Постанова

від 13.10.2014 по справі 911/1926/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" жовтня 2014 р. Справа№ 911/1926/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Пашкіної С.А.

при секретарі судового засідання Євдокимові В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест»

на рішення Господарського суду Київської області

від 14.07.2014

у справі № 911/1926/14 (суддя Рябцева О.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Смена», м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест», Київська обл., м. Славутич

про стягнення 127 605,09 грн,

за участю представників:

від позивача: Дайнеко І.А. - представник (довіреність №20 від 11.07.2014);

від відповідача: не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Смена» (надалі - ТОВ «Смена») звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест» (надалі - ТОВ «Моноінвест») про стягнення 127 605,09 грн, з яких 97 665,68 грн основного боргу, 1 952,36 грн пені, 24 416,42 грн штрафу, 347,67 грн 3% річних та 3 222,96 грн інфляційних втрат, вказуючи на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором поставки №253 від 01.01.2014 щодо оплати отриманого товару.

Рішенням Господарського суду Київської області від 14.07.2014 у справі №911/1926/14 позов задоволено частково, стягнуто з ТОВ «Моноінвест» на користь ТОВ «Смена» 97 665,68 грн заборгованості, 1 952,36 грн пені, 24 416,42 грн штрафу, 347,67 грн 3% річних, 1 638,72 грн інфляційних втрат та 2 520,42 грн судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, ТОВ «Моноінвест» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 14.07.2014 у справі №911/1926/14 та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2014 апеляційну скаргу прийнято до провадження та розгляд справи призначено на 13.10.2014.

Позивач скористався правом, наданим статтею 96 Господарського процесуального кодексу України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області - без змін.

В судове засідання 13.10.2014 відповідач свого уповноваженого представника не направив, про день, місце та час розгляду апеляційної скарги був повідомлений належним чином, за адресою, вказаною у ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а.с. 48), про що свідчить повернення на адресу суду поштового відправлення з відміткою про причину повернення «за закінченням терміну зберігання».

Вислухавши думку представника позивача, враховуючи, що відповідач не повідомив суд про поважність причин нез'явлення до суду апеляційної інстанції та не заявив клопотання про відкладення розгляду справи, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності відповідача.

В судовому засіданні 13.10.2014 представник позивача вимоги апеляційної скарги не визнав, доводи, на яких вона ґрунтується вважає безпідставними, а судове рішення законним, у зв'язку з чим просив залишити оскаржуване рішення без змін, а скаргу відповідача - без задоволення.

13.10.2014 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 01.01.2014 між ТОВ «Смена» (в тексті договору - постачальник) та ТОВ «Моноінвест» (в тексті договору - покупець) було укладено договір поставки №253 (надалі - договір), у відповідності до п.1.1 якого постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у договорі, поставити та передати у власність покупцеві товар (партію товару) в асортименті, кількості та цінами, вказаними у видаткових накладних, що засвідчують передачу-приймання товару від постачальника до покупця та є невід'ємними частинами договору, а покупець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у договорі, прийняти та оплатити вказаний товар.

За умовами п. 1.2. договору предметом поставки є товари з найменуванням, зазначеним у додатку(ах) до договору і визначені родовими ознаками.

Пунктом 2.1. договору встановлено, що передача товару від постачальника покупцю здійснюється за видатковою накладною, в якій сторони зазначають найменування товару, кількість, ціну товару та загальну вартість товару, що постачається. Дата, вказана постачальником у видатковій накладній, є датою поставки товару постачальником.

Право власності і ризик випадкової загибелі або пошкодження товару переходить до покупця з моменту отримання товару від постачальника та підписання сторонами видаткової накладної, що засвідчує факт отримання покупцем товару (п. 2.4. договору).

Відповідно до п. 2.5. договору поставка товару (партії товару) вважається виконаною постачальником в момент передачі товару уповноваженому представнику покупця (покупцю), що підтверджується отриманою від останнього довіреністю на отримання товарно-матеріальних цінностей та його підписом у видатковій накладній.

Згідно п. 3.2. договору передавання-прийняття товару здійснюється згідно накладної представником покупця на підставі довіреності на отримання цінностей, оформленої відповідно до вимог чинного законодавства України.

Пунктом 5.2. договору передбачено, що асортимент, кількість та вартість товару (з урахуванням ПДВ) остаточно узгоджуються та відображаються сторонами у видатковій накладній по кожній партії окремо.

Загальна сума договору розраховується шляхом додавання загальних сум партій товарів, поставлених постачальником на протязі строку дії договору, згідно видаткових накладних, які є невід'ємною частиною договору (п. 5.3. договору).

Згідно п. 6.1. договору покупець зобов'язаний оплатити постачальнику вартість (ціну) кожної партії товару не пізніше 14 календарних днів з дати поставки товару, шляхом безготівкового або готівкового перерахування на поточний рахунок постачальника.

