Рішення

від 29.09.2014 по справі 910/14566/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/14566/14 29.09.14 Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу

за позовом приватного акціонерного товариства "Українська Фінансова Мережа"

до публічного акціонерного товариства "Ерде Банк"

про визнання недійсним п.2.3 договору застави від 29.08.2011 року

Представники сторін:

від позивача: Боровенко Д.В. - представник за довіреністю № б/н від 27.06.2014 року;

від відповідача: Богаченко М.М. - представник за довіреністю № 1966 від 15.08.2014 року.

встановив:

На розгляд господарського суду м. Києва передані позовні вимоги приватного акціонерного товариства "Українська Фінансова Мережа" до публічного акціонерного товариства "Ерде Банк" про визнання недійсним п.2.3 договору застави від 29.08.2011 року.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29.08.2011 року між ним та публічним акціонерним товариством "Ерде Банк" укладено договір застави.

Оскільки укладений договір в частині п2.3 не відповідає нормам чинного законодавства України, не відповідає статусу позивача, не відповідає рішенню єдиного акціонера позивача, виходить за межі предмету договору, тому позивач звернувся в суд з вимогою визнати недійсним пункт 2.3 договору застави від 29.08.2011 року.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 17.07.2014 року порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 09.09.2014 року.

09.09.2014 року до загального відділу діловодства господарського суду міста Києва відповідач подав відзив на позовну заяву.

В судовому засіданні 09.09.2014 року представники сторін подали клопотання про продовження строку розгляду спору на п'ятнадцять днів.

В судовому засіданні оголошена перерва до 29.09.2014 року

Ухвалою господарського суду м. Києва від 09.09.2014 року задоволено клопотання про продовження строку розгляду справи на п'ятнадцять днів. Продовжено строк розгляду справи на п'ятнадцять днів.

В судовому засіданні 29.09.2014 року представник позивач виконав вимоги ухвали суду від 17.07.2014 року та надав суду оригінал протоколу для огляду.

Суд оглянув протокол наданий представником позивача.

Представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити позов.

Представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

29.08.2011 року між публічним акціонерним товариством "Ерде Банк" (заставодержатель) та приватним акціонерним товариством "Українська Фінансова Мережа" (заставодавець) укладено договір застави.

Відповідно до п.1.1 договору застави в редакції додаткової угоди №1 від 31.08.2011 року, в забезпечення виконання зобов'язань за «договір зростання» кредитний договір №154/11-КЛ (кредитна лінія), укладеним 29 серпня 2011 року між заставодержателем та товариством з обмеженою відповідальністю «Євроконстракшн-2» (далі позичальник 1), з усіма подальшими змінами до нього, (далі - кредитний договір 1), згідно з яким позичальнику 1 надано кредит у формі кредитної лінії з лімітом кредитування в сумі 3 440 100,00 доларів США, строком дії до 12 квітня 2014 року включно, та за «договір зростання» кредитний договір №155/11-КЛ (кредитна лінія), укладеним 31 серпня 2011 року між заставодержателем і товариством з обмеженою відповідальністю «Євромарт» (далі позичальник 2), з усіма подальшими змінами до нього, (далі - кредитний договір 2), згідно з яким позичальнику 2 надано кредит у формі кредитної лінії з лімітом кредитування в сумі 3 322 400,00 доларів США, строком дії до 12 квітня 2014 року включно (надалі разом по тексту договору позичальник 1 та позичальник 2 називаються - позичальник, надалі разом по тексту договору кредитний договір 1 та кредитний договір 2 називаються - кредитний договір), а також в забезпечення всіх інших виплат та штрафних санкцій, визначених в кредитному договорі, заставодавець надає заставодержателю в заставу належне йому на праві власності майно: основні засоби.

Умови кредитного договору можуть бути змінені за взаємною згодою сторін кредитного договору без змін цього договору, на що заставодавець надає свою згоду.

Для забезпечення зобов'язання позичальника за кредитним договором заставодавець надає у заставу основні засоби, перелік яких наведений у додатку №1 до цього договору.

Згідно з п.1.2, 1.3 договору застави, балансова та заставна вартість предмета застави становить 361 229,58 грн.

