Рішення

від 12.12.2014 по справі 916/4423/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" грудня 2014 р.Справа № 916/4423/14

Господарський суд Одеської області у складі:

судді В.С. Петрова

при секретарі Н.В. Комендатенко

за участю представників:

від позивача - Стрельникова Л.Ю.,

від відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Шампань України" до Товариства з обмеженою відповідальністю „Елітметалюг" про стягнення 51517,37 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Шампань України" звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „Елітметалюг" про стягнення 51517,37 грн., посилаючись на наступне.

Між ТОВ "Шампань України" та ТОВ „Елітметалюг" було досягнуто домовленість щодо поставки дроту сталевого.

Як вказує позивач, відповідачем внаслідок досягнутої усної домовленості було надано позивачу рахунок-фактуру № СФ-0000053 від 28.03.2014 року. В свою чергу позивач відповідно до вимог ст. 642 Цивільного кодексу України прийняв пропозицію укласти договір, сплативши відповідачу 45040,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 416 від 28.03.2014 року з призначенням платежу: „за дріт згідно рахунку №СФ-0000053 від 28.03.2014 року, у т.ч. ПДВ 20% - 7506,67 грн.", а також банківською випискою з рахунку ТОВ „Шампань України".

Відтак, позивач вказує, що між сторонами було укладено договір у спрощений спосіб, та в силу вимог ст.11, 202, 207, 655 Цивільного кодексу України та ст.181 Господарського кодексу України між сторонами виникли договірні зобов'язання з купівлі-продажу, а також між ними відповідно до вимог законодавства була досягнута згода щодо всіх істотних умов договору.

Також позивач зазначає, що після здійснення ним оплати за виставленим відповідачем рахунком-фактурою на адресу останнього була направлена вимога про поставку товару. Вказана вимога була отримана відповідачем 31.03.2014 року, про що свідчить повідомлення від кур'єрської служби. Однак, за ствердженнями позивача в обумовлений вимогою строк поставка товару не була здійснена.

В свою чергу 10.04.2014 року ТОВ „Шампань України" звернулось до відповідача з вимогою повернення суми попередньої оплати, яку було отримано відповідачем 11.04.2014 року, але відповідач не повернув сплачених грошових коштів позивачу та не поставив оплачений товар, що стало підставою для звернення позивача із заявленим позовом про стягнення сплачених коштів в якості оплати за товар.

Разом з тим позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України нараховано відповідачу 3% річних у розмірі 721,66 грн. та інфляційні в розмірі 5755,71 грн., які заявлені до стягнення з відповідача.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 07.11.2014 р. позовну заяву ПрАТ з обмеженою відповідальністю „Шампань України" прийнято до розгляду та порушено провадження у справі № 916/4423/14, при цьому розгляд справи призначено в засіданні суду.

Відповідач відзив на позов не надав, також представник відповідача у судові засідання не з'явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи відповідач повідомлявся судом належним чином за юридичною адресою, зазначеною в позовній заяві, що значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб фізичних осіб-підприємців. Проте, надіслану судом копію ухвали суду про порушення провадження у справі було повернуто до суду без вручення разом з рекомендованим поштовим повідомленням, що містяться в матеріалах справи, з відміткою на поштовому конверті за закінченням терміну зберігання згідно довідки Укрпошти ф. 20.

Як передбачено приписами ст. 64 ГПК України, у разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином .

Так, у пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Крім того, у пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" від 02.06.2006 р. № 01-8/1228 зазначено, що примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Крім того, як зазначено в абз. 3 п. 3.9.1 Постанови Пленуму ВГСУ № 18 від 26.12.2011 р. „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

З огляду на вищевикладене, відповідач вважається належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справу розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків.

Як зазначено позивачем, згідно усної домовленості між ТОВ „Шампань України" та ТОВ „Елітметалюг" останнє зобов'язалося поставити позивачу стальний дріт оцинкований у кількості 10000 т на загальну суму 95040 грн. Так, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було виписано відповідний рахунок-фактуру № СФ-0000053 від 28.03.2014 р., який був виставлений позивачу для оплати вказаної продукції у строк до 03.04.2014 р.

