Постанова

від 09.09.2014 по справі 922/2144/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

« 03» вересня 2014 р. Справа №922/2144/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Білоусова Я.О., суддя Шевель О.В.,

при секретарі Деркач Ю.О.,

за участю представників:

позивача - Козирєв С.С., за довіреністю б/н від 23.05.2014 року;

відповідача - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Приватної фірми «Альфа-Україна Лізинг», м.Мерефа (вх.№2120Х/2-7) на рішення господарського суду Харківської області від 14.07.2014 року по справі №922/2144/14,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтелла», м.Харків,

до Приватної фірми «Альфа-Україна Лізинг», м.Мерефа

про стягнення 86529,67 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтелла» звернулося до господарського суду Харківської області із позовною заявою щодо стягнення з Приватної фірми «Альфа-Україна Лізинг» суми основного боргу у розмірі 81817,03 грн., пені у розмірі 1744,33 грн., інфляційних втрат у розмірі 2699,96 грн., 3% річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 268,35 грн., посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань згідно договору поставки №И-1 від 01.04.2013 року. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача судовий збір за подання даної позовної заяви.

Рішенням господарського суду Харківської області від 14.07.2014 року по справі №922/2144/14 (суддя Светлічний Ю.В.) позов задоволено повністю.

Стягнуто з Приватної фірми «Альфа-Україна Лізинг» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтелла» суму основного боргу у розмірі 81817,03 грн., пеню у розмірі 1744,33 грн., інфляційні втрати у розмірі 2699,96 грн., 3% річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 268,35 грн. та судовий збір у розмірі 1827,00 грн.

Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення місцевим господарським судом при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 14.07.2014 року та припинити провадження у справі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про факт подальшої реалізації поставленого товару третім особам, тобто доказів настання строку виконання відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару. На думку скаржника, те що він не відповів на претензію направлену позивачем, ніяким чином не може свідчити про наявність або відсутність заборгованості за договором поставки.

Апелянт вказує, що позивач безпідставно застосовує норми ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, оскільки строк виконання оплати в даному випадку не може бути визначений строком пред'явлення вимоги, бо він чітко встановлений умовами договору поставки №И-1 від 01.04.2013 року і ще не настав, оскільки поставлений позивачем товар до цього часу залишається не реалізованим. Також, відповідач вказує на безпідставне посилання позивача на нібито підписаний акт звірки взаємних розрахунків 31.03.2014 року, адже він не є належним та допустимим доказом, оскільки з боку покупця він заповнений та підписаний особою без зазначення її посади та за відсутності у даної особи права на підписання документів від імені ПФ «Альфа-Україна Лізинг».

Крім того, апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке полягає у прийнятті оскаржуваного рішення за відсутності сторони не повідомленої належним чином.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 04.08.2014 року апеляційну скаргу Приватної фірми «Альфа-Україна Лізинг» прийнято до провадження та призначено до розгляду.

28.08.2014 року через канцелярію суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№7072), в якому просить суд оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

В обґрунтування своєї позиції по справі позивач зазначає, що відповідач був обізнаний про судовий розгляд справи, однак не скористався наданими йому правами, зокрема, не приймав участь у судових засіданнях, не надав документів, які б підтверджували його доводи. До апеляційної скарги не надано документів, на які відповідач посилається, як на підставу своїх заперечень, а під час дії договору неодноразово порушував права позивача та звичаї ділового обороту, загальні принципи зобов'язальних відносин, у зв'язку з чим апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Ухвала суду про прийняття апеляційної скарги до провадження та призначення її до розгляду на 03.09.2014 року була направлена Приватній фірмі «Альфа-Україна Лізинг» рекомендованим листом 04.08.2014 року за адресою, зазначеною в апеляційній скарзі і отримана ним 08.08.2014 року, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, яке долучено до матеріалів справи. Однак, відповідач у судове засідання не з'явився, про причини не з'явлення суд не повідомив.

Ухвалою суду від 04.08.2014 року суд попереджав сторони, що у разі не з'явлення їх представників у судове засідання та не надання витребуваних судом документів, справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами та за відсутністю представників сторін. Таким чином, враховуючи належне повідомлення відповідача про час та місце судового засідання, а також те, що явка відповідача у судове засідання не була визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи в даному судовому засіданні за відсутності представника відповідача.

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника позивача та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

01.04.2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтелла» (постачальник, позивач у справі) та Приватною фірмою «Альфа-Україна Лізинг» (покупець, відповідач у справ) укладено договір поставки №И-1.

За цим договором постачальник зобов'язався в порядку та на умовах визначених цим договором поставляти та передавати у власність покупця визначений договором товар, а покупець зобов'язався приймати цей товар та своєчасно здійснювати його оплату.

