Постанова

від 13.10.2014 по справі 920/359/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" жовтня 2014 р. Справа № 920/359/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Бондаренко В.П., суддя Ільїн О.В. , суддя Россолов В.В.

при секретарі Кузнецовій І.В,

за участю прокурора - Ногіної О.М. (посв. №008307 від 09.10.2012 року )

та представників:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу в.о. прокурора м.Суми в інтересах держави в особі Сумської міської ради(вх. №2315 С/1-42) на рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.14 у справі № 920/359/14

за позовом Виробничо-комерційної приватної фірми "Меліса", м.Суми,

до Сумської міської ради, м.Суми,

про визнання права власності

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Господарського суду Сумьскої області від 27.03.2014 року у справі №920/359/14 (суддя Заєць С.В.) позов задоволено Визнано за Виробничо-комерційною приватною фірмою «Меліса» (40000, м. Суми, вул. Г. Кондратьєва, 167, код 14013130) права власності на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9 - Літ. «А» - 60,0 кв. м., Літ. «Б» (навіс) -30,5 кв. м., всього 90,5 кв. м., згідно технічного паспорту, виготовленого від 21.10.2013 року.

В.о. прокурора міста Суми з зазначеним рішенням не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати, та прийняти нове рішення, яким відмовити в заловоленні позову.

09 вересня 2014 року відповідач надав до суду відзив (вх.№7506), в якому просить задовольнити апеляційну скаргу прокурора міста Суми .

10 вересня 2014 року колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду з огляду на неявку сторін у судове засідання, з метою забезпечення необхідних умов встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства та прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі, дійшла висновку про необхідність відкладення розгляду справи.

У судове засідання, яке відбулось 06 жовтня 2014 року з'явився представник прокуратури. Представники позивача та відповідача у судове засідання не з'явились. Відповідач у відзиві від 05 вересня 2014 року просив суд розглядати справу без його участі. Позивач про причини неприбуття суд не повідомив.

Згідно із пунктом 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи те, що явка позивача та відповідача не була визнана обов'язковою, а також те, що їх неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за їх відсутності за наявними матеріалами у справі.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів встановила наступні обставини.

У відповідності до договору оренди земельні ділянки від 10.03.2006 року за № 1218 позивач є орендарем земельної ділянки за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9, загальною площею 0,0060 га.

Факт передачі земельної ділянки в оренду підтверджується матеріалами справи, а саме актом прийому-передачі об'єкту оренди № 849 від 13.04.2006 року, що є додатком № 4 до договору оренди земельної ділянки № 1218 від 10.03.2006 року, підписаний та скріплений печатками обох сторін (а.с.15).

Пунктом 8 додатку № 3 до рішення Виконавчого комітету Сумської міської ради від 17.12.2013 року № 653 «Про присвоєння та зміну поштових адрес об'єктам нерухомого в м. Суми» об'єкту нерухомого майна присвоєно тимчасову поштову адресу: вул. Героїв Сталінграду, 9.

Згідно з п.1.1 вказаного договору земельна ділянка вільна від забудови, а п. 2.1 встановлено, що земельна ділянка надається в оренду під розміщення міні-магазину, згідно з Українським класифікатором цільового використання - землі комерційного використання.

Відповідно до п.2.2. договору Договір укладається терміном до 22.02.2016 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з метоювикористовувати орендованої земельної ділянки в межах цільового призначення позивачем було розміщено на вказаній вище земельній ділянці міні-магазин.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем здійснено технічну інвентаризацію вказаного об'єкту нерухомості та отримано технічний паспорт на нежитлове приміщення від 21.10.2013 за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9 в якому визначено, нежитлове приміщення, а саме: Літ «А» - 60,0 кв. м., Літ «Б» (насів) - 30,5 кв. м., всього 90,5 кв. м.

Окрім цього, згідно оцінювального акту, який міститься у технічному паспорті будівельна вартість об'єкту нерухомості становить 34 916,00 грн. (а.с. 18).

Судовим експертом, який має свідоцтво Міністерства Юстиції України НОМЕР_1 від 28.03.2010 року ОСОБА_1 був виготовлений висновок експертного будівельно-технічного дослідження № 693 від 31.10.2013 року. Згідно вказаного висновку «збудовані та здані в експлуатацію нежитлові приміщення (громадська будівля): літ. «А-І» відповідають державним будівельним нормам, дійсним на момент будівництва та діючим на даний час. Подальша безпечна експлуатація даного об'єкту можлива.

Звертаючись з позовною заявою до суду першої інстанції, ВКПФ «Меліса» враховуючи положення ст.ст. 317, 319, 328 Цивільного Кодексу України, просило визнати за ними право власності на нежитлове приміщення від 21.10.2013 за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9.

Задовольняючи позовні вимоги ВКПФ «Меліса» суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач є власником вищевказаного нерухомого майна, збудованого у відповідності до будівельних норм та правил.

