Рішення

від 02.12.2014 по справі 911/4201/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" грудня 2014 р. Справа № 911/4201/14

Суддя Черногуз А.Ф., розглянувши матеріали справи за позовом Державного підприємства "Чайка" до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області та Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Дозвілля "Лісне Ранчо" за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Державного управління справами, а також за участю представника Генеральної прокуратури України про визнання незаконним та скасування Розпорядження Києво-Святошинської райдержадміністрації та визнання недійсним договору оренди водного об'єкта,

за участю представників:

прокуратури: Збарах С.М. (посв. № 028728)

позивача: Коваль І.Ю (дов. № 20-14/208 від 17.03.2014);

відповідача 1: не з'явився;

відповідача 2: Осауленко Г.М. (дов. б/н від 15.10.2014), Чиханцов М.А. (дов. б/н від 15.10.2014);

третьої особи: Калімулліна М.Ш. (дов. №01-13/14/1730 від 04.09.2014).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні господарського суду Київської області знаходиться справа за позовом Державного підприємства "Чайка" до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області та Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Дозвілля "Лісне Ранчо" за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Державного управління справами, а також за участю представника Генеральної прокуратури України про визнання незаконним та скасування Розпорядження Києво-Святошинської райдержадміністрації та визнання недійсним договору оренди водного об'єкта.

Ухвалою господарського суду Київської області від 01.10.2014 порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 14.10.2014.

Ухвалою від 14.10.2014 розгляд справи відкладено на 21.10.2014.

Ухвалою від 21.10.2014 розгляд справи відкладено на 04.11.2014.

Ухвалою від 04.11.2014 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Державне управління справами, а розгляд справи відкладено на 18.11.2014.

Ухвалою від 18.11.2014 розгляд справи відкладено на 25.11.2014.

24.11.2014 через канцелярію господарського суду Київської області надійшло повідомлення Генеральної прокуратури України про вступ у справу.

Ухвалою від 25.11.2014 за клопотанням позивача строк розгляду справи було продовжено на 15 днів в порядку ст. 69 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою від 25.11.2014 розгляд справи відкладено на 02.12.2014.

В судовому засіданні 02.12.2014 суд заслухав пояснення представників прокуратури, позивача, відповідача-2 та третьої особи.

Представники прокуратури та позивача підтримали позовні вимоги. Відповідач-2 проти позову заперечував. Представник відповідача-1 в судове засідання не з'явився.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої ст. 64 та ст. 87 Господарського процесуального кодексу України. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. (Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»)

Враховуючи, що сторони були належним чином повідомлені про судове засідання та те, що реалізація норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України щодо витребування господарським судом у сторін документів і матеріалів, необхідних для вирішення спору, безпосередньо залежить від суб'єктивної реалізації сторонами їх диспозитивного права подавати та витребовувати через суд докази, а також враховуючи положення п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, який визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарський суд вважає, що судом в межах наданих повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі документами.

В судовому засіданні 02.12.2014 суд, після виходу з нарадчої кімнати в порядку ст. 82-1 Господарського процесуального кодексу України, проголосив вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

УСТАНОВИВ:

Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 196 від 18.03.2013 було надано в оренду, терміном на 25 років ТОВ "Центр Дозвілля "Лісне Ранчо" водний об'єкт, площа водного дзеркала якого складає 2,75 га для риборозведення в с. Лісне Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району.

19.03.2013 між Києво-Святошинською районною державною адміністрацією (орендодавець) та ТОВ "Центр Дозвілля "Лісне Ранчо" (орендар) було укладено договір оренди водного об'єкту загальнодержавного значення № 103, відповідно до п. 1.1. якого на підставі розпорядження голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 196 від 18.03.2013, відповідно до п. 3 Прикінцевих положень, п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, ст. 51 Водного кодексу України, постанови КМУ від 13.05.96 № 502 «Про затвердження порядку користування землями водного фонду», орендодавець надає в оренду, а орендар приймає в строкове платне користування на умовах оренди водний об'єкт в с. Лісне Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, площа водного дзеркала складає 2,75 га, для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

19.03.2013 відповідно до акту прийому-передачі водного об'єкта за договором оренди об'єкту загальнодержавного значення № 103 від 19.03.2013 орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду обумовлений в договорі водний об'єкт.

