Рішення

від 26.01.2015 по справі 916/5080/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" січня 2015 р.Справа № 916/5080/14

Господарський суд Одеської області у складі:

судді В.С. Петрова

при секретарі Н.В. Комендатенко

за участю представників:

від позивача - Реклізон Р.А.,

від відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Приватного підприємства „Анамар" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення 239668,17 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство „Анамар" звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором поставки № 2 від 30.03.2011 р. в загальній сумі 239668,17 грн., у т.ч. 172150,00 грн. - основного боргу, 34293,22 грн. - пені, 33224,95 грн. - інфляції, посилаючись на наступне.

Між ПП „Анамар" (постачальник) та ФОП ОСОБА_2 (покупець) 30 березня 2011 року був укладений договір постачання товару № 2, відповідно до п.п. 1.1., 1.2. якого постачальник приймає на себе зобов'язання виконати поставку товару (селітра аміачна), а покупець зобов'язаний прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму згідно з умовами договору.

Таким чином, позивач вказує, що кожна із сторін, уклавши вказаний вище договір поставки товарів, взяла на себе зобов'язання, а саме позивач - поставити товар, а відповідач оплатити його в порядку та на умовах, визначених в договорі.

У відповідності до п. 2.1. договору поставки від 30.03.2011 року № 2 вартість товару по договору складає 3450,00 грн. без ПДВ за 1 тонну товару.

Згідно п. 3.5. договору поставки строк поставки товару складає 7 банківських днів з моменту отримання коштів на поточному рахунку постачальника.

Як передбачено п. 2.3. договору поставки, покупець сплачує постачальнику авансовий платіж за партію товару на підставі рахунку, виставленого продавцем.

Наразі позивач вказує, що відповідачем було сплачено авансовий платіж в рахунок поставки товару, який 30.03.2011 року перерахував на розрахунковий рахунок ПП „Анамар" у розмірі 172 500,00 грн.

За ствердженнями позивача, ним на виконання своїх зобов'язань, передбачених п. 3.5. договору, протягом 7 банківських днів з моменту перерахування відповідачем авансового платежу була здійснена поставка товарів, а саме аміачної селітри з сульфатними добавками у кількості 100 тон на загальну суму 345 000,00 грн.

У відповідності до п.п. 3.1., 3.2, 3.6 договору поставки, передача товару від постачальника покупцеві здійснюється за видатково-прибутковою накладною. Право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту фактичного отримання товару покупцем та оформленням відповідним чином видатково-прибуткової накладної. Всі претензії до упаковки, кількості та асортименту товару приймаються постачальником до моменту передачі товару покупцеві та підписанням ним видатково-прибуткової накладної.

Так, позивач зазначає, що доказом виконання ним взятих на себе зобов'язань щодо поставки товарів у кількості та належній якості, що складає предмет договору поставки від 30.03.2011 року за № 2, є підписана сторонами 08.04.2011 року видаткова накладна, на підставі якої позивач здійснив поставку відповідачу товарів та їх доставку у належній кількості та якості.

Таким чином, позивач стверджує, що на підставі видатково-прибуткової накладної від 08.04.2011 року, позивач передав у розпорядження відповідача, а відповідач отримав у власність товари аміачну селітру з сульфатними добавками у кількості 100 тон на загальну суму 345 000,00 грн., виконавши належним чином умови договору поставки.

При цьому, як зазначає позивач, відповідач у відповідності з п. 2.4. договору поставки зобов'язаний сплатити постачальнику вартість товару шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок постачальника, вказаний у реквізитах договору.

Однак, за ствердженнями позивача, відповідач не виконав належним чином умови договору поставки в частині повної оплати вартості поставленого товару в порядку та на умовах, передбачених договором поставки, не сплативши остаточну грошову суму коштів. Зокрема, 19.12.2011 року відповідачем було сплачено лише 350,00 грн. заборгованості за поставлений товар. Таким чином, починаючи з 19.12.2011 року по день звернення з позовом до суду, що потягло за собою невиконання грошового зобов'язання відповідачем, сума заборгованості відповідача за поставлений товар складає 172 150,00 грн.

Як зазначає позивач, з метою безпосереднього врегулювання спору позивач звертався до відповідача з претензією-вимогою про сплату боргу, яка була направлена 03.08.2013 року на адресу відповідача засобами поштового зв'язку та отримана останнім 08.08.2013 року. Проте, відповідач на час звернення з позовом не повідомив позивача про результати розгляду претензії-вимоги, та не задовольнив обґрунтовані вимоги позивача щодо сплати боргу за поставлений товар.

