Рішення

від 14.01.2015 по справі 909/1292/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 січня 2015 р. Справа № 909/1292/14 Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Цюх Г. З., при секретарі судового засідання Ломей Л. Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Комунального підприємства "Івано-Франківський міський рекламно-інформаційний центр", вул. Незалежності, 9, м. Івано-Франківськ, 76018

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ТрансКомСервіс плюс", вул.Українських Декабристів, 45-А, офіс 2, м. Івано-Франківськ, 76018

про стягнення заборгованості в сумі 2585,31 грн.

за участю представників сторін:

від позивача: Любінець І.О.-представник, довіреність від 07.11.14р.

від відповідача: не з"явились,

ВСТАНОВИВ:

Комунальне підприємство "Івано-Франківський міський рекламно-інформаційний центр" звернулося до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТрансКомСервіс плюс" про стягнення заборгованості в сумі 2585,31 грн., в тому числі 2232,56 грн. основного боргу, 291,09 грн. пені та 61,66 грн. - 3% річних.

Ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 17.11.14 порушено провадження у справі, розгляд справи призначено в судовому засіданні на 02.12.14. Ухвалою суду від 02.12.14 розгляд справи відкладено на 25.12.14. В засіданні суду 25.12.14 та 13.01.15 оголошувались перерви.

14.01.15 розгляд справи продовжено.

Представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в позовній заяві.

Представник відповідача заперечував проти позову, подав заяву про застосування позовної давності щодо стягнення пені у відповідності до ст. 258 Цивільного кодексу України (вх.№20671/14 від 25.12.14).

Розглянувши матеріали справи, вислухавши представників сторін, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності всі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

01.01.10 між позивачем (надалі - уповноважений орган) та відповідачем (надалі - розповсюджувач зовнішньої реклами) укладено договір №2 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Івано-Франківська (далі - Договір); 01.01.11 між сторонами укладено додаткову угоду №2 до договору №2 на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Івано-Франківська; 01.01.12 між сторонами укладено додаткову угоду №3 до договору №2 на право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Івано-Франківська.

Зазначений вище Договір укладено у письмовій формі, підписано повноважними представниками сторін, підписи засвідчено печатками юридичних осіб, що відповідає приписам статей 207, 208 ЦК України. Згідно приписів ст. 204 ЦК України, договір №2 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Івано-Франківська (далі - Договір) від 01.01.10 є правомірним правочином, так як іншого (розірвання, припинення, скасування цього договору) сторонами суду не представлено.

За цим договором уповноважений орган зобов"язується надати розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове платне користування місце(-я) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів) (далі - РЗ) на підставі та на умовах оформленого(-их) належним чином дозволу(-ів) на розміщення зовнішньої реклами (далі - дозвіл), а розповсюджувач зовнішньої реклами зобов"язується використовувати надане(-і) місце(-я), відповідно до порядку розміщення зовнішньої реклами в м. Івано-Франківську та здійснює оплату за його (їх) користування (п. 2.1. Договору).

Пунктом 1 додаткової угоди №3 від 01.01.12 до договору №2 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Івано-Франківська внесені зміни до додатку № 1 до договору - сторонами погоджено, що відповідач зобов"язуються щомісячно вносити до місцевого бюджету м. Івано-Франківська плату за тимчасове користування місцями для розміщення рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Івано-Франківська у розмірі 279,07 грн.

Форма плати та порядок розрахунків за договором передбачені у розділі 4 Договору.

Пунктом 4.3. договору встановлено, що плата за цим договором перераховується розповсюджувачем зовнішньої реклами за кожен місяць окремо не пізніше 25 числа поточного місяця до бюджету м. Івано-Франківська.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачу видано дозвіл на розміщення зовнішньої реклами №271, термін дії якого до 28.09.13.

В порушення прийнятих на себе договірних зобов"язань, відповідач не сплачував позивачу плату за користування місцями для розміщення реклами, внаслідок чого заборгованість відповідача за період з 26.02.13 по 26.09.13 становить 2232,56 грн.

З метою досудового врегулювання спору, позивачем на адресу відповідача направлено претензію № 02-14 від 10.01.14; докази направлення претензії відповідачу наявні в матеріалах справи. Проте, вимога щодо сплати заборгованості залишена без відповіді та задоволення.