Так, встановлено, що вказаний водний об'єкт знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні ДП "Чайка" згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою Серії ЯЯ № 383903 від 20.12.2012.

Так, у позовній заяві позивач - ДП "Чайка", стверджує, що спірний об'єкт є водним об'єктом місцевого значення та може передаватись в оренду лише обласною радою відповідно до положень Водного кодексу України, а відтак Києво-Святошинською районною державною адміністрацією було перевищено свої повноваження при передачі спірного об'єкту в оренду ТОВ "Центр Дозвілля "Лісне Ранчо" відповідно розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 196 від 18.03.2013, у зв'язку з чим просить визнати незаконним та скасувати вказане розпорядження, а також визнати недійсним договір оренди водного об'єкту загальнодержавного значення № 103 від 19.03.2013, укладений на підставі вказаного розпорядження.

Водночас, в процесі розгляду справи, у своїх письмових (№ 20-14/710 від 04.11.2014) та усних поясненнях позивач зазначав, що спірний об'єкт є водним об'єктом загальнодержавного значення, а також, те, що оскільки Кабінетом Міністрів України не визначено чіткого розподілу повноважень щодо передачі водних об'єктів загальнодержавного значення, у Києво-Святошинської районної державної адміністрації такі повноваження відсутні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши норми законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Статтею 1 Водного кодексу України передбачено, що водний об'єкт - це природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт).

Відповідно до положень Водного кодексу України водні об'єкти поділяються на водні об'єкти загальнодержавного значення та водні об'єкти місцевого значення.

Так, у матеріалах справи міститься лист Державного агентства водних ресурсів України, в якому останнє підтверджує приналежність спірного об'єкта до водних об'єктів загальнодержавного значення, посилаючись при цьому на наказ Держводгоспу від 03.06.1997 № 41 «Про затвердження Переліку річок та водойм, що віднесені до водних об'єктів місцевого значення», яким встановлено, що усі водні об'єкти Київської області належать до водних об'єктів загальнодержавного значення.

Проте, вказаний лист не приймається судом до уваги, оскільки визначення приналежності водного об'єкту до однієї або іншої категорії повинно здійснюватись згідно положень спеціального нормативного акту - Водного кодексу України, та відповідно, не може здійснюватись на підставі наказу Держводгоспу, що не має відповідної юридичної сили, оскільки Держводгосп не наділений повноваженнями щодо віднесення водних об'єктів до тієї чи іншої категорії.

Так, згідно з ст. 5 Водного кодексу України до водних об'єктів загальнодержавного значення належать внутрішні морські води, територіальне море, а також акваторії морських портів; підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків ; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.

Водночас, вбачається, що згідно даних вказаних в Водогосподарському паспорті водойми в с. Лісне Києво-Святошинського району Київської області, виданому Управлінням водних ресурсів у м. Києві та Київській області, та дозволі № 74/7 від 16.10.2013 на спеціальне водокористування, виданому Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації, орендований водний об'єкт є русловою водоймою, що розташована на р. Гуровка, що є правою притокою р. Буча та належить до басейну р. Дніпро, що в свою чергу є водним об'єктом загальнодержавного значення в силу положень ст. 5 Водного кодексу України.

Відтак, судом встановлено що спірний водний об'єкт є об'єктом загальнодержавного значення в силу положень ст. 5 Водного кодексу України, позаяк розміщений на річці Гуровка, яка є притокою другого порядку річки Дніпро.

Згідно ст. 6 Водного кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) води (водні об'єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Український народ здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам виконавчої влади та Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

Згідно ст. 42 Водного кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи.

Згідно ч.ч. 1, 5, 6, 7, ст. 51 Водного кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації .

Розподіл повноважень щодо передачі водних об'єктів загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Кодексу та інших законів України.

Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища. У разі укладення договору обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим такий договір погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища , а договір, укладений органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища, - Радою міністрів Автономної Республіки Крим. Договори, що укладаються Кабінетом Міністрів України, не потребують погоджень з іншими органами.

Суд зазначає, що сторони посилались на численну судову практику щодо застосування ст. 51 Водного кодексу України у відповідний період, проте суд не приймає її до уваги оскільки, по-перше, в Україні не застосовується прецедентне право, а по-друге, вивчивши останню існуючу судову практику щодо застосування положень ст. 51 Водного кодексу України, судом було встановлено існування протилежних позицій щодо тлумачення вказаних норм судами, а саме щодо повноважень місцевих державних адміністрацій на розпорядження водними об'єктами загальнодержавного значення (зокрема постанови Київського апеляційного господарського суду № 911/2542/14 від 11.11.2014, № 911/2037/14 від 15.10.2014, № 911/1888/14 від 22.10.2014, № 911/907/14 від 29.10.2014).

Тож, здійснивши системний правовий аналіз положень законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд встановив наступне.

Згідно ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях, районах , районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують: виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня ; законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень (ст. 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Згідно ст. 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, зокрема, належить вирішення питань використання землі, природних ресурсів , охорони довкілля.

Отже, з системного аналізу положень Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та ст. 51 Водного кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), вбачається, що місцеві державні адміністрації відповідно до законодавства вирішують питання пов'язані з використанням природних ресурсів на відповідній території.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до природних ресурсів загальнодержавного значення належать територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України "Про тваринний світ" і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення; корисні копалини, за винятком загальнопоширених. Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси. До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Статтею 51 Водного кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) прямо передбачено право місцевих державних адміністрацій бути орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення.

Водночас, тією ж статтею встановлено, що Кабінет Міністрів України здійснює розподіл повноважень щодо передачі водних об'єктів загальнодержавного значення.

Проте, ані Водним кодексом України, ані будь-яким іншим нормативно-правовим актом України не передбачено ані форми такого волевиявлення Кабінету Міністрів України, ані обов'язковості наявності такого розподілу.

А відтак, оскільки чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством було прямо передбачено право місцевих державних адміністрацій бути орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення, а Кабінетом Міністрів України будь-яких обмежень щодо такого розпорядження не встановлено (розподілу, про який йшлося вище, не здійснено), з чого вбачається, що місцева державна адміністрація була уповноваженим на розпорядження такими об'єктами органом, за умови, що цей об'єкт знаходиться в межах відповідної однієї адміністративно-територіальної одиниці (району).

З наведеного вбачається, що Розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 196 від 18.03.2013 прийнято у цілковитій відповідності до норм чинного на момент прийняття законодавства та у межах делегованих адміністрації державною повноважень, а відтак суд вважає вимоги про його скасування безпідставними, необґрунтованими, відповідачами спростованими, а відтак такими, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи вищевикладене суд відмовляє також і у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору оренди водного об'єкту загальнодержавного значення № 103 від 19.03.2013, укладеного між між Києво-Святошинською районною державною адміністрацією (орендодавець) та ТОВ "Центр Дозвілля "Лісне Ранчо" (орендар), оскільки вона є похідною від вимоги про скасування Розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації № 196 від 18.03.2013, у задоволенні якої судом відмовлено.

Крім того, суд зазначає, що усі інші обставини, на які посилались сторони у своїх письмових та усних поясненнях (щодо земельної ділянки під водним об'єктом, наявності майна позивача на земельній ділянці та перешкод у його користуванні, зміни законодавства, що регулює на даний час ці правовідносини тощо) не досліджувались судом оскільки прямо не стосуються суті даного спору, а саме наявності або відсутності у Києво-Святошинської районної державної адміністрації права розпорядження спірним водним об'єктом, та можуть бути предметом доказування в рамках іншого судового процесу, стосовно порушення та обмеження водокористувачем в процесі здійснення і реалізації права водокористування прав позивача як землекористувача.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відтак, сторони звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст. 38 ГПК України сторонами доказів.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Повний текст рішення складено 12.12.2014.

Суддя А.Ф. Черногуз