Постанова

від 12.11.2014 по справі 910/2899/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2014 року Справа № 910/2899/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді Божок В.С., суддівКостенко Т.Ф., Сибіги О.М. розглянувши матеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Маріупольгаз", м. Маріуполь, Донецька обл. на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 11.08.2014 року у справігосподарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Маріупольгаз", м. Маріуполь, Донецька обл. до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нео Форте", м. Київ простягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 122 642,69 грн.

за участю представників

позивача: Жар Д.В.,

відповідача: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Маріупольгаз" (далі за текстом - ПАТ "Маріупольгаз") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Нео Форте" (далі за текстом - ТОВ "Нео Форте") про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 122 642, 69 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 07.05.2014 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2014 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Вищезазначені судові акти мотивовано відсутністю підстав для задоволення позовних вимог, оскільки зі змісту договору не вбачається, а позивачем не підтверджено наявність у відповідача обов'язку сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України; крім того, правовий аналіз визначення договору позики (стаття 1046 Цивільного кодексу України) та змісту правовідносин, що склались між сторонами внаслідок припинення договору, не надають підстав для висновку про те, що це подібні за змістом цивільні відносини, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 Цивільного кодексу України.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, ПАТ "Маріупольгаз" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 07.05.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2014 року і прийняти нове рішення у справі, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

ТОВ "Нео Форте" відзиву на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні представник позивача просив касаційну скаргу задовольнити, рішення господарського суду міста Києва від 07.05.2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2014 року - скасувати і прийняти нове рішення у справі, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідача згідно з приписами ст. 111 4 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак він не скористався передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника позивача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 03.03.2011 року ВАТ "Маріупольгаз" і ТОВ "Нео Форте" було укладено Договір № 030311, відповідно до п. 1.1 якого ТОВ "Нео Форте" (продавець) зобов'язувався передати окремими партіями у власність ВАТ "Маріупольгаз" (покупцю) олію соєву, а покупець зобов'язувався прийняти і оплатити олію соєву на умовах цього Договору.

Згідно з п. 3.3 Договору № 030311 сторонами передбачено умови оплати: часткова або 100 % попередня оплата за домовленістю сторін.

Відповідно до п. п. 6.1, 6.4 Договору № 030311 цей Договір набуває чинності з дати його підписання і діє до 31.12.2011 року, а в частині взаємних розрахунків між сторонами - до повного виконання своїх зобов'язань; Договір вважається пролонгованим на той самий строк та тих самих умовах, якщо протягом місяця до спливу терміну дії цього Договору жодна зі сторін не висловить іншій бажання його припинити (оформленому у письмовому вигляді).

ТОВ "Нео Форте" листом від 08.12.2011 року за № 247 повідомило ВАТ "Маріупольгаз" про повернення грошових коштів, перерахованих покупцем у якості попередньої оплати, у зв'язку з припиненням постачання соєвої олії на адресу покупця згідно з Договором № 030311.

В подальшому, рішенням господарського суду міста Києва від 28.10.2013 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2014 року та постановою Вищого господарського суду України від 15.04.2014 року у справі № 910/17758/13 за позовом ПАТ "Маріупольгаз" (найменування ВАТ "Маріупольгаз" змінено на ПАТ) про стягнення 1 501 159, 83 грн. заборгованості позовні вимоги задоволено повністю, у зв'язку із повідомленням відповідача про зупинення постачання товару згідно із Договором № 03011 та не поверненням всієї суми попередньої оплати.

В зазначеному рішенні судом встановлено, що заявлені позивачем вимоги є правомірними, оскільки правова підстава, на якій була перерахована передоплата за товар, відпала у зв'язку із припиненням дії договору, а тому до спірних правовідносин слід застосувати положення, встановлені п. 3 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як стверджував позивач, відповідачем суму, сплачену в якості попередньої оплати, в розмірі 1 501 159, 83 грн., позивачу не повернуто.

Нормою ч. 2 ст. 1214 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Статтею 536 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що укладеним сторонами договором не передбачено сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Також розмір процентів за користування чужими грошовими коштами у разі припинення договору купівлі-продажу не встановлено законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відтак, судами попередніх інстанцій вірно відзначено, що позивачем не підтверджено наявність у відповідача обов'язку сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України.

В п. 6.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" роз'яснено, що проценти, зазначені у статті 536 Цивільного кодексу України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 Цивільного кодексу України); підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом, а якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Проте, в даному випадку, спірні грошові кошти перебувають у відповідача не на підставі укладення із позивачем договору позики.

Правовий аналіз визначення договору позики (стаття 1046 Цивільного кодексу України) та змісту правовідносин, що склались між сторонами внаслідок припинення договору купівлі-продажу, не надають підстав для висновку про те, що це подібні за змістом цивільні відносини, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 Цивільного кодексу України.

Як було вищезазначено, в ч. 2 ст. 1214 Цивільного кодексу України визначено порядок нарахування процентів за користування грошима у разі їх безпідставного одержання чи збереження, а статтею 536 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Отже, прогалини в правовому регулюванні відповідних відносин - відсутні.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій обгрунтовано дійшли висновків про необхідність відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на те, що зі змісту договору не вбачається, а позивачем не підтверджено наявність у відповідача обов'язку сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України; чинним законодавством не передбачено можливість застосування до договору поставки положень про позику, договори поставки і позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види правовідносин, а тому застосування до спірних правовідносин положення ст.1048 Цивільного кодексу України є безпідставним.

Відповідної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 27.12.2010 року у справі № 9/67-38.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України приходять до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Поряд з цим, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи ПАТ "Маріупольгаз", викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обгрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.08.2014 року у справі № 910/2899/14 - залишити без змін.

Головуючий суддя В.С. Божок

Судді: Т.Ф. Костенко

О.М. Сибіга