Крім того, як зазначає позивач, у відповідності до п. 5.4. договору поставки, за порушення грошових зобов'язань за договором покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період не сплати зобов'язань, від суми невиконаного грошового зобов'язання за кожний день порушення виконання. Пеня нараховується за весь період прострочення виконання грошових зобов'язань.

Так, позивач вказує, що пеня, розрахована у відповідності до п. 5.4. договору поставки, на дату подання позову за період з 19.12.2013 року по 18.12.2014 року, складає у розмірі 34 293,22 грн.

Крім того, позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України нараховано відповідачу інфляційні, що складають за весь час прострочення за період з 20.12.2011 року по 18.12.2014 року у розмірі 33 224,95 грн.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 22.12.2014 р. позовну заяву ПП „Анамар" прийнято до розгляду та порушено провадження у справі № 916/5080/14, при цьому розгляд справи призначено в засіданні суду на 12.01.2015 р.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 12.01.2015 р. розгляд справи № 916/5080/14 було відкладено на 26.01.2015 р. у зв'язку з неявкою відповідача у судове засідання.

Відповідач у судове засідання не з'явився, також відзив на позов не надав, хоча про дату, час та місце розгляду справи відповідач був повідомлений судом належним чином за адресою, що значиться в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, про що свідчать наявні в матеріалах справи рекомендовані поштові повідомлення про вручення ухвал суду (а.с. 25, 31).

При цьому подана до суду 23.01.2015 р. від імені відповідача ОСОБА_3 заява про перенесення розгляду справи (а.с. 32) судом відхилена з огляду на її необґрунтованість.

Так, по-перше, додана до заяви довіреність від 23.01.2015 р. (а.с. 33), видана ФОП ОСОБА_2 на представлення його інтересів ОСОБА_3, не є належним доказом наявності у останнього повноважень представника в розумінні ст. 28 ГПК України, оскільки довіреність не посвідчена нотаріально.

Згідно ч. 5, 6, 7 ст. 28 Господарського процесуального кодексу України громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю . Довіреність громадянина, який є суб'єктом права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якого прийнято рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг з договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

Як зазначено в п. 1.8 Постанови Пленуму ВГСУ № 18 від 26.12.2011 р. „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", довіреність, видана громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності, також має бути нотаріально посвідченою.

Вказане свідчить про відсутність у ОСОБА_3 повноважень на подачу заяв та клопотань від імені відповідача.

По-друге, відповідачем не надано до суду доказів неможливості його з'явлення у судове засідання з поважних причин.

Відтак, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справу розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків.

30 березня 2011 року між Приватним підприємством „Анамар" (постачальник) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (покупець) був укладений договір поставки № 2, відповідно до п.п. 1.1. якого позивач як постачальник зобов'язується передати в погоджені строки відповідачу як покупцю товар (селітра аміачна), а відповідач (покупець) зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму згідно з умовами цього договору. Асортимент, кількість і ціна товару встановлюється сторонами на підставі виставлених рахунків (п. 1.2. договору).

Згідно п. 2.1. договору вартість товару складає 3 450,00 грн. без ПДВ за 1 тонну товару.

За умовами п. 2.3. договору покупець повинен сплатити авансовий платіж за партію товару на підставі рахунку, виставленого продавцем. При цьому оплата здійснюється у розмірі повної вартості товару шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок постачальника, вказаний у реквізитах постачальника в цьому договорі.

Відповідно до п. 3.1. договору передача товару від постачальника покупцеві здійснюється за видатково-прибутковою накладною та оформленою покупцем відповідним чином довіреністю на одержання товару.

П. 3.2. договору передбачено, що право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту фактичного отримання товару покупцем та оформленням відповідним чином видатково-прибуткової накладної.

Згідно п. 3.5. договору строк поставки товару складає 7 банківських днів з моменту отримання коштів на поточному рахунку постачальником.

У відповідності з п. 3.6. договору всі претензії до упаковки, кількості та асортименту товару приймаються постачальником до моменту передачі товару покупцеві та підписанням ним видатково-прибуткової накладної. Якість товару, що постачається, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до його якості (п. 4.2. договору).

