на 100% вартість поставленого товару і заповненої у відповідності з діючим законодавством України.

Оплата за товар здійснюється в українських гривнях і вважається здійсненою в момент списання грошових коштів з банківського рахунку покупця у відповідності з реквізитами, вказаними продавцем у виставленому рахунку (п. 3.5 договору).

Згідно з п. 4.1 договору поставка товару здійснюється на умовах ЕХW франко-склад СФГ „Роксолана". При цьому товар вважається поставленим в момент оформлення продавцем на ім'я покупця складського документа на товар (п. 4.2 договору).

Вказаний договір набрав чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань, передбачених цим договором.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 статті 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому за правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Ч. 1 ст. 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною 1 статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Так, укладений між сторонами по справі договір є підставою для виникнення у сторін за цим договором господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання його сторонами.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору купівлі-продажу № 89 позивач за видатковою накладною № 16 від 27.11.2013 року передав відповідачу пшеницю 2 класу у кількості 36,5 тон на загальну суму 73 000,00 грн. При цьому поставлену позивачем зазначену продукцію було отримано від імені відповідача директором товариства Постернак Л.Я., що вбачається з підпису останньої на вищезазначеній накладній, який скріплено печаткою відповідача, а також підтверджується наявною в матеріалах справи копією довіреності на отримання № 1 від 27.11.2013 р.

Так, у відповідності з ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;

2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Наразі за умовами п. 4.1, 4.2 договору продавець вважається таким, що виконав обов'язок щодо поставки пшениці, якщо він передасть товар у розпорядження покупця на своєму складі, про що оформляється складський документ.

Виходячи з вищенаведеного, суд доходить до висновку про належне виконання позивачем своїх зобов'язань перед відповідачем за укладеним договором № 89, що підтверджується наявними в матеріалах справи вищевказаними накладною та довіреністю на отримання товару.

За статтею 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Отже, прийняття відповідачем товару від позивача є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити такий товар.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За приписами ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Виходячи з умов п. 3.4 договору № 89, повна оплата вартості поставленого товару мала бути здійснена відповідачем протягом 5-ти банківських днів від дати оформлення документів на товар. При цьому на оплату поставленого товару позивачем було виписано рахунок № 16 від 27.11.2013 р. на суму 73000,00 грн. Враховуючи зазначене, кінцевий строк сплати вказаної суми коштів сплинув 04.12.2013 р. (5 банківських днів з урахуванням вихідних). Однак, оплата товару не була здійснена відповідачем.

При цьому, як вбачається з наданої позивачем розписки від директора відповідача, останній зобов'язувався сплати борг до 10.12.2013 р.

Як встановлено судом, на момент розгляду справи відповідачем не сплачено на користь позивача вартість поставленого за договором № 89 товару в сумі 73000,00 грн., що не спростовано відповідачем. Так, докази, які б підтверджували факт сплати відповідачем вартості поставленого товару в матеріалах справи відсутні. Адже частиною другою статті 22 ГПК України передбачено, що сторони мають право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання тощо; обґрунтовувати свої вимоги і заперечення поданими суду доказами (ч. 2 ст. 43 ГПК України), якими в силу ст. 32 ГПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відтак, суд доходить до висновку про неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за спірним договором щодо оплати вартості поставленого товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 73000 грн.

Між тим несплатою позивачу вказаної суми заборгованості за спірним договором відповідач порушив прийняті на себе зобов'язання щодо оплати поставленого позивачем товару відповідно до умов п. 3.4, 3.5 цього договору, що є недопустимим згідно ст. 525 Цивільного кодексу України.

При цьому невиконання зобов'язання або виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (несплата відповідачем вартості поставленого товару) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.

Відтак, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача суми заборгованості в розмірі 73000,00 грн.

Разом з тим з огляду на те, що відповідач свої зобов'язання в частині оплати переданого (поставленого) позивачем товару не виконав у встановлений договором строк, то відповідно відповідач вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки.

Адже за ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (

Так, частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державною службою статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні. Так, індекс інфляції це додаткова сума, яка сплачується боржником і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов'язань і спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в державі.