Як з'ясовано судом, ТОВ „Шампань України", прийнявши пропозицію укласти договір відповідно до вимог ст. 642 Цивільного кодексу України, згідно платіжного доручення № 416 від 28.03.2014 р. перерахувало на користь ТОВ „Елітметалюг" на підставі виставленого останнім рахунку №СФ-0000053 від 28.03.2014 р. грошові кошти в сумі 45040,00 грн. з призначенням платежу: „за дріт згідно рахунку №СФ-0000053 від 28.03.2014 року, у т.ч. ПДВ 20% - 7506,67 грн.", що підтверджується наданою позивачем до суду банківською випискою за 28.03.2014 р. (а.с. 24-27).

Проте, як вказує позивач, відповідач не виконав прийняті на себе зобов'язання з поставки стального дроту, що стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом про стягнення з відповідача сплачених коштів.

Між тим суд зазначає, що відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Так, згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 статті 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому за правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Ч. 1 ст. 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Ч. 1 ст. 181 ГК України встановлено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч. 2 ст. 184 ГК України укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Оскільки законом не встановлена особлива форма договору поставки товару, суд доходить до висновку про фактичне укладення сторонами вказаного договору, адже сторонами було досягнута згода стосовно усіх істотних умов договору, зокрема, визначені предмет і ціна товару. В свою чергу вказані обставини свідчать про виникнення у сторін по справі господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України).

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж , якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Так, вищевказаний договір купівлі-продажу є підставою для виникнення у сторін за цим договором господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання його сторонами.

Згідно з частиною 1 статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

За приписами ч. 2 ст. 530 цього Кодексу якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ „Шампань України" направило 28.03.2014 року відповідачу за юридичною адресою вимогу про поставку товару № 148 (а.с. 16), в якій позивач просив відповідача здійснити поставку сталевого дроту в кількості 10 000 т не пізніше наступного дня з моменту її отримання. З наявної в матеріалах справи копії накладної кур'єрської служби доставки (а.с. 32) вбачається, що вказані вимога була отримана відповідачем 31.03.2014 р., при цьому особа, яка отримала кореспонденцію, від підпису відмовилась. Отже, обов'язок з поставки обумовленого сторонами товару відповідач мав виконати не пізніше 01.04.2014 р.

У відповідності з ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;

2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Так, як з'ясовано судом та не спростовано відповідачем, останній не виконав прийняті на себе зобов'язання по поставці сталевого дроту з огляду на відсутність відповідних доказів поставки цього товару в матеріалах справи. При цьому відповідні докази, які б підтверджували факт неможливості виконання цього зобов'язання з поважних причин, в матеріалах справи відсутні. Адже частиною другою статті 22 ГПК України передбачено, що сторони мають право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання тощо; обґрунтовувати свої вимоги і заперечення поданими суду доказами (ч. 2 ст. 43 ГПК України), якими в силу ст. 32 ГПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З огляду на встановлення судом факту невиконання відповідачем свого зобов'язання щодо поставки сталевого дроту, суд доходить до висновку про порушення відповідачем зобов'язання, внаслідок чого позивач позбавлений можливості отримати товар, на який він розраховував, вчиняючи дії, направлені на виконання договірного зобов'язання.

Так, невиконання зобов'язання або виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання.

В свою чергу у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Згідно положень ч. 3 ст. 612 Цивільного кодексу України, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Частиною другою статті 693 ЦК України передбачено право покупця у разі порушення продавцем строку передання йому попередньо оплаченого товару або пред'явити вимогу про передання оплаченого товару, або вимагати повернення суми попередньої оплати (тобто відмовитися від прийняття виконання).

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю, а у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно, тобто або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. При цьому, оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо.