Пунктом 2.3 договору застави передбачено, що якщо суми, від реалізації предмету застави, буде недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна позичальника або заставодавця.

Свої позовні вимоги щодо визнання недійсним в п.2.3 договору позивач обґрунтовує тим, що даний пункт договору не відповідає нормам чинного законодавства України, не відповідає статусу позивача, не відповідає рішенню єдиного акціонера позивача та виходить за межі предмету договору.

Як вбачається з договору застави від 29.08.2011 року зі сторони приватного акціонерного товариства "Українська Фінансова Мережа" він підписаний головою правління ОСОБА_3, що діє на підставі статуту.

Підпунктом «д» пункту 12.6.2 статуту приватного акціонерного товариства "Українська Фінансова Мережа" передбачено, що голова правління має право без довіреності укладати договори (угоди), у тому числі господарські, на суму до 100 000,00 грн. Укладення договорів (угод), сума яких складає 100 000,00 грн. та більше потребує погодження виключно загальними зборами акціонерів.

Рішенням №4 єдиного акціонера позивача від 22.08.2011 року вирішено надати згоду на передачу в заставу якості забезпечення виконання зобов'язань за «договором зростання» кредитний договір № 154/11-КЛ (Кредитна лінія) від 29.08.2011 року та кредитний договір №155/11-КЛ (кредитна лінія) від 31.08.2011 основні засоби на суму 361 229,00 грн., а також надано повноважень голові правління товариства ОСОБА_3 на укладення і підписання договору застави основних засобів на суму 361 229,00 грн. та інших документів, необхідних для укладення договору застави на суму 361 229,00 грн.

Відповідно до ч. 2 статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно з ч. 1 статті 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до ч. 2 статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 статті 238 ЦК України передбачено, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Таким чином, голова правління товариства ОСОБА_3 мав право на укладення договору застави лише в межах суми в розмірі 361 229,00 грн.

Згідно з ч. 3 статті 583 ЦК України застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

Відповідно до ч.1 статті 584 ЦК України у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

Пунктом 3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 року визначено, що вирішуючи спори, пов'язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке.

Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що відповідач знав про наявність обмеження голови правління позивача щодо укладення договору.

Відповідно до статті 24 Закону України «Про заставу» у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.

Згідно з п. 4 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" №02-5/602 від 24.12.1999р. заставодавцем може бути не лише боржник за забезпеченим заставою зобов'язанням, а й третя особа (майновий поручитель). Оскільки така особа не є боржником за основним договором, її зобов'язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Пунктом 23 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» №3 від 30.03.2012 року передбачено, що при вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України "Про заставу", статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 ЦК), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки .

Пунктом 1 ч. 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. ч. 1 - 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 статті 215 ЦК України передбачено, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з абз. 4 п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29 травня 2013 року N 11 (далі - Постанова № 11) вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з п. 2.5.1. Постанови № 11 визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону.

Відповідно до п. 2.11 Постанови № 11 за загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

Таким чином, суд прийшов до висновку про те, що заявлені позивачем вимоги щодо визнання недійсним п.2.3 договору застави підлягають частковому задоволенню в частині що стосуються заставодавця.

В іншій частині вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до положень статті 49 ГПК України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ч.1 с. 32, ч.1 ст. 33, ст.ст. 34, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати недійсним пункт 2.3 договору застави від 29.08.2011 року, укладено між публічним акціонерним товариством "Ерде Банк" та приватним акціонерним товариством "Українська Фінансова Мережа» в частині іншого майна заставодавця, а саме: якщо суми, від реалізації предмету застави, буде недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він вправі задовольнити свої вимоги за рахунок іншого майна заставодавця.

3. Стягнути з публічним акціонерним товариством "Ерде Банк" (04070, м. Київ, вулиця П.Сагайдачного/Ігорівська, будинок 10/5, Літера А, ідентифікаційний код 34817907) на користь приватного акціонерного товариства "Українська Фінансова Мережа» (05136, м. Київ, вул. Північно-Сирецька, буд. 1-3, код ЄДРПОУ 34295209) судовий збір в розмірі 609 (шістсот дев'ять) грн. 00 коп.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Відповідно до частини 5 статті 85 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання рішення: 29.10.2014 року.

Суддя С.М.Мудрий