Постанова

від 27.11.2014 по справі 810/6180/14

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2014 року місто Київ № 810/6180/14

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Шевченко А.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доРеєстраційної служби Іванківського міжрайонного управління юстиції Київської області провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язати вчинити певні дії -

В С Т А Н О В И В:

Позивачка, ОСОБА_1, звернулась до суду з адміністративним позовом до Реєстраційної служби Іванківського міжрайонного управління юстиції Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що придбавши у 2000 році садовий будинок, розташований на земельній ділянці розміром 0,05 га, що знаходиться у АДРЕСА_1, окремий договір купівлі-продажу земельної ділянки не укладався у зв'язку з нормами Земельного кодексу УРСР 1990 року, таким чином правовстановлюючим документом, який посвідчує перехід права власності на земельну ділянку є договір купівлі-продажу садового будинку від 07.10.2000. З огляду на це, у відповідача не було законних підстав для прийняття рішення про відмову у державній реєстрації земельної ділянки.

В призначений день та час у судове засідання з'явився представник позивачки, представник відповідача в судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, про причини неприбуття суд не повідомив. Розгляд справи просив проводити без уповноваженого представника відповідача.

Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Судом встановлено, що для розгляду і вирішення даної справи відсутня потреба у заслуховуванні свідків чи експертів, також немає інших перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, зазначених у статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, тому суд протокольною ухвалою від 13.11.2014 вирішив подальший розгляд справи проводити в порядку письмового провадження.

Представник позивачки позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд позов задовольнити.

В наданих суду запереченнях на адміністративний позов відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі у зв'язку з ненаданням позивачем під час проведення державної реєстрації правовстановлюючого документу на земельну ділянку.

Всебічно та об'єктивно дослідивши матеріали справи, та оцінивши їх у сукупності, судом встановлено наступне.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12.05.2000, посвідченого приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_2, зареєстрованому у реєстрі під № 719 ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 садовий будинок, який розташований на земельній ділянці розміром 0,05 га, що знаходиться в садівницькому товаристві АДРЕСА_1.

Окремий договір купівлі-продажу земельної ділянки, як пояснив представник позивачки, не укладався.

Як вбачається з наданої копії технічної документації із землеустрою щодо складення державного акта на право власності на земельну ділянку для ведення садівництва в садівницькому товаристві «Сонячний» в межах Кухарської сільської ради Іванківського району Київської області, складеного ТОВ «ЗемЮрКонсалтинг» у 2011 році було розроблено проект землеустрою щодо видачі державного акта, в тому числі, і на спірну земельну ділянку.

Як вбачається з витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 15.02.2013, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222081900:01:001:0075 зареєстрована на підставі технічної документації із землеустрою щодо складення документів, що посвідчують право на земельну ділянку, в тому числі при поділі чи об'єднанні земельних ділянок 01.02.2013, виготовленої ТОВ «ЗемЮрКонсалтинг».

29.08.2014 позивачкою до Реєстраційної служби Іванківського міжрайонного управління юстиції Київської області подано заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації житлового будинку і земельної ділянки.

Згідно з карткою прийому заяв заява отримана державним реєстратором ОСОБА_4 і зареєстрована під № 7954596.

Слід звернути увагу, що у заявці про державну реєстрацію від 29.08.2014 позивачка вказала адресу місцезнаходження об'єкта нерухомості як АДРЕСА_2, що не відповідає спірній земельній ділянці, яка розташована у АДРЕСА_1.

29.08.2014 державним реєстратором ОСОБА_4 прийнято рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 15451278 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3222081900:01:001:0075 у зв'язку з тим, що подані документи не відповідають вимогам, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, а саме заявником не подано правовстановлюючого документу, передбаченого статтею 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

Позивачка, не погодившись з вищевказаним рішенням звернулася до суду з даним позовом, в якому просить суд його скасувати, що і є предметом даного позову. Позивачка також просить суд зобов'язати Реєстраційну служби Іванківського міжрайонного управління юстиції Київської області зареєструвати у встановлено законом порядку право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0, 05 га, що знаходиться в садівницькому товаристві АДРЕСА_1 (кадастровий номер 3222081900:01:001:0075) та подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Вирішуючи справу по суті, до спірних правовідносин суд застосовує нижченаведені правові норми.

Відповідно до частин першої та другої статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Спеціальним законом, що визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон № 1952), який на час виникнення спірних правовідносин діяв в редакції від 13.05.2014.

Процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, визначає Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868 (далі - Порядок № 868).

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що передбачено абзацом 2 частини першої статті 2 Закону № 1952.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1952 державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

При цьому, відповідно до частини четвертої статті 3 Закону № 1952 права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Право власності, як одне з речових прав на нерухоме майно, підлягає обов'язковій державній реєстрації, що передбачено пунктом 1 частини першої статті 4 Закону № 1952.

Зі змісту частини першої статті 5 Закону № 1952 слідує, що земельні ділянки належать до об'єктів нерухомого майна, стосовно яких проводиться державна реєстрація прав.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону № 1952 державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що передбачено частиною другою статті 15 Закону № 1952.

Відповідно до пункту 37 Порядку № 868 документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є: 1) укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат; 2) свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат; 3) свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат; 4) видані нотаріусом свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікати; 5) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане державним реєстратором відповідно до закону; 6) свідоцтво про право власності, видане органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дублікат; 7) свідоцтво про право власності на нерухоме майно чи його дублікат, видані до 1 січня 2013 р. органом місцевого самоврядування або місцевою держадміністрацією; 8) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийняте власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 9) державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право власності на землю, державний акт на право власності на земельну ділянку або державний акт на право постійного користування землею; 10) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 11) ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 12) заповіт, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 13) закон, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 14) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об'єкта нерухомого майна релігійній організації; 15) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об'єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 16) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно відповідно до закону.

