Рішення

від 01.10.2014 по справі 910/13173/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/13173/14 01.10.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інформаційне мереживо»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сістем Інтегрейшн Сервіс»

про стягнення 671 264,25 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: Рудник І.Ю. на підставі довіреності б/н від 30.12.2013 р.;

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне мереживо» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сістем Інтегрейшн Сервіс» (далі - відповідач) про стягнення 671 264,25 грн., з яких 419 472,00 грн. основного боргу, 31 339,72 грн. пені, 28 943,56 грн. інфляційних втрат, 147 286,29 грн. 24% річних, 44 222,68 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами. Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача судові витрати щодо сплати судового збору в розмірі 13 425,30 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору він поставив відповідачу товар, який останнім не був оплачений в повному обсязі, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість перед позивачем. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.07.2014 р. порушено провадження у справі № 910/13173/14, розгляд справи призначено на 04.08.2014 р.

01.08.2014 р. відповідачем через відділ діловодства господарського суду міста Києва подано відзив на позовну заяву № 1-109 від 31.07.2014 р., за змістом якого відповідач визнає факт отримання від позивача товару за накладною №1328043 від 12.12.2012 р., проте з обставинами та позовними вимогами частково не погоджується посилаючись на пропуск позивачем передбаченого ст. 258 Цивільного кодексу України спеціального строку позовної давності в частині стягнення пені, безпідставне нарахування позивачем інфляційних втрат за грудень 2012 року, а також необґрунтоване нарахування позивачем відсотків за користування чужими грошовими коштами.

Розпорядженням керівника апарату господарського суду міста Києва № 04-23/652 від 01.08.2014 р. справу № 910/13173/14 призначено на повторний автоматичний розподіл, у зв'язку з тривалим лікарняним судді Капцової Т.П., зазначену справу передано для розгляду судді Ломаці В.С.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.08.2014 р. суддею Ломакою В.С. справу № 910/13173/14 прийнято до свого провадження та призначено її розгляд на 09.09.2014 р.

В судовому засіданні 09.09.2014 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі. При цьому, заявив клопотання про відкладення розгляду справи з метою надання витребуваних документів.

Відповідач в судове засідання 09.09.2014 р. не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.09.2014 р., у зв'язку з неявкою представника відповідача у судове засідання та невиконання вимог ухвали суду, згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 01.10.2014 р.

В судовому засіданні 01.10.2014 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, не заперечив проти викладеного відповідачем у відзиві на позовну заяву клопотання про застосування строку позовної давності до вимог про сплату штрафних санкцій за договором. Одночасно, представник позивача подав додаткові документи для долучення долучення до матеріалів справи.

Представник відповідача в судове засідання 01.10.2014 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 01.10.2014 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.11.2012 р. між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено Договір № DKON0213-01D, відповідно до п. 1.1. якого, постачальник зобов'язується поставляти та передавати у власність покупця товар, а покупець зобов'язується приймати товар та сплачувати його вартість на умовах даного договору.

Під поняттям «Товар» розуміються примірники програмного забезпечення, тобто комп'ютерні програми, в розумінні об'єкта авторського права, визначеного у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права», що реалізовуються на території України з відома і з дозволу суб'єктів майнових авторських прав та/або ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності.

Згідно з п. 1.2. Договору предметом поставки є товар, зазначений у Додатках, які є невід'ємною частиною Договору. Поставка товару здійснюється окремими партіями на підставі замовлень покупця. На поставку кожної окремої партії товару сторонами підписується окремий Додаток за погодженою сторонами формою.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що вартість кожної окремої партії товару, що поставляється за Договором, зазначається в п. 1.5 відповідного Додатка до Договору.

В силу вимог п. 3.2 Договору покупець здійснює оплату кожної окремої партії товару, що поставляється за Договором, відповідно до пунктів 1.1, 1.2 відповідного Додатка до даного Договору.

Відповідно до п. 1.5 Додатку № 1 до Договору постачальник зобов'язався поставити покупцю наступний товар: D56FSLL Ліцензія на програмне забезпечення «ІВМ TIVOLI STORAGE MANADGER FOR SYSTEM BACKUP AND RECOVERY» у складі: ліцензія на 2400 PROCESSOR VALUE UNITS (PVUS); ліцензія на технічну підтримку 12 місяців з правом користування у кількості 240 шт. на суму 37 920,00 грн. без ПДВ; D0Q3XXL Ліцензія на програмне забезпечення «ІВМ TIVOLI STORAGE MANADGER SUITE FOR UNIFIED RECOVERY» у складі: ліцензія на використання резервного простору розміром 30Тб; ліцензія на технічну підтримку на 12 місяців з правом користування у кількості 30 шт. на суму 311 640,00 грн. без ПДВ, а всього на суму 419 472,00 грн. з ПДВ.

