Рішення

від 04.08.2014 по справі 914/2085/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.08.2014 р. Справа № 914/2085/14

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке регіональне зовнішньоекономічне агентство», м. Запоріжжя

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «МІК», м. Трускавець, Львівська область

про стягнення 71 340 грн. 98 коп.

Суддя Мазовіта А.Б.

Секретар Залицайло М.М.

Представники:

від позивача: Венглевський Б.Б., представник (довіреність №15 від 28.07.2014 р.);

від відповідача: не з'явився

Представнику позивача роз'яснено його права та обов'язки, передбачені ст.22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.

На розгляд господарського суду Львівської області подано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке регіональне зовнішньоекономічне агентство», м. Запоріжжя до Товариства з обмеженою відповідальністю «МІК», м. Трускавець, Львівська область про стягнення 71 340 грн. 98 коп.

Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 16.06.2014 р. призначив розгляд справи на 24.07.2014 р. Ухвалою суду від 24.07.2014 р. розгляд справи відкладався на 04.08.2014 р.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, просив задоволити. З приводу заявленого позову пояснив, що між позивачем та відповідачем було укладено договір поставки товару, на виконання умов якого відповідачу було поставлено товар. Однак, відповідач свої зобов'язання щодо оплати вартості отриманого товару належним чином не виконав. Враховуючи наведене, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за договором в сумі 61 500 грн. 00 коп., а також пеню в розмірі 3 942 грн. 00 коп., 3% річних в розмірі 1 224 грн. 98 коп., інфляційні втрати в розмірі 4 674 грн. 00 коп. та судові витрати.

Відповідач в судові засідання явку повноважного представника не забезпечив, через канцелярію суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позовних вимог заперечив, зазначив про недійсність договору поставки у зв'язку з недосягненням сторонами згоди щодо істотних умов договору та підписанням договору від імені відповідача особою, не уповноваженою на це установчими документами ТзОВ «МІК».

Представник позивача заперечив проти доводів відповідача, наведених у відзиві, у зв'язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю, звернув увагу суду на наявність у спірному договорі всіх необхідних істотних умов та подальше схвалення відповідачем правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень, шляхом вчинення дій, що свідчать про прийняття його до виконання.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, повно та об'єктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

21.01.2013 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Запорізьке регіональне зовнішньоекономічне агентство» (постачальник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МІК» (покупець, відповідач) було укладено договір поставки №03/01-13/ОВ, відповідно до умов якого постачальник зобов'язався поставляти і передавати у власність ТзОВ «МІК, а ТзОВ «МІК» приймати та оплачувати товари згідно з замовленнями ТзОВ «МІК» та товаро-супровідною документацією, які складають невід'ємну частину цього договору.

Даний договір укладено строком до 31.12.2014 р. У випадку, якщо протягом останнього місяця терміну дії даного договору жодна із сторін письмово не заявить про намір щодо розірвання договору,він вважається автоматично переукладеним на наступний календарний рік на тих самих умовах. (п.7.1. договору).

Пунктом 2.1. договору сторони передбачили, що постачальник повинен постачати товари вчасно до ТзОВ «МІК» згідно з замовленням, у відповідній кількості та належної якості, а також у відповідності до усіх інших вимог згідно з замовленням на поставку товару, які є обов'язковими для виконання зі сторони постачальника та можуть надаватись у будь-який спосіб прийнятний для сторін.

На виконання умов вищевказаного договору, позивач поставив і передав у власність відповідачеві товар (запчастини) на суму 61 500 грн. 00 коп., що підтверджується видатковими накладними №РН-0000292 від 30.08.2013 р., №РН-0000314 від 19.09.2013 р., №РН-0000325 від 02.10.2013 р.

Відповідно до п. 3.1. договору, ТзОВ «МІК» за умови виконання постачальником всіх вимог даного договору, здійснює оплату вартості товару, вказаної у відповідному рахунку-фактурі (видатковій накладній), протягом 14 календарних днів. Платіжне зобов'язання вважається виконаним ТОВ «МІК» після списання коштів з його банківського рахунку.

Згідно з п. 3.2. договору, постачальник зобов'язаний поставляти товари за цінами, зазначеними у прайс-листі, затвердженому сторонами, до якого застосовується пункт 3.6. Ціна поставленого товару міститься у товарних накладних, які надаються постачальником ТзОВ «МІК» до головного офісу для здійснення оплати.

