Рішення

від 21.11.2014 по справі 910/23914/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/23914/14 21.11.14

за позовом: Заступника прокурора Печерського району міста Києва, м.Київ в інтересах держави в особі Київської міської ради, м.Київ, ЄДРПОУ 22883141

до відповідача: Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс», м.Київ, ЄДРПОУ 16306563

про внесення змін до договору оренди земельної ділянки

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

прокурор: Веселовська І.В. - по посв.

від позивача: не з'явився

від відповідача: Литвин В.В. - по дов.

Відповідно до ст.77 ГПК України в судовому засіданні 19.11.2013р. оголошувалась перерва до 21.11.2014р.

СУТЬ СПРАВИ:

Заступник прокурора Печерського району міста Києва, м.Київ в інтересах держави в особі Київської міської ради, м.Київ звернувся до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс», м.Київ про зобов'язання Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради внести зміни до п.4.2 договору від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» та Київською міською радою, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), про що зроблено запис від 19.09.2005р. за №82-6-00316 у книзі записів державної реєстрації договорів, а саме: п.4.2 договору викласти у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку, відповідно до рішення Київської міської ради №89/9146 від 28.02.2013р. «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст.288 Податкового кодексу України», встановлюється на рівні 3 (трьох) відсотків її нормативної грошової оцінки.».

В обґрунтування заявлених вимог прокурор посилається на те, що договір б/н від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки, який укладено між позивачем та відповідачем, підлягає приведенню у відповідність до вимог чинного законодавства в частині визначення розміру орендної плати у зв'язку з прийняттям Київською міською радою рішення №89/9146 від 28.02.2013р. «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст.288 Податкового кодексу України».

У судовому засіданні 19.11.2014р. прокурором було надано письмові пояснення, в яких вимоги, викладені у позовній заяві, було підтримано. При цьому, прокурор просив врахувати проведення відповідачем грошової оцінки земельної ділянки та внесення відповідних змін до п.2.2 спірного правочину.

Щодо заяви №13556вих-14 від 19.11.2014р. прокурора, відповідно до якої прокурор просив змінити предмет позовних та постановити рішення, яким внести зміни до п.4.2 договору від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» та Київською міською радою, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), про що зроблено запис від 19.09.2005р. за №82-6-00316 у книзі записів державної реєстрації договорів, а саме: п.4.2 договору викласти у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку, відповідно до рішення Київської міської ради №89/9146 від 28.02.2013р. «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст.288 Податкового кодексу України», встановлюється на рівні 3 (трьох) відсотків її нормативної грошової оцінки», господарський суд зазначає наступне.

Частиною 4 ст.22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

За приписами ч.4 ст.29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони.

Право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви (п.3.12 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

У п.3.13 наведеної Постанови Вищого господарського суду України визначено, що заяви про зміну предмета або підстави позову, подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду.

При цьому, початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після завершення підготовки справи до розгляду, відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, тобто до з'ясування у передбаченому Господарським процесуальним кодексом України порядку обставин справи та здійснення їх правової оцінки, про що зазначається в протоколі судового засідання.

Як вбачається з протоколу судового засідання, 19.11.2014р. представникам сторін та прокурору було роз'яснено права, що передбачені ст.ст.20, 22, 29 Господарського процесуального кодексу України, встановлено, що учасники спору не мають заяв про відвід суду та усних клопотань, визначено чи підтримує прокурор викладені у прохальній частині позовної заяви вимоги саме до Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс» та з'ясовано відомості стосовно наявності у прокурора будь-яких заяв на підставі ст.24 Господарського процесуального кодексу України, після чого суд перейшов до розгляду справи по суті.

З наведеного протоколу також вбачається, що об 11 год. 30 хвил. оголошено перерву до 21.11.2014р. о 09 год. 15 хвил.

Як свідчать матеріали справи, до заяви №13556вих-14 від 19.11.2014р. про зміну предмету позову прокурором додано фіскальний чек №5400 від 19.11.2014р., як доказ направлення вказаного клопотання на адресу відповідача. У вказаному документі зазначено, що поштове відправлення було прийнято до пересилання о 15 год. 22 хвил.

За таких обставин, судом встановлено, що заява №13556вих-14 від 19.11.2014р. подана прокурором вже після переходу судом до розгляду справи по суті, а отже, враховуючи приписи чинного господарського процесуального законодавства України, суд дійшов висновку, що остання підлягає залишенню без розгляду.