Прокурор міста Суми з даною правовою позицією суду категорично не погоджується, зазначає про відсутність законодавчо визначених підстав у ВКПФ «Меліса» щодо визнання за ними право власності на нежитлове приміщення від 21.10.2013 за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9, зазначаючи, про відсутність у позивача дозволу для введення нежитлового приміщення в експлуатацію, що в свою чергу порушує встановлений порядок державного управління в сфері містобудування та архітектури.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи прокурора, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу у відповідності до вимог статті 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, зважаючи на наступне.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частинами 3, 4, 5 ст. 376 Цивільного кодексу України визначено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно статті 5 Закону України "Про основи містобудування", статей 12, 23 Закону України "Про планування та забудову територій",статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність" будівництво об'єкту нерухомості вимагає розробки і затвердження у встановленому порядку компетентними органами проекту його будівництва та отримання дозволів і узгоджень відповідних органів та служб на здійснення будівельних робіт.

Виходячи з аналізу ст. 376 ЦК України, вирішуючи спір про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва, суд зобов'язаний встановити усі обставини справи, зокрема: чи звертався позивач до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи було у встановленому законом порядку передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення; чи велося будівництво з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 року №461 «Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів» передбачено, що прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до I - III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.

Відповідно до п.12 Порядку, експлуатація об'єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем не надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції не тільки доказів отримання у встановленому порядку дозволу на будівництво спірних об'єктів нерухомості та доказів прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, а взагалі факту звернення позивача до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації.

Частиною 5 статті 376 Цивільного Кодексу України, передбачено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Таким чином, розглядаючи позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, господарський суд повинен перевірити, чи не порушує це прав і законних інтересів інших осіб, в тому числі суміжних землекористувачів, чи не створює самочинно збудоване майно загрози життю, здоров'ю людей, майну фізичних та юридичних осіб, іншим чином не порушує прав третіх осіб.

Проте, в порушення вказаних норм матеріального права місцевий господарський суд фактично ухилився від з'ясування та правової оцінки вказаних обставин, які мають істотне значення для справи, не звернув увагу на відсутність жодного погодження із суміжними землекористувачами, відсутність доказів відповідності даного приміщення будівельним, архітектурним, санітарним, екологічним та іншим нормам і правилам, державним стандартам.

А так, судом першої інстанції не було з'ясовано не тільки відсутність заперечень суміжних землекористувачів, а також факт відсутності загрози життю, здоров'ю людей, майну фізичних та юридичних осіб, у зв'язку зі створенням даного самочинно збудованого майна.

На підставі чого, колегія суддів зазначає про недоведеність позивачем, а також не з'ясування господарським судом Сумської області факту відсутності порушення прав третіх осіб, що в свою чергу унеможливлює й відповідне визнання права власності на нежитлове приміщення за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9.

Окрім цього, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовних вимог з огляду на наявний в матеріалах справи висновок експертного будівельно-технічного дослідження №693 від 31.10.2013 року, в якому зазначається про відповідність нежитлового приміщення державним будівельним нормам.

Так наявність даного висновку експертного будівельно-технічного дослідження не позбавляє позивача необхідності в отриманні, у відповідності до положень законодавства, зареєстрованої Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами декларації про готовність об'єкта до експлуатації, з метою прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомості.

Також, колегія суддів зазначає, що відповідно до приписів статей 1, 2 Господарського процесуального кодексу України, особа звертається за захистом своїх прав або інтересів до осіб, які, на її переконання, ці права або інтереси порушують.

Нормою ст. 392 Цивільного кодексу України встановлена обов`язкова умова, за наявності якої власник майна може пред`явити позов про визнання за ним права власності, зокрема це не визнання його права власності особою, яка вказана відповідачем.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що з огляду на положення ст. 392 Цивільного кодексу України, визнання права власності здійснюється господарським судом за наявності існуючого права власності на майно в межах спору власника з іншою особою про право на це майно.

При цьому, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі. Судове рішення про задоволення таких вимог має ґрунтуватись на встановленому судом в ході розгляду справи існуючому юридичному факті і не може підміняти собою правовстановлюючих документів. Момент виникнення права не залежить від набрання рішенням суду законної сили, оскільки підставою для прийняття останнього є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов'язує виникнення права власності.

Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності згідно вимог статті 392 Цивільного кодексу Україниє оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду і до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення наявного у позивача права, на захист якого подано позов або утверджує за собою право, яке належить позивачу, тобто ті, які свідчать про порушення або оспорення існуючого права.

Однак, позивач, звертаючись з позовом про визнання за ним права власності на об'єкт нерухомості, в порушення наведених норм, не надав суду жодних належних доказів порушення або оспорення його права власності на це майно відповідачем, як і не довів наявність самого суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

Таким чином, задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво, суд фактично дозволив використовувати об'єкт, який не було визнано готовим для введення в експлуатацію, чим порушив встановлений порядок державного управління в сфері містобудування та архітектури.

В силу ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.ї

На підставі викладеного, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, вважає, що рішення Господарського суду Сумської області від 27 березня 2014 у справі № 920/359/14 про визнання за Виробничо-комерційною приватною фірмою "Меліса" права власності на самочинно збудовану нежитлове приміщення за адресою: м. Суми, вул. Героїв Сталінграду, 9, прийнято при неповному з'ясуванні всіх обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а апеляційна скарга прокурора задоволенню.

Керуючись статтями 22, 49, 99, 101, 102, п. 2 статті 103, п. п. 1, 4 ч.1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Господарського суду Сумської області від 27 березня 2014 у справі № 920/359/14 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Повна постанова складена 13 жовтня 2014 року

Головуючий суддя Бондаренко В.П.

Суддя Ільїн О.В.

Суддя Россолов В.В.