При цьому, пунктом 1.2 Додатку № 1 до договору сторони визначили порядок розрахунків, а саме: решту 100% від загальної вартості товару покупець оплачує протягом 10 банківських днів від дня підписання сторонами накладних на товар.

На виконання умов Договору позивач передав відповідачу через його представника Грабовського Р.С., який діяв по довіреності № 1917 від 10.12.2012 р. зазначений у п. 1.5 Додатку № 1 до Договору товар на загальну суму 419 472,00 грн., що підтверджується накладною № Ф 1328043 від 12.12.2012 р., підписаною представниками обох сторін без зауважень та заперечень.

Також, позивач попередньо виставив відповідачу рахунок № Ф1328043 від 23.11.2012 р. на суму 419 472,00 грн. для здійснення оплати товару.

Слід відзначити, що вказані рахунок, накладна та довіреність на отримання товарно-матеріальних цінностей не містять посилання на Договір, однак суд враховує, що найменування, асортимент, кількість та вартість товару, який мало бути поставлено за Договором, відповідає таким даним в зазначених документах.

При цьому, судом також враховано, що за змістом ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву підприємства, установи, від імені яких складено документ, назву документа (форми), дату і місце складання, зміст, обсяг та одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність їх оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

До документів, що підтверджують рух товарно-матеріальних цінностей відноситься, зокрема, накладна.

Необхідності вказувати в накладній підставу здійснення господарської операції чинне законодавство не визначає.

Матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що між сторонами існує інший договір поставки щодо товару, вказаного в п. 1.5 Додатку № 1 до Договору, ніж той, на який посилається позивач, і який є у матеріалах справи. Крім того, відповідач не заперечує проти отримання вказаного товару та не надає доказів існування між сторонами іншого договору, на підставі якого цей товар передавався.

Сторонами, також, не наведено жодних переконливих доводів про те, що: на виконання вимог приписів статей 208, 207, 641, 642 ЦК України будь-яка з сторін у даній справі в письмовій формі зверталася до контрагента з пропозицією укласти інший договір поставки відповідного товару; ця пропозиція містила істотні умови договору, виражала намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття і була акцептована контрагентом. При цьому, також, не наведено мотивів щодо необхідності укладання таких правочинів протягом строку дії Договору.

Таким чином, у суду немає підстав для висновку про те, що спірна поставка відбулась на виконання іншого договору, в тому числі укладеного у спрощеній формі, ніж той, на який посилається позивач.

Відповідний правовий підхід до питання визначення підстави поставки, викладений у постановах Вищого господарського суду України від 09.06.2009 р. у справі № 54/173 та від 21.01.2010 р. у справі № 39/71.

В свою чергу відповідач отриманий товар у визначені п. 1.2 Додатку №1 до Договору строки не сплатив, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 419 472,00 грн.

З огляду на те, що відповідач так і не розрахувався за поставлений позивачем товар, останній вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Як зазначено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р., якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.

При цьому, в п. 1.7 Постанови Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначається, що нормою ст. 530 ЦК України передбачено, між іншим, можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.

В той же час, як зазначалося вище, п. 1.2 Додатку № 1 до договору сторони визначили порядок розрахунків, а саме: решту 100% від загальної вартості товару покупець оплачує протягом 10 банківських днів від дня підписання сторонами накладних на товар.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Оскільки відповідач прийняв замовлені ним товари, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю їх вартості, відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.

Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 2 223,02 грн. пені, слід зазначити наступне.

Згідно зі ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 Господарського кодексу України).

Поняттю «пеня» дано визначення ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України.

Відповідно до зазначеної норми, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Пунктом 7.3 Договору передбачено, що за недотримання строків оплати покупець виплачує постачальникові пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діє в період, за який виплачується пеня, від вартості неоплаченого товару за кожний день прострочення.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України.

Позивачем було нараховано відповідачу пеню у розмірі 31 339,72 грн. за період з 27.12.2012 р. по 27.06.2013 р.

Проте, господарський суд вважає, що заявлені позивачем вимоги в частині стягнення пені задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог, про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

При цьому слід враховувати, що позовна вимога про стягнення пені пов'язана з триваючим правопорушенням - простроченням виконання зобов'язання. Оскільки пеня стягується у певних відсотках від простроченого зобов'язання за кожен день такого прострочення, то строк позовної давності (один рік) починається для кожної позовної вимоги про сплату пені окремо за кожен прострочений день. (Такої ж правової позиції притримується Вищий господарський суд України у постанові № 41/153-07 від 11.10.2007 р.).