Пунктом 8.1. договору встановлено, що договір вступає в дію з дати його укладання обома сторонами і діє до 31.12.2014.

Також сторонами було підписано додаток №1 до договору №253 від 01.01.2014, в якому зазначено найменування товарів, що є предметом поставки.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору позивач за період з 12.03.2014 по 24.03.2014 поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 107 665,68 грн, що підтверджується видатковими накладними №60002352 від 12.03.2014 на суму 49 561,00 грн, №60002458 від 14.03.2014 на суму 6 669,00 грн, №60002460 від 14.03.2014 на суму 2 254,00 грн, №60002593 від 17.03.2014 на суму 1 174,36 грн, №60002977 від 24.03.2014 на суму 46 989,00 грн та №60002978 від 24.03.2014 на суму 1 018,32 грн (а.с. 17-22), підписаними представниками обох сторін, підписи яких засвідчені печатками підприємств.

Однак, як зазначив в обґрунтування позовних вимог позивач, порушуючи свої договірні зобов'язання, відповідач за поставлений товар за вищезазначеними видатковими накладними у повному обсязі не розрахувався.

З матеріалів справи вбачається, що 03.04.2014 сторонами було підписано акт звіряння взаєморозрахунків №60000115 за період з 01.01.2014 по 31.03.2014 (а.с.24), відповідно до якого заборгованість відповідача за отриманий товар станом на 31.03.2014 складала 107 665,68 грн.

Як стверджує позивач та не заперечує відповідач 04.04.2014 останнім було частково погашено вказану заборгованість шляхом перерахування на рахунок позивача 10 000,00 грн, що підтверджується відповідною банківською випискою (а.с. 25), у зв'язку з чим за ТОВ «Моноінвест» утворилася заборгованість перед ТОВ «Смена» у розмірі 97 665,68 грн.

Враховуючи, що заборгованість відповідача перед позивачем з оплати поставленого товару у повному обсязі погашена не була, посилаючись на порушення відповідачем зобов'язань за договором поставки №253 від 01.01.2014, ТОВ «Смена» звернулося з даним позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги частково, місцевий господарський суд виходив з того, що на час розгляду спору відповідачем не спростовано факт отримання товару за наявними в матеріалах справи видатковими накладними та не надано доказів його повної оплати.

Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач відзиву на позов та обґрунтованих заперечень не надав, а в апеляційній скарзі наголошував на тому, що надані позивачем в обґрунтування позовних вимог видаткові накладні, а також відповідні рахунки на оплату товару відповідачем не отримувались, а відтак, строк їх оплати не настав, у зв'язку з чим відсутні підстави для стягнення заборгованості та нарахування штрафних санкцій.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Матеріали справи свідчать, що між позивачем та відповідачем в ході виконання вищевказаного договору склалися відносини, які мають ознаки договору поставки товару, за яким у відповідності до статті 265 Господарського Кодексу України, одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогічне положення містить ст. 712 Цивільного кодексу України та відповідно до ч. 2 якої визначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Отже, укладення Товариством з обмеженою відповідальністю «Смена» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Моноінвест» вищевказаного договору поставки було спрямоване на отримання останнім товару і одночасного обов'язку по здійсненню його оплати.

Згідно ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються судом письмовими та речовими доказами, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія суддів зазначає, що факт здійснення господарської операції по передачі товару підтверджується первинними бухгалтерськими документами.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту виконання господарської операції про передачу товару покупцю позивачем було надано суду видаткові накладні та довіреність на право отримання товарно-матеріальних цінностей, які визнано судом належними доказами.

Колегія суддів апеляційного господарського суду звертає увагу, що видаткові накладні, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положення «Про документальне забезпечення записів бухгалтерського обліку», затвердженого наказом Міністерства Фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, та підписані без зауважень уповноваженими особами обох сторін, підписи яких скріплені печатками юридичних осіб, що свідчить про погодження сторонами відомостей, що в них зазначені.

При цьому, твердження апелянта щодо неотримання відповідачем вказаних видаткових накладних, колегія суддів вважає безпідставним та таким, що суперечить наявним у справі доказам, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 2. Інструкції «Про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей» затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 року № 99, сировина, матеріали, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, відпускаються покупцям тільки за довіреністю одержувачів. При відпуску цінностей довіреність залишається у постачальника.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, поставлений згідно вищевказаних видаткових накладних товар був отриманий уповноваженим представником відповідача, а саме, генеральним директором ТОВ «Моноінвест» Копичем Олегом Олександровичем, повноваження якого на отримання матеріальних цінностей від позивача підтверджується наявною в матеріалах справи копією довіреності №16 від 12.03.2014 (а.с. 23).

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України (лист Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права»).

Згідно частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 6.1 договору поставки №253 від 01.01.2014 сторони погодили, що покупець зобов'язаний оплатити постачальнику вартість (ціну) кожної партії товару не пізніше 14 календарних днів з дати поставки товару, шляхом безготівкового або готівкового перерахування на поточний рахунок постачальника.

