Рішення

від 22.07.2014 по справі 911/1858/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" липня 2014 р. Справа № 911/1858/14

Господарський суд Київської області у складі судді Черногуза А.Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД» до Споживчого товариства «УТФ» про стягнення штрафних санкцій,

за участю представників:

позивача : ОСОБА_1 (договір №01-12/05-14 від 12.05.2014),

відповідача: Янкова І.В. (дов. б/н від 16.01.2014).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

В провадженні господарського суду Київської області знаходиться справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД» до Споживчого товариства «УТФ» про стягнення штрафних санкцій, а саме 13483,83 грн пені; 13166,14 грн 3% річних; 4307,85 грн втрат від інфляції. Крім того, позивач просить покласти на відповідача витрати на оплату послуг адвоката у сумі 3400,00 грн.

Позивач обґрунтовує позовні вимоги неналежним виконанням відповідачем рішення господарського суду Київської області від 19.10.2012 у справі № 15/067-12.

Ухвалою господарського суду Київської області від 21.05.2014 порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 03.06.2014.

Ухвалою від 03.06.2014 строк розгляду спору продовжено на 15 днів, а розгляд справи відкладено на 22.07.2014.

В судовому засіданні 22.07.2014 суд заслухав пояснення представників сторін, позивач підтримав позовні вимоги у повному обсязі, відповідач проти позову заперечував.

Враховуючи, що сторони були належним чином повідомлені про судове засідання та те, що реалізація норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України щодо витребування господарським судом у сторін документів і матеріалів, необхідних для вирішення спору, безпосередньо залежить від суб'єктивної реалізації сторонами їх диспозитивного права подавати та витребовувати через суд докази, а також враховуючи положення п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, який визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарський суд вважає, що судом в межах наданих повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі документами.

В судовому засіданні 22.07.2014 суд, після виходу з нарадчої кімнати в порядку ст. 82-1 Господарського процесуального кодексу України, проголосив вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

Установив:

19.08.2011 між спільним Українсько-Сінгапурським підприємством « 777 ЛТД»у формі товариства з обмеженою відповідальністю (назву змінено на товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД») (поклажодавець) та споживчим товариством «УТФ» (зберігач) було укладено договір зберігання, відповідно до п. 1.1 якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання сільськогосподарську продукцію, а саме: макуху соєву.

Так, у зв'язку із неналежним виконанням споживчим товариством «УТФ» своїх зобов'язань за договором, Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД» у 2012 році звернулось до господарського суду Київської області з позовом про відшкодування 172700,00 грн вартості переданого на зберігання товару.

Рішенням господарського суду Київської області від 19.10.2012 у справі №15/067-12 позовні вимоги задоволено повністю, вирішено стягнути із споживчого товариства «УТФ» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД» 172700,00 грн збитків та 3454,00 грн судового збору.

Вказане рішення було залишено без змін Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2012 та Постановою Вищого господарського суду України від 19.02.2013, відтак останнє набуло законної сили та є обов'язковим для виконання відповідно до ст. 124 Конституції України.

На виконання вищезазначеного рішення господарським судом Київської області 28.12.2012 було видано наказ.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Так, Відділом державної виконавчої служби Вишгородського РУЮ 18.01.2013 було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 36012222 з примусового виконання наказу господарського суду Київської області від 28.12.2012 у справі № 15/067-12, в якій боржнику було запропоновано добровільно виконати рішення суду до 25.01.2013, крім того накладено арешт на все майно боржника в межах суми боргу.

З матеріалів справи вбачається, що боржник свого обов'язку зі сплати грошових коштів у добровільному порядку в межах строку, встановленого постановою, не виконав.

Так, вбачається, що грошові кошти сплачувались ним частинами шляхом виставлення виконавчою службою платіжних вимог та списання коштів відповідно до платіжних доручень № 669/1-3 від 01.04.2013, № 1532/1-1 від 02.09.2013, № 1532/1-1 від 21.10.2013, № 1532/1-1 від 30.12.2013, № 40722 від 31.01.2014, № 392/1-1 від 24.02.2014, № 392/1-1 від 13.03.2014.