За умовами п. 9.5. договору останній набув чинності з дати його підписання обома сторонами і діє до моменту повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 статті 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому за правилами статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Ч. 1 ст. 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною 1 статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Так, укладений між сторонами по справі договір поставки є підставою для виникнення у сторін за цим договором господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання його сторонами.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж , якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

В свою чергу відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

За приписами ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до ч. 1 ст. 693 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Наразі відповідно до умов п. 2.3 договору поставки відповідач мав здійснити авансовий платіж за партію товару.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи виписки АТ „Імексбанк" по рахунку позивача за період з 30.03.2011 по 19.12.2011 року, відповідачем 30.03.2011 року було внесено авансовий платіж в рахунок поставки товару (аміачної селітри) у розмірі 172500,00 грн.

В свою чергу позивач на виконання умов договору № 2 здійснив 08.04.2011 р. поставку відповідачу обумовленого товару, а саме аміачної селітри з сульфатними добавками у кількості 100 тон на загальну суму 345000,00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи копією видаткової накладної № 1 від 08.04.2011 року. При цьому поставлений позивачем товар було отримано відповідачем, що вбачається з підпису відповідача - ФОП ОСОБА_2 на вищезазначеній накладній.

Так, у відповідності з ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;

2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Виходячи з вищенаведеного, суд доходить до висновку про належне виконання позивачем своїх зобов'язань перед відповідачем по договору згідно вищевказаної видаткової накладної, що повністю узгоджується з умовами укладеного сторонами договору.

Так, за статтею 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Отже, прийняття відповідачем товару від позивача є підставою виникнення у відповідача зобов'язання оплатити цей товар у повному розмірі його вартості.

Згідно п. 2.4. договору поставки оплата здійснюється у розмірі повної вартості товару шляхом безготівкового переказу коштів на поточний рахунок постачальника, вказаний у реквізитах договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відтак, з огляду на вказані приписи законодавства та враховуючи те, що договором № 2 не встановлено конкретного строку повної оплати товару після його поставки, відповідна оплата мала бути здійснена відповідачем негайно після такого прийняття товару, незалежно від того, чи пред'явив йому позивач пов'язану з цим вимогу.

Крім того, відповідно до статті 538 Цивільного кодексу України, якщо зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок.

Наразі суд зазначає, що поставка товару без попередньої оплати всієї вартості товару є правом позивача і ніяким чином не свідчить про вчинення конклюдентних дій, які призвели до фактичної зміни умов договору щодо порядку розрахунків за договором, тому цьому відповідно до ст.ст. 692, 538 Цивільного кодексу України відповідач не звільняється від оплати отриманого товару.

Так, як з'ясовано судом, 19.12.2011 року відповідачем було частково сплачено на користь позивача 350,00 грн., про що свідчить надана позивачем виписка АТ „Імексбанк". Таким чином, сума заборгованості відповідача перед позивачем за поставлений і неоплачений товар по спірному договору поставки № 2 складає 172150,00 грн. (345000,00 грн. - 172500,00 грн. - 350,00 грн.).

При цьому слід зазначити, що наявність вказаної заборгованості відповідач не спростував, докази, які б підтверджували факт повної сплати відповідачем поставленого позивачем по договору № 2 товару або неможливості виконання цього зобов'язання з поважних причин, в матеріалах справи відсутні. Адже частиною другою статті 22 ГПК України передбачено, що сторони мають право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання тощо; обґрунтовувати свої вимоги і заперечення поданими суду доказами (ч. 2 ст. 43 ГПК України), якими в силу ст. 32 ГПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Таким чином, суд доходить до висновку про безпідставне невиконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань щодо оплати поставленого позивачем товару, у зв'язку з чим у останнього виникла сума заборгованості в розмірі 172500,00 грн. Між тим несплатою позивачу вказаної суми заборгованості за спірним договором поставки № 2 відповідач порушив прийняті на себе зобов'язання відповідно до умов договору, що є недопустимим згідно ст. 525 Цивільного кодексу України.

Відтак, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача заявленої до стягнення суми заборгованості в розмірі 172500,00 грн.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

При цьому невиконання зобов'язання або виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), що мало місце у даному випадку (несплата відповідачем всієї вартості поставленого товару) згідно ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.

В свою чергу у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Відповідно до п. 5.4. договору поставки № 2 за порушення грошових зобов'язань за цим договором покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період несплати зобов'язань, від суми невиконаного грошового зобов'язання за кожний день порушення виконання. Пеня нараховується за весь період прострочення виконання грошових зобов'язань.

Як визначено частиною 1 ст. 548 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. В силу ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штраф, пеня).