Таким чином, судом розглядаються позовні вимоги прокурора, які викладені у позовній заяві №12518 від 28.10.2014р. з урахуванням пояснень б/н від 19.11.2014р., та підтримані прокурором у судових засіданнях 19.11.2014р. та 21.11.2014р.

Під час розгляду справи 19.11.2014р. позивач підтримав вимоги прокурора, викладені у прохальній частині позовної заяви з урахуванням письмових пояснень б/н від 19.11.2014р.

У судове засідання 21.11.2014р. представник Київської міської ради не з'явився, представника не направив, всіма правами, що передбачені господарським процесуальним кодексом України не скористався. Однак, вказаний учасник судового процесу був належним чином повідомлений про дату та місце розгляду спору.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника позивача у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 19.11.2014р. судового засідання, суд дійшов висновку, що останній був обізнаний про час та місце наступного слухання справи.

Відповідач у відзиві б/н від 13.11.2014р. та поясненнях б/н від 20.11.2014р. проти задоволення позову заперечив, посилаючисть на відсутність передбачених чинним законодавством підстав для зміни умов договору щодо розміру орендної плати через порушення орендодавцем передбаченого чинним законодавсвом порядку внесення змін до договорів. Одночасно, Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» наголошено, що безпідставною та такою, що суперечить нормам цивільного законодавства, є вимога прокурора саме про зобов'язання внести зміни до правочину. Крім того, за твердженнями вказаного учасника судового процесу, останній не міг вчинити дій з метою приведення договору у відповідність до Податкового кодексу України та рішення Київської міської ради через те, що не був обізнаний про прийняття останнього.

З приводу неявки позивача у судове засідання 21.11.2014р. господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому, судом також прийнято до уваги, що у судовому засіданні 19.11.2014р. позивачем було викладено свою правову позицію з приводу вимог прокурора.

За висновками суду, незважаючи на те, що позивач не з'явився у судове засідання 21.11.2014р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст.ст.2, 29 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Аналогічну позицію наведено у п.1 Постанови №17 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам»

Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою.

За приписами ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч.2 ст.20 Господарського кодексу України.

Виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.

Для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За змістом ст.9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради, належить, в тому числі, розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності.

Таким чином, приймаючи до уваги, що на момент звернення до суду з розглядуваним позовом до повноважень Київської міської ради в сфері земельних відносин входило, в тому числі, розпорядження землями територіальної громади міста, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради до господарського суду з розглядуваним позовом відповідало функціям позивача та направлено на захист його охоронюваних законом інтересів.

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Як вказувалось вище, у ст.9 Земельного кодексу України зазначено, що до повноважень Київської міської ради, належить, в тому числі, розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності.

Статтею 116 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент укладання спірного правочину) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу ч.1 ст.124 вказаного Кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Згідно із ч.2 ст.126 Земельного кодексу України право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

За приписами ч.1 ст.93 Земельного кодексу України та ст.1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У ст.ст.18, 20 Закону України «Про оренду землі» (у відповідній редакції) зазначено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Згідно з ч.2 ст.125 Земельного кодексу України (в редакції, яка була чинною на момент укладання договору оренди) право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Відповідно до п.п.3, 4, 12 Порядку державної реєстрації договорів, що затверджений Постановою №2073 від 25.12.1998р. Кабінету Міністрів України, який діяв на момент проведення державної реєстрації договору від 01.08.2005р., державна реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки. Забезпечення реєстрації договорів оренди покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів: районні відділи земельних ресурсів; управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування; Київське і Севастопольське міське управління земельних ресурсів. Факт державної реєстрації засвідчується у 10-денний термін гербовою печаткою та підписом голови відповідної ради, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації або уповноваженої ними посадової особи.

Як встановлено судом, на підставі рішення №823/2233 від 18.11.2004р. Київської міської ради «Про передачу Відкритому акціонерному товариству «Автоводсервіс» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування виробничого комплексу на Залізничному шосе, 45-а у Печерському районі м.Києва» 01.08.2005р. між Київською міською радою (орендодавець) та Відкритим акціонерним товариством «Автоводсервіс» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає за актом приймання-передачі, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку.

Договір оренди земельної ділянки від 01.08.2005р. було зареєстровано 19.09.2005р. Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації) за №82-6-00316 й скріплено підписом голови та печаткою Київської міської ради.

Відповідно до п.2.1 укладеного між сторонами правочину об'єктом оренди є земельна ділянка з наступними характеристиками:

- місце розташування - Залізничне шосе, 45-а Печерському районі м.Києва;

- розмір - 1,3814 га;

- цільове призначення - для експлуатації та обслуговування виробничого комплексу;

- кадастровий номер - 8000000000:82:244:0101.

