Рішення

від 01.12.2014 по справі 910/21136/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 910/21136/14 01.12.14

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Порше Страхове Агентство" до Публічного акціонерного товариства "Українська страхова компанія "Гарант-Авто" простягнення 322 067,69 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Гаврик А.В. - представник за дов.;

від відповідача: не з'явились.

Рішення прийняте 01.12.2014, у зв»язку з оголошеною в судовому засіданні перервою з 24.11.2014 по 01.12.2014, на підставі ст.77 ГПК України.

У судовому засіданні 01.12.2014, на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Страхове Агентство" звернулось до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Українська страхова компанія "Гарант-Авто" про стягнення заборгованості у розмірі 285 700,80 грн., 3 % річних - 3 069,67 грн., інфляційні втрати - 11 774,89 грн., реальних збитків - 9 966,20 грн., процентів за користування чужими грошима - 11 556,13 грн. , всього - 322 067,69 грн.

Ухвалою від 06.10.2014 порушено провадження у справі, розгляд справи призначений на 27.10.2014.

В судовому засіданні 27.10.2014 в порядку ст. 77 ГПК України, оголошено перерву на 03.11.2014.

03.11.2014 оголошено перерву на 24.11.2014 та на 01.12.2014 відповідно, згідно ст. 77 ГПК України.

У відзиві на позов відповідач заперечив проти позову з тих підстав, що витрати у розмірі 9 966,00 грн. не є судовими витратами, а тому не підлягають відшкодуванню. Також відповідач зазначив, що позивач на власний розсуд визначив розмір процентів на рівні облікової ставки НБУ.

Нормами статті 66 ГПК України передбачено право господарського суду за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї власної ініціативи вжити, передбачених статтею 67 цього Кодексу, заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Статтею 67 ГПК України визначені заходи забезпечення позову, якими безпосередньо є: накладання арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороно відповідачеві вчиняти певні дії; забороно іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. З огляду на зазначене, враховуючи, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, наведені у заяві про забезпечення позову, суд не вбачає підстав для вжиття заходів забезпечення позову, а тому заява позивача є такою, що не підлягає задоволенню.

В судовому засіданні 01.12.2014, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, господарський суд міста Києва,-

ВСТАНОВИВ:

Між позивачем (повірений за договором) та відповідачем (довіритель за договором) укладено договір доручення № 35-00/848 від 30.03.2012, відповідно до п. 1.1 якого повірений зобов'язується на умовах визначених цим договором виконувати від імені довірителя дії, пов'язані з залученням потенціальних клієнтів, підготовкою, укладенням, виконанням (супроводом) та сприянням в укладенні договорів страхування та/або виконання робіт з обслуговування договорів (полісів) страхування, а довіритель зобов'язується сплачувати винагороду повіреному за виконану роботу.

Розмір винагороди визначений в додатку 1 до договору і узгоджується довірителем та повіреним в звіті про отримані довірителем страхові платежі за договором (полісами) страхування за посередництвом повіреного.

Відповідно до п. 3.2 Договору, до 10 числа місяця наступного за звітним, довіритель складає акт виконаних робіт та загальний звіт про отримані довірителем страхові платежі за звітний період у якому зазначається розмір винагороди, що підлягає сплаті довіреному.

Згідно п. 3.3 Договору, підписаний акт виконаних робіт є підставою для сплати винагороди повіреному. Виплата винагороди здійснюється впродовж 5 банківських днів з дня підписання акту виконаних робіт (п. 3.4).

Договір вступає в силу з 30.03.20.12 та діє один рік, якщо жодна із сторін не має заперечень, договір автоматично пролонгується на наступний рік (п. 6.1).

Доказів припинення договору сторони суду не надали.

Умови зазначеного договору свідчать про те, що за своєю правовою природою він є договором про надання послуг. Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню повністю з наступних підстав.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Згідно п.1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

У додатку 1 до Договору сторони домолись, що винагорода за роботу виконану повіреним згідно умов договору встановлюється у вигляді відсотку від отриманої страхової премії по укладеним повіреним договорам страхування і складає до 20%.

На виконання умов договору, позивачем було надано відповідачу послуги передбачені умовами договору, що підтверджується звітами та актами виконаних робіт: №4/2_2014 від 30.04.2014 на суму 5 390,65 грн., №4/1_2014 від 30.04.2014 на суму 134 817,96 грн., №5/1_2014 від 30.05.2014 на суму 141 771,92 грн., №5/2_2014 б/д на суму 3 720,27 грн., на загальну суму 285 700,80 грн., які підписані позивачем та відповідачем.