У зв'язку з повним погашенням суми заборгованості, Відділом державної виконавчої служби Вишгородського РУЮ 31.03.2014 було винесено постанову про звільнення майна боржника з під арешту.

Грошовим, за змістом ст.ст. 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

З положень ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України вбачається, що грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з ч. 2 ст. 625 названого Кодексу (аналогічна правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

Відтак, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача 13483,83 грн пені; 13166,14 грн 3% річних; 4307,85 грн втрат від інфляції.

Так, відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Приписами ст. 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 6 ст. 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно ст.ст. 1,3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом (аналогічна правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

Отже, оскільки сторонами в договорі не було передбачено такого виду відповідальності як пеня, а законом її розмір для такого виду зобов'язань не передбачений, суд відмовляє у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача 13483,83 грн пені.

Крім того, відповідачем через канцелярію господарського суду Київської області 22.07.2014 було подано заяву про застосування строків спеціальної позовної давності щодо стягнення пені відповідно до ст. 258 Цивільного кодексу України. Проте, оскільки судом було відмовлено у задоволенні відповідної вимоги, зазначена заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Так, перевіривши розрахунок 3% річних та втрат від інфляції, наданий позивачем, суд встановив, що останній складено позивачем за період з 22.08.2011 по 30.04.2014 (щодо нарахування 3% річних) та з 01.09.2011 по 31.03.2014 (щодо нарахування втрат від інфляції). Водночас, вбачається, що оскільки грошове зобов'язання відповідача виникло з рішення суду, то період прострочення зобов'язання обраховується по закінченню строку добровільного виконання рішення суду, встановленого Відділом державної виконавчої служби Вишгородського РУЮ до 25.01.2013. Так, враховуючи дати списання коштів з рахунків відповідача, склавши власний розрахунок 3% річних та втрат від інфляції з урахуванням вищенаведеного, суд встановив, що вказані вимоги підлягають задоволенню лише частково, у сумі 4960,10 грн 3% річних та 775,75 грн втрат від інфляції.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача 3400,00 грн витрат на послуги адвоката.

Так, позивач зазначив, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД» звернулось за правовою допомогою до адвоката ОСОБА_1, що підтверджується договором № 01-12/05-14 від 12.05.2014 та сплатило останньому 3400,00 грн за адвокатські послуги

Витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

За змістом ч. 3 ст. 48 та ч. 5 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні п. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі (Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України»).

Згідно ст. 44 Господарського процесуального кодексу України оплата послуг адвоката входить до складу судових витрат і, згідно положень ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, при задоволенні позову, стягується з відповідача.

Господарським судом встановлено, що ОСОБА_1 є адвокатом, має свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю НОМЕР_1 від 22.12.2011.

Як на доказ понесення витрат на послуги адвоката позивач посилається на чек № 01-02/12-13 від 18.12.2013, що був складений сторонами та в якому останніми було зафіксовано факт оплати наданих послуг. Суд дійшов висновку, що вказаний документ не може бути доказом оплати наданих послуг у даній справі, оскільки, складений 18.12.2013,тоді як договір № 01-12/05-14 був укладений лише 12.05.2014.

Відтак, суд вважає недоведеним факт понесення витрат на послуги адвоката позивачем і відповідно відмовляє у покладенні таких витрат на відповідача.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відтак, сторони звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних, в порядку ст. 38 ГПК України, сторонами доказів.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статей 44, 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються судом на відповідача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Споживчого товариства «УТФ» (код ЄДРПОУ 30839403) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма « 777 ЛТД» (код ЄДРПОУ 20006654) 4960,10 грн 3% річних, 775,75 грн втрат від інфляції, а також 1827,00 грн судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Видати наказ.

Повний текст рішення складено 31.07.2014.

Суддя А.Ф. Черногуз