Згідно листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (Постанова Вищого господарського суду України від 05.04.2011 р. N 23/466 та лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.97р. N 62-97р).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (Постанова Вищого господарського суду України від 01.02.2012 р. N 52/30).

У п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 р. зазначено, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи викладене, суд зазначає, що факт знецінення або незнецінення грошових коштів і відповідно обґрунтованість заявлених до стягнення збитків від інфляції необхідно встановлювати на момент звернення до суду з позовом про таке стягнення та ухвалення по ньому судового рішення.

З урахуванням рекомендацій щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладених в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 р. N 62-97р., судом було перевірено здійснений позивачем розрахунок суми інфляційних з грудня 2013 року по квітень 2014 року, наданий як додаток до позовної заяви (а.с. 37, 51), та встановлено, що вказаний розрахунок є методологічно невірним та помилковим, у зв'язку з чим судом здійснено перерахунок інфляційних збитків за період прострочення, починаючи з грудня 2013 року по квітень 2014 року (до моменту звернення позивача до суду з позовом про таке стягнення). Так, враховуючи те, що сукупний індекс інфляції за вказаний період склав 106,95% (100,5% х 100,2% х 100,6% х 102,2% х 103,3% /100) відповідно сума інфляційного збільшення складає 5073,50 грн. (73000,00 грн. (сума боргу) х 106,95% (сукупний індекс інфляції) - 73000,00 грн.).

Таким чином, загальна сума інфляційних втрат, що підлягають стягненню з відповідача складає 5073,50 грн., а не 7807 грн., як зазначено позивачем у розрахунку.

Наразі слід зазначити, що згідно положень ЦК проценти річних є самостійною формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов'язань. Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Так, розмір таких процентів річних може бути визначений сторонами в договорі. З огляду на те, що в укладеному сторонами по справі договорі № 89 не встановлено іншого відсотку річних, відповідно сплаті підлягають саме 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення.

Враховуючи вищенаведене та несвоєчасне виконання відповідачем зобов'язання щодо оплати поставленого товару, суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано 3% річних на існуючу суму боргу. Однак, дослідивши та перевіривши наведений у додатку до позовної заяви розрахунку 3% річних (а.с. 37, 51) судом встановлено, що сума річних за період прострочення з 05.12.2013 р. по 30.04.2014 р. складає 882,00 грн. (73000,00 грн. /100%. х 3%/365 дн. х 147 дн.), а не 1095 грн., як розраховано позивачем.

Відтак, загальна сума заборгованості відповідача, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 78955,50 грн. (73000,00 грн. основного боргу + 5073,50 грн. інфляції + 882,00 грн. 3% річних ).

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.

Оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги Селянського (фермерського) господарства „Роксолана" про стягнення суми боргу з урахуванням інфляції та річних частково обґрунтовані, відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи, тому підлягають частковому задоволенню з огляду на здійснення позивачем невірного розрахунку інфляційних та річних.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 3500,00 грн. збитків у вигляді витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, суд зазначає, що вказані витрати не є збитками, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ст. 224, ч. 1 ст. 225 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто, за загальним правилом, збитки це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов'язане з ущемленням його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у здійснених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати. Вони є фактом об'єктивної дійсності, що існує незалежно від правової оцінки і від того, підлягають збитки, що виникли, відшкодуванню згідно з законом або не підлягають. Для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків необхідно, щоб порушення зобов'язання дійсно спричинило отримання кредитором збитків, та є можливим лише у разі наявності складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; наявності збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та спричиненням збитків; вини. При цьому позивач повинен довести збитки, що були заподіяні відповідачем, безпосередній причинний зв'язок між діями відповідача і заподіянням збитків їх розмір, та вжиття відповідних заходів щодо їх запобігання.

З огляду на викладене, господарський суд вважає, що понесені позивачем витрати на оплату правової допомоги не є збитками в розумінні ст. 22 ЦК України, ст.ст. 224-225 ГК України, оскільки віднесення до збитків витрат на правові послуги суперечить закону, т. я. такі витрати не мають обов'язкового характеру і факт їх наявності та розмір не знаходяться у необхідному причинному зв'язку із правовідносинами, які існували між сторонами. Крім того, витрати на оплату правової допомоги у суді не мають необхідних ознак шкоди (її грошового вираження у формі збитків) відповідно до вимог чинного законодавства, а позивач при цьому не надав суду доказів їх запобігання.