При цьому, згідно з п.2.2 договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення цього договору становила 5 735 860,60 грн.

У п.3.1 договору від 01.08.2005р. зазначено, що останній укладено на 25 років.

Пунктами 4.1, 4.2 спірного правочину погоджено, що визначена договором орендна плата за земельну ділянку становить платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 1,5 відсотка від її нормативної грошової оцінки.

За приписами ст.651 Цивільного кодексу України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 654 Цивільного кодексу України встановлено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Жодних звичаїв ділового обороту, які б передбачали іншу форму внесення змін до договору сторонами суду не повідомлено.

За змістом ст.188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Відповідно до ст.30 Закону України «Про оренду землі» зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

За приписами ч.ч.1, 2 ст.632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Згідно з ч.1 ст.21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Законом України №309-VI від 03.06.2008р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» були внесені зміни до ч.ч.4, 5 ст.21 Закону України «Про оренду землі», відповідно до яких річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю»; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю». Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати, ніж зазначений у цій частині.

У зв'язку із введенням в дію з 01.01.2011р. Податкового кодексу України Закон України «Про плату за землю» втратив чинність (ч.2 прикінцевих положень Податкового кодексу України).

Статтею 288 Податкового кодексу України встановлено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір орендної плати встановлюється в договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою : для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати: для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), - 3 відсотки нормативної грошової оцінки; для земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності та надані для будівництва та/або експлуатації аеродромів - чотирикратний розмір земельного податку, що встановлюється цим розділом; для інших земельних ділянок, наданих в оренду, - 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Пунктом 4.3 договору від 01.08.2005р. передбачено, що розмір орендної плати може змінюватись за згодою сторін шляхом прийняття відповідного рішення Київською міською радою та внесення відповідних змін до договору. Розмір орендної плати може переглядатись не частіше, ніж один раз на квартал.

За таких обставин, враховуючи все вищенаведене, господарський суд дійшов висновку, що рішення відповідної міської ради про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до приписів ст.288 Податкового кодексу України, яке на теперішній час є чинним та не скасованим, є достатньою підставою для внесення змін до договору в частині визначення розміру орендної плати.

Як встановлено судом, 28.02.2013р. Київською міською радою було прийнято рішення №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України», відповідно до якого Київська міська рада вирішили внести зміни до договорів оренди земельних ділянок згідно з додатком, встановивши річну орендну плату у розмірі трьох відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок. З додатку до вказаного рішення вбачається, що наведеним актом визначено необхідність внесення змін, в тому числі, до договору від 01.08.2005р., який укладено з Відкритим акціонерним товариством «Автоводсервіс». За висновками суду, рішення №89/9146 від 28.02.2013р. Київської міської ради є достатньою підставою для внесення змін до договору оренди. При цьому, господарським судом враховано наступне.

За змістом ст.144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

За приписами ч.1 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом. При цьому, відповідно до вказаної статті до регуляторних органів, зокрема, відносяться органи місцевого самоврядування.

Наразі, відповідно до рішення №7-рп/2009 від 16.04.2009р. Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої ст.19, ст.144 Конституції України, ст.25, ч.14 ст.46, ч.ч.1, 10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти. Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року №20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року №2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України.

За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що рішення №89/9146 від 28.02.2013р. Київської міської ради є актом нормативно-правового характеру. Наведеної позиції також дотримується і Вищий господарський суд України у постанові від 24.01.2013р. по справі №7/045-12.

За приписами ч.ч.5, 11 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

За змістом ч.5 ст.12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніш як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання.

Згідно зі ст.22 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Недержавні друковані засоби масової інформації мають право оприлюднювати офіційні документи органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до законодавства України і на засадах, передбачених укладеною угодою між цими органами та редакціями друкованих засобів масової інформації.

Зі ст. 1 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» вбачається, що засіб масової інформації органу державної влади чи органу місцевого самоврядування - засіб масової інформації, засновником (співзасновником) якого є орган державної влади або орган місцевого самоврядування і який повністю або частково утримується за рахунок державного чи місцевих бюджетів, одночасно, офіційним друкованим виданням органів державної влади та органів місцевого самоврядування є видання, які спеціально видаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування (відомості, бюлетені, збірники, інформаційні листки тощо) для інформування про свою діяльність.

Таким чином, з огляду на висновки суду щодо нормативного характеру рішення №89/9146 від 28.02.2013р. Київської міської ради, враховуючи приписи чинного законодавства, останнє набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення.