Відповідно до пункту 2.1. договору, поставка товару здійснюється позивачем на підставі зробленої заявки відповідача (направленої по факсу чи електронною поштою) протягом 5 (п'яти) календарних днів з моменту її отримання.

Згідно пункту 4.2. договору ціна товару, яка входить у партію поставки, підтверджується у заявці покупця та вказується у видатково - прибуткових накладних, а згідно пункту 4.3. сума договору складається з суми вартості партій товарів, поставлених позивачем протягом строку дії договору.

У розділі 5 договору - «Порядок розрахунків за договором» визначено, що оплата за поставлену партію товару здійснюється відповідачем по мірі реалізації, один раз в 14 (чотирнадцять) днів, після реалізації поставленого товару третім особам (п. 5.1. договору).

Відповідно до п. 5.3. договору оплата здійснюється покупцем на підставі цього договору та накладної, за якою передавався товар, або на підставі рахунку. При здійсненні платежу покупець обовязково повинен вказувати у платіжному дорученні номер та дату цього договору, номер та дату видатково-прибуткової накладної (товарно-транспортної накладної), або номер та дату рахунку.

Згідно пункту 5.4. договору, відповідач надає позивачу звіт про реалізований товар кожні 30 днів.

Пунктом 6.1 договору передбачено, що граничним терміном реалізації товару являється шість місяців, після якого поставлений, але не реалізований, товар підлягає поверненню позивачу.

У пункті 6.2. договору сторони погодили, що з настанням строку, передбаченого пунктом 6.1. договору, постачальник зобов'язаний вивести нереалізований товар у 5-ти денний строк. Відповідач додатково сповіщає позивача про настання граничного терміну реалізації товару шляхом направлення письмового повідомлення по факсу чи поштовим переказом.

Протягом часу дії договору позивачем поставлено відповідачу товару на загальну суму 259739,44 грн., що підтверджується видатковими накладними, а також копією акту звірки взаємних розрахунків станом на 31.03.2014 року. Як вказує позивач, відповідач, який отримав товар на зазначену суму оплатив його частково, а саме, на суму 164359,00 грн. Отже, заборгованість відповідача перед позивачем складає 95380,44 грн.

08.04.2014 року позивач у порядку досудового врегулювання спору на адресу відповідача направив претензію, у якій вимагав у строк що не перевищує 5 (п'ять) днів, з дня отримання претензії, оплатити заборгованість.

Відповідно до зворотнього повідомлення, претензія отримана відповідачем 11.04.2014 року. Таким чином, відповідач був зобов'язаний сплатити заборгованість у строк до 16.04.2014 року.

10.04.2014 року відповідач частково оплатив заборгованість у розмірі 13563,41 грн., що підтверджується платіжним дорученням №737, яке наявне в матеріалах справи. Отже, заборгованість відповідача перед позивачем складає 81817,03 грн.

В подальшому, 18.04.2014 року за вих.№12 позивач направив на адресу відповідача вимогу про надання двох календарних днів з дня отримання цього листа, звіту про реалізацію продукції та попередив відповідача, що у випадку не надання відповідного звіту позивач буде вважати, що весь переданий по договору між сторонами товар реалізований у повному обсязі.

Відповідно до зворотного повідомлення - лист отриманий відповідачем 24.04.2014 року. Отже, відповідач був зобов'язаний надати звіт позивачу у строк до 26.04.2014 року, але відповідних дій ним вчинено не було.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж; якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності зі ст. 265 Господарського кодексу України, до відносин поставки, не врегульованим цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач виконав свої договірні зобов'язання за договором поставки належним чином, а саме, поставив відповідачу товар, що підтверджується відповідними накладними, копії яких містяться в матеріалах справи.

Проте, враховуючи, що звіт про реалізацію товару відповідачем не надавався, а 31.03.2014 року сторонами, як позивачем, так і відповідачем підписано та скріплено печатками акт звірки взаємних розрахунків, колегія суддів дійшла висновку, що станом на 31.03.2014 року весь товар було реалізовано відповідачем. Крім того, відповідачем не надано жодної відповіді на претензію від 08.04.2014 року, що також свідчить про повну реалізацію поставленої по договору продукції. Матеріали справи не містять відомостей, а відповідачем не надано доказів у спростування зазначених тверджень.

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта про неналежність акту звірки взаємних розрахунків від 31.03.2014 року як доказу, оскільки відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ст. 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

Як вбачається із матеріалів справи, акт звірки взаємних розрахунків від 31.03.2014 року підписано представниками сторін та скріплено печатками підприємств. Відповідач у апеляційній скарзі посилається на те, що акт підписано особою, яка не мала на це повноважень, однак доказів у підтвердження зазначеного твердження до суду не надав. Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для відхилення такого доказу по справі.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Положення статті 525 Цивільного кодексу України визначають, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідачем не надано доказів, які б спростовували наявність заборгованості перед позивачем. Натомість, матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем прийнятого на себе зобов'язання по сплаті за товар за договором поставки №И-1 від 01.04.2013 року. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, що позовні вимоги про стягнення 81817,03 грн. є обґрунтованими, підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.

Правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

У пункті 7.2. договору поставки №И-1 від 01.04.2013 року зазначено, що у разі прострочення покупцем оплати товару постачальник має право вимагати, а покупець зобов'язаний сплатити пеню у розмірі подвійної ставки НБУ, яка діє на момент виконання зобов'язання, від суми заборгованості за кожний день прострочення платежу.

Враховуючи те, що з урахуванням направлення на адресу відповідача претензії він був зобов'язанний у строк до 16.04.2014 року сплатити заборгованість, однак її погашення у повному обсязі не відбулося, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши розрахунок позивача, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про задоволення позовних вимог і стягнення з відповідача на користь позивача 1744,33 грн. пені.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

На підставі вказаної норми закону позивачем зроблений розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, які становлять 2699,96 грн. - інфляційних збитків та 268,35 грн. - 3% річних.

Враховуючи обставини справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правомірний висновок щодо стягнення 2699,96 грн. інфляційних витрат та 3% річних в сумі 268,35 грн. з відповідача на користь позивача.

Щодо доводів апелянта про порушення місцевим господарським судом при розгляді справи норм процесуального права, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 57 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви подаються документи, які підтверджують, зокрема, відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем - ТОВ «Інтелла», при звернені до суду з позовною заявою, такий обов'язок було виконано, що підтверджується оригіналом опису вкладення у цінний лист від 30.05.2014 року та оригіналом чеку «Укрпошта» №0618 від 30.05.2014 року.

У пункті 3.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст. 64 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суддя прийнявши позовну заяву, не пізніше трьох днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні. Ухвала про порушення провадження у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

В матеріалах справи наявні відомості щодо адреси відповідача, а саме: 62472, м. Мерефа, вул. Морозова, 7.

Згідно Інструкції з діловодства в господарських судах України, перший, належним чином підписаний, примірник процесуального документа (ухвали, рішення, постанови) залишається у справі; на звороті у лівому нижньому куті цього примірника проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправку документа, що містить: вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена.

Відмітки на наявних в матеріалах справи процесуальних документах, зокрема, на ухвалі господарського суду Харківської області від 02.06.2014 року про порушення провадження у справі, оформлені відповідно до наведених вимог названої Інструкції, а тому зазначеним підтверджується належне надіслання копій процесуальних документів сторонам судового процесу в тому числі - відповідачу.

Відповідач 20.06.2014 року та 07.07.2014 року надавав до суду першої інстанції клопотання про відкладення розгляду справи.

Місцевий господарський суд ухвалою від 23.06.2014 року та від 07.07.2014 року задовольняв вищевказані клопотання, відкладав розгляд справи у зв'язку із нез'явленням повноважного представника відповідача у судове засідання, а також зобов'язував його надати відзив на позовну заяву, при наявності заперечень їх правове та документальне обґрунтування.

Ухвали суду про відкладення розгляду справи також були направлені сторонам, що підтверджується наявними на ній відмітками у відповідності до Інструкції з діловодства в господарських судах України.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було вжито всіх заходів для належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, і він був обізнаний про судові засідання, що підтверджується поданими до суду клопотаннями про відкладення, однак, відповідач правами, передбаченими ст. 22 Господарського процесуального кодексу України - не скористався, а підстави вважати, що судом при розгляді справи були порушені норми процесуального права, які полягали у не повідомленні належним чином про час та місце судового засідання - відсутні.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що господарське судочинство побудовано на принципах диспозитивності, а дотримання засад рівності та змагальності забезпечується не тільки судом, а й сторонами, за умови належного користування ними правами, наданими їм Господарським процесуальним кодексом України.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів вважає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, оскільки суд першої інстанції дослідив належним чином факт неналежного виконання відповідачем умов договору щодо своєчасного розрахунку у встановленому порядку та розмірі за договором поставки.

Таким чином, апеляційна скарга є необґрунтованою і не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення по даній справі. При прийнятті рішення місцевий господарський суд забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх фактичних обставин справи та дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, тому рішення господарського суду Харківської області від 14.07.2014 року по справі №922/2144/14 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, витрати апелянта по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 91, 99, 101, п.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Приватної фірми «Альфа-Україна Лізинг» залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 14.07.2014 року по справі №922/2144/14 залишити без змін.

Повний тест постанови складено 08 вересня 2014 року.

Головуючий суддя В.С. Хачатрян

Суддя Я.О. Білоусова

Суддя О.В. Шевель