Судом встановлено, що позивач звернувся до господарського суду міста Києва лише 02.07.2014 р., а відповідно навіть щодо останнього дня шестимісячного строку (з 27.12.2012 р. по 27.06.2013 р.), протягом якого позивач мав право нараховувати пеню згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України, річний строк позовної давності сплив.

Згідно з ч. ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного (п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Відповідач у відзиві на позовну заяву № 1-109 від 31.07.2014 р. заявив про необхідність застосування терміну позовної давності, в зв'язку з чим суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 31 339, 72 грн.

Крім того, позивачем також заявлені вимоги про стягнення з відповідача 24% річних в сумі 147 286,29 грн., нарахованих за період з 27.12.2012 р. по 13.06.2014 р., а також інфляційних втрат в сумі 28 943,56 грн. за період з грудня 2012 року по червень 2014 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Згідно з п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. Якщо укладеним сторонами договором передбачено збільшення розміру процентів у зв'язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшено проценти, слід вважати іншим розміром процентів (п. 4.2 вищевказаної Постанови).

Пунктом 7.3 Договору сторони збільшили розмір процентів та передбачили, що за недотримання строків оплати покупець виплачує постачальникові 24% річних від суми заборгованості.

Однак, перевіривши наданий позивачем розрахунок 24% річних, суд вважає його арифметично невірним, оскільки під час розрахунку позивачем допущено помилку при визначенні кількості днів календарного року (у 2012 році не 365, а 366 днів).

За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині стягнення 24% річних підлягають частковому задоволенню в сумі 147 282,62 грн.

Що стосується заявлених позивачем вимог в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 28 943,56 грн. слід зазначити наступне.

Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009 р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 р. № 265 «Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін», відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

Крім того, необхідно враховувати, що, як на тому наголошено в п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 р. сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (див. постанову Вищого господарського суду України № 23/466 від 05.04.2011 р. та лист Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» № 62-97р від 03.04.1997 р.).

За таких обставин, господарський суд погоджується з доводами відповідача щодо неправомірного нарахування позивачем інфляційних втрат за грудень 2012 року.

В силу приписів п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» № 01-8/344 від 11.04.2005 р. з огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат, суд встановив, що їх розмір занижено позивачем через допущені арифметичні помилки.

Водночас, оскільки позивач не заявляв клопотання про вихід за межі позовних вимог, позов в частині стягнення інфляційних втрат задовольняється в розмірі, заявленому позивачем.

Крім того, позивачем також заявлено вимогу про стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 44 222,68 грн. на підставі ст. 536 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства .

Відповідно до п. п. 6.1. - 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» наголошується, що проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами.

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

В даному випадку укладеним між сторонами Договором не було передбачено розміру відповідних процентів, у зв'язку з чим позивач вирішив використати ставку, визначену приписами статті 1048 ЦК України на рівні облікової ставки Національного банку України.

Проте, такі дії позивача є безпідставними, оскільки до спірних правовідносин не можуть застосовуватись приписи ст. 1048 Цивільного кодексу України, на яку міститься посилання у позовній заяві в обґрунтування вимог про стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами.

Так, слід враховувати що чинним законодавством не передбачено можливість застосування до договору поставки положень про позику.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

В пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» зазначається, що аналогія закону чи аналогія права застосовується у тому випадку, якщо є прогалина в правовому регулюванні відповідних відносин. При аналогії закону застосовується норма, що регулює подібні правовідносини. Аналогія права передбачає застосування загальних засад законодавства. При цьому необхідно довести, що саме на підставі цього принципу повинні бути врегульовані відповідні відносини.

Відтак, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

Верховний Суд України в постанові № 3-11гс13 від 02.07.2013 р. сформував правову позицію, відповідно до якої чинним законодавством не передбачено можливість застосування до договору поставки положень про позику, договори поставки і позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види правовідносин, тому застосування до спірних правовідносин положення ст. 1048 Цивільного кодексу України є безпідставним.

Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності основного боргу.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки щодо оплати вартості поставленого йому товару, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням наведеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сістем Інтегрейшн Сервіс» (01033, місто Київ, вулиця Гайдара, будинок 50, код ЄДРПОУ 30603127) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інформаційне мереживо» (03151, місто Київ, вулиця Смілянська, будинок 17-А; код ЄДРПОУ 36089007) 419 472 (чотириста дев'ятнадцять тисяч чотириста сімдесят дві) грн. 00 коп. основного боргу, 147 282 (сто сорок сім тисяч двісті вісімдесят дві) грн. 62 коп. 24 % річних, 28 943 (двадцять вісім тисяч дев'ятсот сорок три) грн. 56 коп. інфляційних втрат та 11 913 (одинадцять тисяч дев'ятсот тринадцять) грн. 98 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 06.10.2014 р.

Суддя В.С. Ломака