Матеріали справи (банківська виписка за період з 01.01.2014 по 25.09.2014), підтверджують, що відповідач не сплатив кошти у розмірі 285 700,08 грн. за надані послуги за договором.

Заборгованість відповідача перед позивачем по сплаті винагороди за договором складає 285 700,80 грн., що підтверджується актами виконаних робіт, які долічені до матеріалів справи та звітами до них.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частина 1 статті 612 ЦК України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

08.09.2014 позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплату заборгованості за договором, яка отримана 09.09.2014 згідно вхідного штампу №7а-5800. У відповідь на вимогу, відповідач листом №3776-1/14 від 23.09.2014 зазначив, що найближчим часом виконає свої зобов'язання за договором щодо оплати заборгованості.

Однак, матеріали справи свідчать про не виконання відповідачем оплати заборгованості, що виникла на підставі договору.

Таким чином, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що матеріалами справи підтверджується надання позивачем послуг передбачених умовами договору, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення 285 700,80 грн. заборгованості підлягають задоволенню повністю.

Позивачем також заявлено до стягнення 3 % річних - 3 069,67 грн., інфляційні втрати - 11 774,89 грн.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Суд здійснив перевірку розрахунку позивача щодо нарахування 3 % річних та інфляційни і дійшов висновку про його обґрунтованість.

Таким чином, 3 % річних підлягають задоволенню у розмірі 3 069, 67 грн., інфляційні - 11 774,89 грн.

Крім того, позивач зазначає, що у зв'язку з непогашенням заборгованості відповідачем, позивачем змушений був звернутись до ТОВ "Юридична фірма "Вернер" з метою отримання послуг з юридичного консультуван6ня, підготовки позовної заяви та представництва інтересів в суді.

На що позивач вказує, що вартість послуг з юридичного консультування, підготовки позовної заяви та представництва інтересів в суді склала 9 966,00 грн., що підтверджується договором про надання юридичних послуг №6/2014 від 20.09.2014, додатковою угодою №1 від 20.09.2014 до Договору, рахунком-фактурою №247 від 25.09.2014, актом №265 від 25.09.2014.

Таким чином, позивач в порядку ст. 224, п. 2 ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 226 ГК України, заявив до стягнення 9 966,00 грн. як реальні збитки, що йому завдані внаслідок неналежного виконання відповідачем зобов'язань відповідачем, оскільки наявні всі ознаки цивільно-правового правопорушення.

Однак, надавши оцінку позовній вимозі про стягнення збитків, дослідивши подані в її обґрунтування документи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками визнаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Зі змісту статей 614, 623 ЦК України та статті 226 ГК України вбачається, що для застосування такого заходу відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) порушення зобов'язання; 2) збитки; 3) причинний зв'язок між порушенням зобов'язання та збитками; 4) вина.

Заявлена до стягнення сума витрат на оплату юридичних послуг не є збитками, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру та необхідних ознак збитків відповідно до приписів чинного законодавства, а факт їх наявності та розмір не знаходяться у безпосередньому причинному зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором оренди

Аналогічної правової позиціє дотримується Вищий господарський суд у постанові від 13.04.2010 N 05/248-09.

Позивач також заявлено до стягнення 11 556,13 грн. процентів за користування чужими коштами.

Згідно ст. 536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання (п.6.1, 6.2 постанови пленуму ВГСУ №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Суд здійснив перерахунок процентів за користування грошовими коштами за яким їх розмір є обґрунтованим - 10 650,69 грн., а тому підлягають задоволенню у розмірі 10 650, 69 грн.

Таким чином позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Відповідно до вимог статті 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Втім ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюються судом в розумінні вимог статті 43 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85, 121 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Українська страхова компанія "Гарант-Авто" (01042, м. Київ, пров. Новопечерський, 19/3, код 16467237) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше страхове агентство" (02152, м. Київ, просп. Павла Тичини, 1В, код 38021053) суму основного боргу - 285 700,80 грн. (двісті вісімдесят п'ять тисяч сімсот гривень 80 коп.), 3 % річних - 3 069,67 грн. (три тисячі шістдесят дев»ять гривень 67 коп.), інфляційні - 11 774,89 грн. (одинадцять тисяч сімсот сімдесят чотири гривні 89 коп.), проценти за користування коштами - 10 650, 69 грн. (десять тисяч шістсот п'ятдесят гривень 69 коп.) та 6 223 91 грн. (шість тисяч двісті двадцять три гривні 91 коп.) судового збору.

3.В іншій частині позовних вимог відмовити.

4.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

5.Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Дата підписання

повного тексту рішення: 08.12.2014

Суддя М.Є. Літвінова