Наразі в п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. „Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (із змінами і доповненнями) зазначено, що вказані витрати не є збитками в розумінні статті 224 Господарського кодексу України та статті 22 Цивільного кодексу України, не входять до складу ціни позову і не можуть стягуватися під виглядом збитків.

Як випливає зі змісту ст. 59 Конституції України, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 року N 5076-VI адвокатура України - це недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі.

Згідно ч. 3 ст. 48 ГПК України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому законом України "Про адвокатуру".

Статтею 44 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Пунктом 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013р. "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (із змінами і доповненнями) визначено, що витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум. За змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.

В рішенні Конституційного суду України від 11.07.2013 р. № 6-рп/2013 у справі за конституційним зверненням Приватного малого підприємства - фірми "Максима" щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 59 Конституції України, частини першої статті 44 Господарського процесуального кодексу України (справа про відшкодування витрат на юридичні послуги у господарському судочинстві) визначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 44 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким до судових витрат віднесені, зокрема, витрати, пов'язані з оплатою послуг адвоката, у контексті статті 59 Конституції України потрібно розуміти так, що до складу судових витрат на юридичні послуги, які підлягають відшкодуванню юридичній особі у господарському судочинстві, належать суми, сплачені такою особою, якщо інше не передбачено законом, лише за послуги адвоката.

В обґрунтування вимоги про стягнення витрат на правову допомогу в розмірі 3500,00 грн., позивачем надано договір про надання юридичних послуг від 17.05.2010 року та квитанцію прибуткового касового ордеру № 18 від 17.05.2010 року (а.с. 38-41).

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України „Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Як вбачається з матеріалів справи, отримувачем грошових коштів в сумі 3500,00 грн. є ПП „Юріс" Кім", однак у представника відсутнє свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Будь-які докази надання правової допомоги адвокатом або адвокатським об'єднанням в матеріалах справи не містяться, що в свою чергу унеможливлює реалізацію права позивача на відшкодування витрат на правову допомогу. Відтак, суд не вбачає правових підстав для покладення на відповідача обов'язку щодо відшкодування позивачу 3500,00 грн. витрат на правову допомогу в порядку ст.ст. 44-49 ГПК України.

Разом з тим згідно положень ст. 49 ГПК України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору.

У зв'язку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача та рішення відбулось частково на користь позивача, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем за подачу позову, покладаються на відповідача пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України,

суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позов Селянського (фермерського) господарства „Роксолана" до Товариства з обмеженою відповідальністю „Першотравневе" про стягнення 85402,00 грн. задовольнити частково.

2. СТЯГНУТИ з Товариства з обмеженою відповідальністю „Першотравневе" (66710, Одеська область, Фрунзівський район, с. Первомайське; код ЄДРПОУ 24769656; р/р 26006300040923 в філії Одеське обласне управління АТ „Ощадбанк", МФО 328845) на користь Селянського (фермерського) господарства „Роксолана" (66740, Одеська область, Фрунзівський район, смт. Затишшя, вул. Комарова, буд. 4; код ЄДРПОУ 22514455; р/р 26009300040726 в філії Одеське обласне управління АТ „Ощадбанк", МФО 328845) основний борг за договором купівлі-продажу в сумі 73000/сімдесят три тисячі/грн. 00 коп., інфляційні втрати в сумі 5073/п'ять тисяч сімдесят три/грн. 50 коп., 3% річних в сумі 882/вісімсот вісімдесят дві/грн. 00 коп., витрати по сплаті судового збору в сумі 1689/одна тисяча шістсот вісімдесят дев'ять/грн. 09 коп.

3. В задоволенні решти частини вимог Селянського (фермерського) господарства „Роксолана" до Товариства з обмеженою відповідальністю „Першотравневе" відмовити.

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 08.07.2014 р.

Суддя Петров В.С.