Законом України «Про форми власності на землю» від 30.01.1992 № 2073-XII запроваджено в Україні поряд з державною - колективну і приватну форми власності на землю.

На момент укладання позивачкою договору купівлі-проваджу садового будинку, а саме станом на 12.05.2000, порядок набуття приватної власності на земельну ділянку регламентував Земельний кодекс України від 18.12.1990 року № 561-ХІІ, який діяв в редакції від 17.03.1999 (далі - ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 6 ЗК України громадяни України мали право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема для садівництва.

Способи набуття права приватної власності громадян на землю визначала частина друга статті 6 ЗК України, відповідно до якої громадяни набували право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

Частина третя статті 18 ЗК України передбачала, що придбання земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку.

Таким чином, станом на 12.05.2000 укладання нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу було одним із способів набуття права приватної власності на земельну ділянку.

Водночас, за правилами частини четвертої статті 18 ЗК України договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про оплату вартості землі слугували підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі державного акта на право власності.

Частиною першою статті 22 ЗК України було встановлено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Відповідно до частин першої, третьої статті 23 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчувалося державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Статтею 30 ЗК України було встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 13.03.1992 № 2201-XII «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею», (яка втратила чинність на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 11.12.2003 № 1377-IV), були затверджено форми державних актів: на право колективної власності на землю та на право приватної власності на землю.

Аналіз положень ЗК України зумовлює висновок про те, що укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки було першою з передумов виникнення права власності на неї.

Однак, як встановлено судом такого договору позивачка не укладала, як і не вчиняла подальші дії щодо встановлення землевпорядною організацією меж земельної ділянки в натурі і звернення до відповідної місцевої Ради народних депутатів за видачею державного акта на право власності. При цьому право власності на земельну ділянку виникало після отримання особою державного акта на право власності, зареєстрованого відповідною місцевою Радою народних депутатів.

Наведене свідчить про обґрунтованість доводів відповідача про те, що для реєстрації права власності на земельну ділянку на ім'я позивачки самого лише факту купівлі-продажу садового будинку не достатньо, оскільки чинне на час укладання цього договору законодавство пов'язувало виникнення права власності на землю з отриманням державного акта на право власності.

Щодо посилань позивачки на пункт ґ частини вісімнадцятої Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 № 7 (зі змінами і доповненнями), що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, суд зазначає наступне.

Принцип невідривності права власності на земельну ділянку від права власності на будівлю, що на ній знаходиться, закріплений як у ЗК України 1990 року, так і у діючому Земельному кодексі України, однак такий факт, у разі відсутності правовстановлюючого документа на земельну ділянку, повинен бути встановлений при розгляді спорів про право власності на земельні ділянки. Пленумом Верховного Суду України у постанові від 16.04.2004 № 7 як раз і закріплені рекомендації судам при розгляді таких справ, водночас вказана норма не означає автоматичного визнання права власності на земельну ділянку.

У зв'язку з цим, з підстав відсутності правовстановлюючого документу на право власності на земельну ділянку відповідач правомірно відмовив у державній реєстрації такого права.

Суд також звертає увагу, що наявність Витягу з Державного земельного кадастру на земельну ділянку не може вважатися правовстановлюючим документом на земельну ділянку.

У пунктах 4 та 43 Порядку № 868 закріплено, що державна реєстрація речових прав на земельні ділянки проводиться після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Для проведення державної реєстрації речових прав на земельну ділянку в разі, коли в документах, що підтверджують виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає витяг з Державного земельного кадастру про таку земельну ділянку.

Отже, Витяг з Державного земельного кадастру на земельну ділянку не є безумовною підставою для прийняття рішення про реєстрацію земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Пунктом 1 частини першої статті 8 Закону № 1952 визначено, що до повноважень органу державної реєстрації прав належить проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень або відмова у їх реєстрації.

Пунктами 1-2 частини другої статті 9 Закону № 1952 передбачено, що державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; 2) приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; 3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи; 4) веде реєстраційні справи щодо об'єктів нерухомого майна; 5) присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації; 9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону № 1952 державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону № 1952 державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених ст.18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Частиною першою статті 24 Закону № 1952 встановлено, що у державній реєстрації прав може бути відмовлено у разі, якщо: 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

Згідно з частиною другою статті 24 Закону № 1952 за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що відповідач, прийнявши рішення про відмову в державній реєстрації права власності на земельну ділянку, правомірно виходив з відсутності у позивачки правовстановлюючого документу на неї.

У зв'язку з викладеним, заявлені позивачкою підстави для задоволення позовних вимог є необґрунтованими і такими, що не відповідають нормам діючого законодавства, а тому задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачка не довела суду порушення своїх прав та інтересів з боку відповідача.

Судом враховано при розв'язанні відповідних спорів принцип офіційного з'ясування обставин справи, передбачений частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Судом було запропоновано особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Згідно з частиною першою статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно зі статтею 71 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім розгляду справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкту владних повноважень.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з вищевикладеними нормами права, позивач має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо він вважає, що рішення, дію чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Суд звертає увагу, що позивачка жодним чином не довела неправомірність прийнятого рішення суб'єктом владних повноважень та не надала суду жодних доказів, які б свідчили про його протиправність.

Відповідач натомість надав суду необхідні докази та пояснення в обґрунтування законності прийнятого рішення.

Відповідно до частини другої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Доказів понесення таких витрат суду не надано.

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд.

Згідно з частиною другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Шевченко А.В.