При цьому, умовами укладеного між сторонами договору, зокрема і пунктом 6.2. договору, на який посилається апелянт, не передбачено обов'язку постачальника направляти покупцю рахунки-фактури на оплату поставленого товару.

Згідно вимог статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З огляду на вищевикладене та враховуючи, що отримання товару відповідачем не заперечується, строк оплати відповідно до даного договору настав, доказів оплати товару відповідачем не надано, борг перед позивачем на час прийняття рішення не погашений, а його розмір підтверджується наявними матеріалами справи, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду та вважає, що позовна вимога про стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 97 665,68 грн є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи, крім основного боргу позивач просив стягнути з відповідача пеню, нараховану на заборгованість відповідача за кожною видатковою накладною окремо з урахуванням часткової проплати за загальний період з 27.03.2014 по 15.05.2014, яка за розрахунком позивача складає 1 952,36 грн.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Стаття 549 ЦК України визначає неустойку (штраф, пеню) як грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Статтею 230 ГК України визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі неналежного виконання господарського зобов'язання. Цією ж статтею визначено види штрафних санкцій - неустойка, штраф, пеня. При цьому, порядок нарахування та розмір санкцій, які можуть бути встановлені договором, встановлені частиною 4 ст. 231 ГК України: у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, в певній визначеній грошовій сумі, у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів.

Згідно ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Відповідно до частини шостої ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 7.3. договору за порушення терміну оплати вартості (ціни) поставленого товару, встановленого п. 6.1. договору, постачальник має право стягнути з покупця пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період порушення винною стороною грошового зобов'язання, від суми боргу за кожен день прострочення.

Враховуючи прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за договором, перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що він відповідає вимогам законодавства та обставинам справи. При цьому, колегія суддів встановила, що її розмір становить 2 051,50 грн.

Разом з тим, враховуючи приписи п. 2 ст. 83 ГПК, колегія суддів вважає, що вимога в частині стягнення пені підлягає задоволенню відповідно до заявленої позивачем суми у розмірі 1 952,36 грн.

Крім того, позивач відповідно до пункту 7.4. договору поставки заявив до стягнення з відповідача штраф, який за його розрахунком склав 24 416,42 грн.

Колегія суддів зазначає, що право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Крім того, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 67, ч. 4 ст. 179 ГК України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до вимог статті 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Згідно п. 7.4. договору, в разі порушення грошових зобов'язань за договором, постачальник має право стягнути з покупця штраф в розмірі 25% від вартості поставлених, але не оплачених товарів.

З огляду на викладене, враховуючи невиконання відповідачем зобов'язання за договором поставки №253 від 01.01.2014, перевіривши здійснений позивачем розрахунок, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача штрафу у сумі 24 416,42 грн.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача інфляційних втрат у сумі 3 222,96 грн та 3% річних у сумі 347,67 грн.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Враховуючи прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, вимоги позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат є правомірними.

Враховуючи те, що наданий позивачем розрахунок 3% річних, нарахованих на заборгованість відповідача за кожною видатковою накладною окремо з урахуванням часткової проплати за загальний період з 27.03.2014 по 15.05.2014 є арифметично вірним, позовна вимога про стягнення з відповідача 347,67 грн 3% річних підлягає задоволенню.

Разом з тим, позивач просив суд стягнути з відповідача 3 222,96 грн інфляційних втрат, нарахованих на заборгованість відповідача за кожною видатковою накладною окремо з урахуванням часткової проплати за період прострочення квітень 2014 року.

Як вірно зазначив місцевий господарський суд, позивачем неправомірно нараховано інфляційні втрати за квітень 2014 року на заборгованість відповідача за видатковими накладними №60002977 від 24.03.2014 на суму 46 989,00 грн та №60002978 від 24.03.2014 на суму 1 018,32 грн, оскільки відповідно до умов п. 6.1. договору поставки платежі за вказаними накладними мали бути здійснені відповідачем до 07.04.2014 (включно).

Відповідно до абзаців 2, 3 п. 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається, виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Таким чином, відповідно до розрахунку суду першої інстанції, перевіреного апеляційним судом, з урахуванням роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013, сума інфляційних втрат становить 1 638,72 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, а саме, щодо стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором поставки №253 від 01.01.2014 у розмірі 126 020,85 грн, з яких 97 665,68 грн основного боргу, 1 952,36 грн пені, 24 416,42 грн штрафу, 347,67 грн 3% річних та 1 638,72 грн інфляційних втрат.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду Київської області від 14.07.2014 у справі №911/1926/14 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ТОВ «Моноінвест» має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 ГПК України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32, 33, 43, 49, 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест» на рішення Господарського суду Київської області від 14.07.2014 у справі №911/1926/14 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 14.07.2014 у справі №911/1926/14 залишити без змін.

3. Матеріали справи №911/1926/14 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.А. Пашкіна