Наразі, матеріали справи свідчать, що рішення №89/9146 від 28.02.2013р. Київської міської ради було опубліковане 02.04.2013р. у випуску №33(1161) газети «Хрищатик».

Отже, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що рішення №89/9146 від 28.02.2013р. Київської міської ради було належним чином опубліковане та набрало чинності з дня його офіційного оприлюднення, а отже, є достатньою підставою для внесення змін до договорів оренди відповідно до додатку. Аналогічну позицію наведено у постанові від 24.04.2014р. Вищого господарського суду України по справі №910/17609/13.

При цьому, господарський суд зазначає, що заперечення відповідача щодо неможливості внесення змін до договору через відсутність погодження таких змін орендарем у передбаченому законом порядку, є безпідставними з огляду на таке.

Згідно зі ст.188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Статтею 30 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

Відповідно до п.2.19 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» оскільки орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є регульованою ціною, то законодавча зміна граничного розміру цієї плати може бути підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору. При цьому, надсилання відповідачеві пропозицій щодо внесення змін до договору оренди є правом, а не обов'язком позивача, тому недотримання останнім вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору не позбавляє його права звернутися до господарського суду з позовом про зміну умов договору. Аналогічну позицію наведено у постанові від 20.11.2012р. Верховного суду України по справі №3-53гс12.

Таким чином, у даному випадку відсутність звернення з пропозицією внести зміни до договору оренди земельної ділянки комунальної власності не може бути підставою для відмові у задоволенні відповідного позову.

Одночасно, оцінюючи подані прокурором та сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

За приписами ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили (ст.653 Цивільного кодексу України).

Отже, з аналізу наведених вище норм цивільного законодавства України вбачається, що договір породжує правові наслідки лише для його сторін та може бути змінений саме за волевиявленням контрагентів чи за відповідним рішенням суду.

Господарський суд наголошує, що зміст наведених норм дає підстави вважати, що учасниками спору про внесення змін до правочину є саме його сторони, для яких його умови є підставою для виникнення певних прав та обов'язків.

За змістом ст.18 Господарського процесуального кодексу України до складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст.21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у ст.1 цього Кодексу . Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

Відповідачем слід вважати особу, яка залучається до участі у справі за вказівкою позивача чи з ініціативи суду, внаслідок припущення, що вона порушила чи оспорює права позивача. Зазвичай відповідачем є особа, яка знаходиться з позивачем у матеріальних правовідносинах.

З системного аналізу ст.ст.1, 21, 24, 65 Господарського процесуального кодексу України слідує, що набуття особою процесуального статусу відповідача закон пов'язує не з дійсною наявністю матеріальних правовідносин сторін, а лише з фактом пред'явлення позову до особи. Аналогічну правову позицію підтримано у постанові від 22.05.2014р. Вищого господарського суду України по справі 910/5899/13.

Як вказувалось вище, судом залишено без розгляду заяву №13556вих-14 від 19.11.2014р. прокурора про зміну предмету позову та розглядаються позовні вимоги, які викладені у позовній заяві №12518вих-14 від 28.10.2014р., з у рахуванням пояснень б/н від 19.11.2014р.

Відповідно до прохальної частини позовної заяви прокурор просив зобов'язати Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради внести зміни до п.4.2 договору від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» та Київською міською радою, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), про що зроблено запис від 19.09.2005р. за №82-6-00316 у книзі записів державної реєстрації договорів, а саме: п.4.2 договору викласти у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку, відповідно до рішення Київської міської ради №89/9146 від 28.02.2013р. «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст.288 Податкового кодексу України», встановлюється на рівні 3 (трьох) відсотків її нормативної грошової оцінки».

Тоді як було встановлено вище, спірний правочин було укладено між Київською міською радою (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» (орендар).

У судовому засіданні 19.11.2014р. та 21.11.2014р. прокурором підтримано наведені вимоги саме до Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс», клопотань про залучення на підставі ст.24 Господарського процесуального кодексу України іншого відповідача ані прокурором, ані позивачем заявлено не було.

Отже, наведене свідчить, що фактично прокурором заявлено позовні вимоги до Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс» про зобов'язання Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради внести відповідні зміни до договору оренди, всупереч тому, що вказаний орган державної влади не є стороною за договором від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки.

При цьому, як вже зазначалось, жодних усних чи письмових клопотань про залучення іншого відповідача до участі у розгляді справи згідно із положеннями ст.24 Господарського процесуального кодексу України ані прокурором, ані позивачем заявлено не було.