У відповідності до частини 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом ч.1 ст. 16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

В силу статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ст.173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші тощо), а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Наведена правова норма кореспондується зі ст.509 Цивільного кодексу України: зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов"язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов"язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні положення встановлено і статтею 193 Господарського кодексу України: суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно пункту 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Пунктом 2 ст. 614 Цивільного кодексу України встановлено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Відповідач доказів належного виконання своїх зобов'язань не надав, доводи позивача не спростував.

З огляду на встановлення судом факту порушення відповідачем прийнятих на себе договірних зобов"язань вимога щодо стягнення 2232,56 грн. основного боргу підлягає до задоволення.

Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Обгрунтованою є вимога позивача щодо стягнення 61,66 грн. - 3% річних, оскільки згідно ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Щодо заявленої до стягнення 291,09 грн. пені, нарахованої за період прострочки з 26.02.13 по 13.05.14, суд зазначає наступне.

Приписами ст.546, ст.549 ЦК України, ст.ст. 230-232 ГК України визначено, що одним із видів забезпечення виконання зобов'язання є неустойка у формі пені, штрафу, яка сплачується боржником у разі порушення зобов'язання. Згідно ч.2 ст. 551 ЦК України, п.4 ст.231 ГК України, якщо предметом неустойки є грошова сума і її розмір законом не визначений, розмір неустойки встановлюється договором.

Відповідно до ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов"язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов"язання мало бути виконано.

Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У відповідності до ст.547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (ст.259 Цивільного кодексу України).

Пунктом 7.4. договору сторони погодили, що за несвоєчасне або неповне внесення плати відповідач сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент сплати пені, від суми простроченого платежу. А пунктами п.п.10.4, 10.5 договору сторони визначили, що штрафні санкції за цим договором нараховуються протягом всього строку позовної давності, який становить три роки.

Таким чином, укладаючи договір, сторони дійшли згоди відносно забезпечення виконання відповідачем грошових зобов'язань пенею та погодили строк її нарахування, а тому в задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності щодо стягнення пені належить відмовити.

В силу приписів п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» № 01-8/344 від 11.04.2005 р. з огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове - зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно.

Як встановлено у п. 2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Здійснивши перевірку розрахунку пені, з врахуванням щомісячного платежу та п.4.3. договору щодо терміну оплати, судом встановлено, що позивачем здійснено розрахунок пені в сумі 291,09 грн. за період прострочки з 26.02.13 по 13.05.14, що суперечить ч. ст. 232 ГК України, відповідно до приписів якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

З врахуванням вимог ч.6 ст.232 ГК України, суд самостійно перерахував пеню по кожному щомісячному платежу (279,07 грн.) окремо за шість місяців, обгрунтований розмір якої становитиме 151,55 грн. (розрахунки пені в ІПС "Законодавство" містяться в матеріалах справи). В решті стягнення пені належить відмовити.

Таким чином, до стягнення підлягають 2232,56 грн. основного боргу, 151,55 грн. пені та 61,66 грн. - 3% річних.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст.34 ГПК України).

Згідно із ч.1, 2 ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Оскільки спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, на нього відповідно до приписів, встановлених ст.49 ГПК України, слід покласти судові витрати, а саме: 1827,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Керуючись ст.ст.124,129 Конституції України, ст.ст. 259, 509, 525, 526, 610, 611, 612, 625 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173, 175, 193, 218, 230, 231, 232 Господарського кодексу України ст.ст. 33, 43, 49, ст. ст. 82 -85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

позов Комунального підприємства "Івано-Франківський міський рекламно-інформаційний центр" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТрансКомСервіс плюс" про стягнення заборгованості у сумі 2345,49грн. задоволити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТрансКомСервіс плюс" (вул.Українських Декабристів, 45-А, офіс 2, м. Івано-Франківськ, 76018, код 34519563) на користь комунального підприємства "Івано-Франківський міський рекламно - інформаційний центр" (вул. Незалежності, 9, м. Івано- Франківськ, 76018, код 36732773) - 2232 (дві тисячі двісті тридцять дві) грн. 56 коп. основного боргу, 151 (сто п"ятдесят одну) грн. 55 коп. пені, 61 (шістдесят одну) грн. 66 коп. - 3% річних та 1827 (одну тисячу вісімсот двадцять сім) грн. 00 коп. судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

В решті позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 15.01.15

Суддя Цюх Г.З.

Виготовлено в КП "Діловодство спеціалізованого суду"