Як передбачено п. 3.3. договору, на ТзОВ «МІК» покладено обов'язок вчасно здійснювати розрахунок за товари. Оплата виконується шляхом банківського переказу на рахунок постачальника, зазначений у статті 8 цього договору протягом терміну платежу, зазначеного у пункті 3.1.

Незважаючи на факт належного здійснення позивачем своїх обов'язків за договором, відповідач вартість поставленого товару не оплатив.

24.04.2014 р. позивач звернувся до відповідача з претензією про негайну оплату 61 500 грн. 00 коп., проте, відповідач залишив вказану вимогу без розгляду та задоволення.

Як визначено п. 4.4.1. договору, за порушення термінів розрахунків, передбачених п.3.1. даного договору, покупець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення.

За порушення строків оплати товару позивач також просив стягнути з відповідача пеню за період з 13.09.2013 р. по 13.04.2014 р. на суму 3 942 грн. 00 коп.

Крім того, позивач згідно умов ст. 625 ЦК України нарахував відповідачу 3% річних на суму 1 224 грн. 98 коп. та інфляційні втрати на суму 4 674 грн. 00 коп.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Відповідно до ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно п. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ст. 179 ГК України). При непогодженні вказаних умов договір є таким, що не відбувся.

В разі недосягнення згоди щодо істотних умов договору відповідно до ст.638 ЦК України, даний факт може свідчити про неукладення угоди, а не про її недійсність.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони узгодили предмет, ціну, строк дії договору, а також інші умови договору. Під час укладення вищевказаного договору пропозицій щодо додаткових умов договору сторонами не висувалося. На виконання умов договору позивач здійснював поставку товару відповідачеві, а відповідач жодних претензій щодо строків, якості, асортименту, кількості товару не заявляв.

Крім того, відповідно до ст. 239 ЦК України, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

На виконання умов спірного договору позивачем було передано відповідачу товар, що підтверджується наявними в матеріалах справи первинними документами. Отриманий відповідачем товар позивачу не було повернуто, що свідчить про подальше його використання відповідачем у своїй господарській діяльності.

Таким чином, отримання відповідачем товару та його подальше використання у господарській діяльності свідчить про схвалення дій представника, який уклав спірний договір від імені відповідача, що в силу приписів ст. 241 ЦК України не дає підстав для визнання цього договору недійсним із заявлених позивачем підстав.

Відповідно до п. 3.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини.

Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Частиною 2 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Слід також зазначити, що договір поставки №03/01-13/ОВ підписаний представником та скріплений печаткою відповідача.

Відповідачем не подано доказів того, що ним було втрачено печатку підприємства, а також доказів повідомлення правоохоронних органів про втрату (незаконне заволодіння) печатки чи вчинення службового підлогу.

Таким чином, відтиск печатки відповідача на договорі свідчить, що договір підписаний уповноваженою особою, керівником позивача.

Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну товару (ч.1 ст. 692 ЦК України).

Згідно ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до частини 5 ст. 626 ЦК України, договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги встановлені ст. 193 ГК України.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

За таких обставин, суд дійшов висновку про прострочення виконання зобов'язання боржником, що в свою чергу є підставою для стягнення суми боргу, оскільки, відповідно до ч. 7 ст. 193 ГК України, одностороння відмова від виконання договору не допускається.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною 4 ст. 231 ГК України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Як встановлено п. 4.4.1. договору, за порушення термінів розрахунків, передбачених п. 3.1. даного договору, покупець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Суд вважає за необхідне зазначити, що позивачем при розрахунку пені допущено помилку в частині визначення початку періоду прострочення виконання відповідачем зобов'язання щодо оплати за поставлений товар. Так, при здійсненні розрахунку позивач помилково вважав першим днем прострочення оплати товару чотирнадцятий календарний день після дати поставки товару (дати, зазначеній у видатковій накладній), не врахувавши, що умовами договору сторони погодили можливість оплати товару протягом 14 календарних днів, тобто першим днем прострочення виконання зобов'язання слід вважати п'ятнадцятий календарний день.

