Ухвала

від 19.11.2014 по справі 6-31443св14

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

Ухвала

іменем україни

19 листопада 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.,

суддів: Євграфової Є.П., Іваненко Ю.Г.,

Журавель В.І., Писаної Т.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розподіл спільного майна подружжя та встановлення порядку користування майном та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розподіл спільного майна подружжя, за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 02 липня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У березні 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просила визнати житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 та земельну ділянку, кадастровий № 2110100000:41:001:0166, площею 0,0545 га, об'єктом спільної сумісної власності її та ОСОБА_4, визнати за нею право на Ѕ частину вказаного нерухомого майна та провести поділ нерухомості по Ѕ частині кожному.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що перебувала з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі з серпня 1977 року до серпня 2002 року, під час якого на виділеній їх сім'ї земельній ділянці за спільні кошти подружжя був побудований спірний будинок, хоча зареєстрований лише за відповідачем.

Посилаючись на те, що ОСОБА_4 не визнає її права на вказане вище майно, просила задовольнити позов.

У липні 2012 року ОСОБА_4 подав зустрічний позов, у якому з урахуванням уточнень просив визнати за ним право власності на житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку площею 0,0545 га, кадастровий № 10100000:41:001:0166, по АДРЕСА_1, а за ОСОБА_3 - на житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку площею 0,07 га по АДРЕСА_2.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що на час розірвання шлюбу у власності подружжя було два будинки, розташовані по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2, а також земельна ділянка площею 0,07 га під будинком по АДРЕСА_2.

Посилаючись на норми ст. 71 СК України та враховуючи те, що будинки є рівнозначними, вважав, що поділ між ним та ОСОБА_3 можливий шляхом встановлення права власності в цілому за кожним із них на окремі будинки.

Враховуючи наведене, просив задовольнити його позов.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 березня 2014 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 02 липня 2014 року, у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просять скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права.

При цьому, ОСОБА_3 просить направити справу на новий судовий розгляд, а ОСОБА_4 - ухвалити нове рішення про задоволення його позову та відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відмовляючи у задоволенні обох позовів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що сторонами пропущено строк позовної давності, встановлений ч. 2 ст. 72 СК України.

З такими висновками погодитись не можна, виходячи з наступного.

Судами під час розгляду справи встановлено, що з 1977 року до 2002 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними було придбано житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку площею 0,07 га по АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 1997 року, а також побудовано житловий будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1, про що видано свідоцтво про право власності від 16 листопада 2001 року.

Згідно з правовстановлюючими документами на вказане майно власником будинку по АДРЕСА_2 є ОСОБА_3, а власником будинку по АДРЕСА_1 - ОСОБА_4

Також установлено, що земельна ділянка площею 0,0545 га по АДРЕСА_1 у м. Ужгороді була приватизована ОСОБА_4 на підставі рішення Ужгородської міської ради від 16 вересня 2005 року № 659, про що йому було видано держаний акт від 07 жовтня 2005 року серії ЗК № 057072.

Після розірвання шлюбу з 2002 року ОСОБА_4 залишився проживати в будинку по АДРЕСА_1 та приватизував земельну ділянку за вказаною адресою, а ОСОБА_3 залишилась проживати в будинку по АДРЕСА_2.

Звертаючись до суду з позовом у березні 2012 року, ОСОБА_3 вказувала, що до березня 2009 року вважала будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя.

Проте у 2009 році дізналась, що колишній чоловік ОСОБА_4 цей факт не визнає і вважає будинок своєю особистою власністю, стверджуючи, що побудував його за свої кошти.

Відповідно до ч. 2. ст. 71 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що хоча розірвання шлюбу, здійснене на підставі рішення суду, потребує подальшої реєстрації у державному органі РАЦС, моментом припинення шлюбу є день набрання чинності рішенням суду про його розірвання (ч. 2 ст. 114 СК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 115 СК України розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі РАЦС за заявою колишньої дружини або чоловіка. Сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх, а правила ЦК України про представництво, довіреність і доручення на ці правовідносини не поширюються.

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України).

Тобто, визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Суд першої інстанції на зазначене вище уваги не звернув, відмовив у позові у зв'язку з пропущенням позовної давності, пославшись на те, що обидві сторони про це заявили.

Між тим, такий висновок суду не відповідає ні вимогам закону, ні матеріалам справи.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 просив про застосування строку позовної давності й у грудні 2013 року подав відповідну заяву (а. с. 129).

Заява ОСОБА_3 про застосування такого строку в матеріалах справи відсутня.

Частинами третьою і четвертою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

У порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначене уваги також не звернув, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишив без змін.

З огляду на допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до положень ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 02 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий П.О. Гвоздик

Судді: Є.П. Євграфова

В.І. Журавель

Ю.Г. Іваненко

Т.О. Писана