В судовому засіданні 19.11.2014р. на запитання суду «Чи підтримує прокурор позовні вимоги, викладені в прохальній частині позовної заяви, саме до Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс» як відповідача?» прокурор відповів «Так, підтримую».

З урахуванням наведеної вище правової позиції прокурора та позивача, з огляду на п.1.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», суд не залучив Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради за власною ініціативою до участі у розгляді справи в якості відповідача 2. Наразі, судом також враховано, що відповідно до ст.24 Господарського процесуального кодексу України залучення іншого відповідача є правом господарського суду, проте не його обов'язком.

Крім того, господарський суд вважає за необхідне також зазначити, що повноваження Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради визначено у рішенні №182/342 від 19.12.2002р. Київської міської ради «Про затвердження Положення про Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)» ( зарахуванням відповідних змін).

З аналізу наведеного Положення не вбачається наявності у Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради повноважень (обов'язків) на внесення змін до договорів оренди об'єктів комунального майна, орендодавцем за якими є Київська міська рада.

Одночасно, згідно з п.2.18 Постанови №6 від 17.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» вирішення спорів про внесення змін до договору пов'язане із застосуванням положення ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України, відповідно до якої договір є узгодженим волевиявленням двох або більше сторін, і тому суд не може зобов'язати іншу сторону договору внести зміни до нього. Тобто, зацікавлена сторона у випадках, передбачених законом, може просити суд про внесення зміни до договору згідно з рішенням суду, а не про зобов'язання відповідача внести такі зміни до договору.

Тобто, судом не може бути постановлене рішення про зобов'язання особи (тим більше яка не є учасником спірних правовідносин щодо оренди земельної ділянки за певним договором) внести зміни до договору, а лише може бути за наслідками судового розгляду справи вирішено питання про внесення відповідних змін до укладеного між сторонами правочину.

Одночасно, ст.83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право суду виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

При вирішенні спору господарський суд обмежений позовними вимогами та не може спонукати до їх уточнення, а право виходу за їх межі чинним господарським процесуальним законодавством пов'язано саме з наявністю відповідного клопотання.

Наразі, ані прокурором, ані позивачем не було подано клопотання про вхід суду за межі позовних вимог, внаслідок чого судом розглянуто справу №910/23914/14 у межах заявлених прокурором вимог.

За таких обставин, приймаючи до уваги приписи чинного законодавства та позицію Пленуму Вищого господарського суду України, враховуючи обраний прокурором спосіб захисту цивільних прав та інтересів Київської міської ради, з огляду на те, що фактично позовні вимоги заявлено до особи, що не є учасником судового процесу та при цьому, не заявлено відповідних клопотань про її залучення до участі у розгляді справи в якості відповідача, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог заступника прокурора Печерського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс» про зобов'язання Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради внести зміни до п.4.2 договору від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» та Київською міською радою, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), про що зроблено запис від 19.09.2005р. за №82-6-00316 у книзі записів державної реєстрації договорів, а саме: п.4.2 договору викласти у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку, відповідно до рішення Київської міської ради №89/9146 від 28.02.2013р. «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст.288 Податкового кодексу України», встановлюється на рівні 3 (трьох) відсотків її нормативної грошової оцінки», а отже, відсутність підстав для їх задоволення.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

За змістом п.4.6 Постанови №7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повної або часткової відмови в позові стягує судовий збір з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України у розмірі, визначеному згідно з ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір», виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня того календарного року, в якому відповідна заява або скарга подавалася до суду.

За таких обставин, судовий збір в розмірі 1218 грн. підлягає стягненню з Київської міської ради на користь Державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позовних вимог заступника прокурора Печерського району міста Києва, м.Київ в інтересах держави в особі Київської міської ради, м.Київ до Приватного акціонерного товариства «Автоводсервіс», м.Київ про зобов'язання Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради внести зміни до п.4.2 договору від 01.08.2005р. оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Автоводсервіс» та Київською міською радою, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), про що зроблено запис від 19.09.2005р. за №82-6-00316 у книзі записів державної реєстрації договорів, а саме: п.4.2 договору викласти у наступній редакції: «Річна орендна плата за земельну ділянку, відповідно до рішення Київської міської ради №89/9146 від 28.02.2013р. «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст.288 Податкового кодексу України», встановлюється на рівні 3 (трьох) відсотків її нормативної грошової оцінки».

Стягнути з Київської міської ради (01044, м.Київ, Шевченківський район, вул.Хрещатик, буд.36, ЄДРПОУ 22883141) на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 1218 грн.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

У судовому засіданні 21.11.2014р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 26.11.2014р.

Суддя Любченко М.О.