Відтак, судом здійснено розрахунок суми пені з врахуванням меншої кількості днів прострочення - (20 500 грн. 00 коп. х 13% / 365 х 179 (з 14.09.2013 р. по 11.03.2014 р.)) + (20 500 грн. 00 коп. х 13% / 365 х 179 (з 04.10.2013 р. по 31.03.2014 р.)) + (20 500 грн. 00 коп. х 13% / 365 х 179 (з 17.10.2013 р. по 13.04.2014 р.)) = 1 306 грн. 95 коп. + 1 306 грн. 95 коп. + 1 306 грн. 95 коп. = 3 920 грн. 85 коп.), внаслідок чого встановлено, що розмір пені за прострочення оплати вартості товару повинен становити 3 920 грн. 85 коп.

Частиною 2 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до проведеного судом перерахунку - (20 500 грн. 00 коп. х 3% / 365 х 259 (з 14.09.2013 р. по 30.05.2014 р.)) + (20 500 грн. 00 коп. х 3% / 365 х 239 (з 04.10.2013 р. по 30.05.2014 р.)) + (20 500 грн. 00 коп. х 3% / 365 х 226 (з 17.10.2013 р. по 30.05.2014 р.)) = 436 грн. 40 коп. + 402 грн. 70 коп. + 380 грн. 80 коп. = 1 219 грн. 90 коп.) до стягнення з відповідача підлягає 1 219 грн. 90 коп. 3 % річних.

Судом також встановлено, що сума інфляційних втрат, яка підлягає стягненню з відповідача, відповідає сумі, заявленій до стягнення позивачем, та становить 4 674 грн. 00 коп.

Статтею 4 3 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За умовами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що загальна сума заборгованості, яка підтверджена матеріалами справи та підлягає до задоволення частково, складає 61 500 грн. 00 коп. основного боргу, 3 920 грн. 85 коп. пені, 1219 грн. 90 коп. 3% річних, 4 674 грн. 00 коп. інфляційних втрат. В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.

Згідно ст. 66 ГПК України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Суд відмовляє в задоволенні клопотання позивача про забезпечення позову, оскільки позивачем належним чином не обґрунтовано необхідності застосування заходів до забезпечення позову та не надано жодних доказів на підтвердження існування обставин, які можуть утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Оскільки спір виник з вини відповідача, судові витрати по розгляду справи відповідно до ст. 49 ГПК України необхідно покласти на відповідача пропорційно до задоволених вимог.

Згідно п.п. 2 п. 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду заяви про вжиття запобіжних заходів та забезпечення позову справляється судовий збір в розмірі 1,5 розміру мінімальної заробітної плати.

Як зазначено у п. 2.22 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 р. №7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», на виняток з наведених правил у разі коли ГПК не передбачено можливості повернення господарським судом заяви у зв'язку з неподанням доказів сплати суми судового збору (наприклад, заяви про забезпечення позову), то суд повинен розглянути зазначену заяву й за відсутності таких доказів, а розподіл відповідних сум судового збору здійснити між сторонами згідно із статтею 49 названого Кодексу у залежності від результатів розгляду відповідної заяви; про такий розподіл може бути зазначено і в рішенні (постанові) господарського суду, прийнятому (-ій) за результатами розгляду справи, або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.

Враховуючи, що при поданні позову позивачем судовий збір за подання заяви про забезпечення позову сплачений не був, останній підлягає стягненню з позивача в дохід державного бюджету.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 11, 509, 526, 530, 599, 610, 612, 625, 626, 692, 712 ЦК України, ст. 193, 230, 231, 233 ГК України та ст.ст. 4-3, 32, 33, 34, 44, 49, 80, 82, 83, 84, 85, 115, 116 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «МІК», Львівська область, м. Трускавець, вул. Стебницька, 73 (ідентифікаційний код 19096149) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке регіональне зовнішньоекономічне агентство», м. Запоріжжя, бульвар Центральний, 4 (ідентифікаційний код 05584023) 61 500 грн. 00 коп. основного боргу, 3 920 грн. 85 коп. пені, 1219 грн. 90 коп. 3% річних, 4 674 грн. 00 коп. інфляційних втрат, 1 826 грн. 33 коп. судового збору.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке регіональне зовнішньоекономічне агентство», м. Запоріжжя, бульвар Центральний, 4 (ідентифікаційний код 05584023) в дохід державного бюджету 1 827 коп. 00 коп. судового збору.

5. Накази видати згідно ст. 116 ГПК України.

В судовому засіданні 04.08.2014 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повне рішення складено 08.08.2014 р.

Суддя Мазовіта А.Б.