Правова природа перерахованої суми як попередньої оплати визначається не лише її визначенням у платіжному документі та датою платежу, а також наявністю зустрічного зобов'язання контрагента по поставці товару на цю суму відповідно до умов договору. Так, реалізація покупцем права на вимогу про повернення суми попередньої оплати означає, що він відмовився від прийняття виконання неналежно виконаного зобов'язання. Отже, після пред'явлення покупцем на власний вибір продавцю вимоги про повернення сплачених коштів в якості передплати зобов'язання останнього по поставці товару припиняється, проте у нього виникає грошове зобов'язання з повернення коштів.

Як з'ясовано судом, позивач звернувся до відповідача з вимогою про повернення суми попередньої оплати в розмірі 45040,0 грн., про що свідчить лист позивача № 164 від 10.04.2014 р., в якому встановлено строк повернення коштів не пізніше робочого дня з моменту отримання вимоги. З наявної в матеріалах справи копії накладної кур'єрської служби доставки (а.с. 31) вбачається, що вказані вимога була отримана відповідачем 11.04.2014 р., при цьому особа, яка отримала кореспонденцію, від підпису відмовилась.

Наведене дає підстави стверджувати, що після отримання вимоги позивача у відповідача в силу вимог ст. 530 та ст. 693 ЦК України виникло нове зустрічне зобов'язання у одноденний строк від дня пред'явлення вимоги повернути позивачу сплачені в якості попередньої оплати грошові кошти.

Однак, як встановлено судом, суму грошових коштів, здійсненої позивачем як передоплату, відповідач не повернув, що не спростовано відповідачем, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість перед позивачем в розмірі суми передоплати 45040,00 грн.

Щодо вимог позивача про стягнення 3% річних в сумі 721,66 грн. та інфляційних втрат в розмірі 5755,71 грн., суд зазначає наступне.

Так, частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому застосування положень частини другої названої статті не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини першої цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Слід зазначити, що виходячи з положень ст. 625 ЦК України, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред'явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов'язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3% річних може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.

Судом встановлено, що позивач 10.04.2014 р., враховуючи невиконання відповідачем обов'язку щодо поставки обумовленого товару та неповернення останнім сплаченої суми передплати, виходячи з вимог ст. 530 ЦК України, звернувся з листом-вимогою № 164 до відповідача про повернення сплаченої передоплати за товар, з моменту отримання якої 11.04.2014 р. у останнього виникло в силу вимог ст. 530 та ст. 693 ЦК України нове зустрічне зобов'язання повернути позивачу сплачені в якості попередньої оплати грошові кошти. Проте, у строк до 12.04.2014 року відповідач встановленого законом обов'язку повернути грошові кошти позивачу не виконав, чим порушив покладене на нього в силу вимог закону грошове зобов'язання, що є підставою для застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України. Аналогічної позиції дотримується ВГСУ в своїй постанові від 20.10.2010 р. у справі № 23/252.

Наразі слід зазначити, що згідно положень ЦК проценти річних є самостійною формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов'язань. Так, розмір таких процентів річних може бути визначений сторонами в договорі. З огляду на те, що в укладеному сторонами по справі контракті не встановлено іншого відсотку річних, відповідно сплаті підлягають саме 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення, адже це є компенсацією відповідача за користування утримуваними ним належними до сплати позивачу грошовими коштами.

Враховуючи вищенаведене та несвоєчасне виконання відповідачем зобов'язання щодо сплати позивачу перерахованих останнім в якості передплати коштів за товар, суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано 3% річних на існуючу суму боргу в розмірі 45040,00 грн. Проте, дослідивши наведений у позові розрахунок 3% річних, суд зазначає, що позивачем помилково вказано початок періоду прострочення з 11.04.2014 р., оскільки обов'язок з повернення коштів мав бути виконаний відповідачем не пізніше 12.04.2014 р., відповідно прострочення виконання відповідачем вказаного обов'язку мало місце саме з 13.04.2014 р. В свою чергу судом здійснено перерахунок 3% річних за період прострочення з 13.04.2014 р. до 01.11.2014 р. (203 дн.), що складають 751,49 грн. (45040,00 грн. /100% х 3% / 365 дн. х 203 дн.). В свою чергу оскільки заявлена до стягнення сума річних є меншою, ніж вище встановлена судом, та з огляду на те, що суд не може виходити за межі позовних вимог, відповідно підлягає стягненню сума річних, яка заявлена позивачем в розмірі 721,66 грн. Адже за приписами п. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору, лише у разі наявності про це клопотання заінтересованої сторони. Так, в процесі розгляду позивачем не уточнювались та не змінювались позовні вимоги, також клопотання про застосування п. 2 ст. 83 ГПК позивачем не заявлялось.

Так, індекс інфляції це додаткова сума, яка сплачується боржником, і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов'язань та спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в державі. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державною службою статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні.

Згідно листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (Постанова Вищого господарського суду України від 05.04.2011 р. N 23/466 та лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.97р. N 62-97р).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (Постанова Вищого господарського суду України від 01.02.2012 р. N 52/30).

У п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 р. зазначено, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи викладене, суд зазначає, що факт знецінення або не знецінення грошових коштів і відповідно обґрунтованість заявлених до стягнення збитків від інфляції необхідно встановлювати на момент звернення до суду з позовом про таке стягнення та ухвалення по ньому судового рішення.

З огляду на вказане та з урахуванням Рекомендацій Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладених в листі від 03.04.1997 р. N 62-97р., судом було перевірено наведений позивачем в позовній заяві розрахунок інфляційних нарахувань за період з 11.04.2014 р. до 01.11.2014 року на суму боргу в розмірі 45040,00 грн., за яким загальна сума інфляційних склала 5755,71 грн. та встановлено, що вказаний розрахунок є помилковим з огляду на обрання позивачем невірного сукупного індексу інфляції. Так, визначений Державною службою статистики України за встановлений судом період прострочення 13.04.2014 р. до 01.11.2014 р. індекс інфляції складає 1,155, тому відповідно розмір інфляційних збитків складатиме 6981,20 грн. (45040,00 грн. (сума боргу) х 1,155 (сукупний індекс інфляції) - 45040,00 грн.). В свою чергу оскільки заявлена до стягнення сума інфляційних втрат є меншою, ніж вище встановлена судом, та з огляду на те, що суд не може виходити за межі позовних вимог, відповідно підлягає стягненню сума інфляційних втрат, яка заявлена позивачем в розмірі 5755,71 грн. Адже за приписами п. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору, лише у разі наявності про це клопотання заінтересованої сторони. Так, в процесі розгляду позивачем не уточнювались та не змінювались позовні вимоги, також клопотання про застосування п. 2 ст. 83 ГПК позивачем не заявлялось.

Відтак, загальна сума заборгованості відповідача, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 51517,37 грн. (45040,00 грн. основного боргу + 721,66 грн. 3% річних + 5755,71 грн. інфляції).

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.

Оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю „Шампань України" обґрунтовані, відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи, у зв'язку з чим підлягають задоволенню.

У зв'язку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача та рішення відбулось на користь позивача, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при подачі позову, покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю „Шампань України" до Товариства з обмеженою відповідальністю „Елітметалюг" про стягнення 51517,37 грн. задовольнити.

2. СТЯГНУТИ з Товариства з обмеженою відповідальністю „Елітметалюг" (65007, м. Одеса, вул. В.Чорновола, буд. 4, каб. 37; код ЄДРПОУ 37280221) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Шампань України" (68454, Одеська область, Арцизький район, с. Надеждівка, вул. Леніна, 75; код ЄДРПОУ 00413143) суму попередньої оплати в розмірі 45040/сорок п'ять тисяч сорок/грн. 00 коп., 3% річних в сумі 721/сімсот двадцять одна/грн. 66 коп., індекс інфляції в сумі 5755/п'ять тисяч сімсот п'ятдесят п'ять/грн. 71 коп., витрати по сплаті судового збору в сумі 1827/одна тисяча вісімсот двадцять сім/грн. 00 коп.

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 17 грудня 2014 р.

Суддя В.С. Петров