Згідно положень ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

При цьому, як передбачає частина 1 ст. 551 Цивільного кодексу України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

За приписами ч. 1 ст. 624 Цивільного кодексу України, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Крім того, згідно ч. 2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 229 ГК України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Ч. 1, 2, 4 ст. 217 ГК України передбачають, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

В силу положень ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

Згідно з частиною 2 статті 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовано Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Так, частиною шостою статті 232 ГК України визначено строк та порядок нарахування штрафних санкцій, а строк, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом свого порушеного права, встановлюється ЦК України.

Так, з огляду на те, що обов'язок по оплаті поставленого товару виник у відповідача негайно після його прийняття 08.04.2011 р., про що зазначалось вище, відповідно прострочення такого виконання почалось з 09.04.2011 р. Наразі, як було встановлено судом, після прийняття поставленого позивачем товару відповідачем було сплачено 19.12.2011 р. лише 350,00 грн., тому нарахування пені на існуючу суму заборгованості в розмірі 172150,00 грн. (виникала після часткової оплати) можливе з 20.12.2011 р.

Отже, враховуючи несвоєчасне виконання відповідачем зобов'язань за вказаним договором поставки № 2 щодо здійснення повної оплати за поставлений товар, суд вважає правомірним нарахування пені на існуючу суму боргу за весь період прострочення з 20.12.2011 р. до 18.12.2014 р. (момент звернення до суду з позовом), тобто понад 6 місяців, що погоджено сторонами в п. 5.4 вказаного договору. Адже положення ч. 6 ст. 232 ГК України щодо нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання в межах шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, застосовується до відповідних правовідносин в разі, якщо інше не встановлено законом або договором. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 18.04.2011 р. у справі № 30/191.

Між тим позивачем заявлено до стягнення пеню, нараховану за період з 19.12.2013 р. по 18.12.2014 р. в сумі 34293,22 грн., з огляду на положення ч. 2 ст. 258 ЦК України щодо строку позовної давності до вказаних вимог.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється відповідно до статті 257 ЦК України тривалістю у три роки.

Частинами третьою, четвертою, п'ятою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Так, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Враховуючи те, що судом встановлено порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду із заявленим позовом, та з огляду на заявлення позивачем про застосування строку позовної давності, відповідно є підстави для застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог про стягнення пені.

Ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За змістом пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Порядок обчислення позовної давності в силу вимог частини другої статті 260 ЦК України не може бути змінений за домовленістю сторін.

Як вказано в п. 4.2 Постанові Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року N 10 „Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін (п. 4.3).

Згідно п. 4.4.2 вказаної Постанови Пленуму ВГСУ з урахуванням положення частини четвертої статті 51 ГПК днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду).

Так, пред'явлений позивачем позов подано до господарського суду 18.12.2014 р. (відповідно до реєстраційного штампу відділу канцелярії суду), в свою чергу обґрунтованими є вимоги позивача про стягнення нарахованої пені за попередній рік по день подання позову, тобто за період з 19.12.2013 р. по 18.12.2014 р. Адже позовна давність до вимог про стягнення пені на існуючу суму боргу за період прострочення, що розпочався з 09.04.2011 р. (наступний день після поставки товару) по 18.12.2013 р. спливла, а поважних причин пропущення строку позовної давності для звернення до суду із вимогами про стягнення нарахованої пені за весь період прострочення, починаючи з 09.04.2011 р. позивачем не наведено.

Дослідивши та перевіривши наведений позивачем у позовній заяві розрахунок суми пені, суд вважає обґрунтованими та арифметично правильними здійснені позивачем розрахунки з урахуванням діючої у обраний позивачем період прострочення подвійної облікової ставки НБУ. Зокрема:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір облікової ставки НБУРозмір подвійної облікової ставки НБУ в деньСума пені за період прострочення 172150 19.12.2013 - 14.04.2014 117 6.5000 % 0.036 % 7173.70 172150 15.04.2014 - 16.07.2014 93 9.5000 % 0.052 % 8333.95 172150 17.07.2014 - 12.11.2014 119 12.5000 % 0.068 % 14031.40 172150 13.11.2014 - 18.12.2014 36 14.0000 % 0.077 % 4754.17 Таким чином, загальна сума пені за договором, що підлягає стягненню з відповідача складає 34293,22 грн.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 33224,95 грн., суд зазначає наступне.

Виходячи з системного аналізу законодавства, обов'язок відповідача як боржника відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки випливає з вимог ст. 625 ЦК України.

Зокрема, частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому застосування положень частини другої названої статті не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини першої цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

Оскільки відповідач свої зобов'язання в частині оплати за поставлений товар не виконав своєчасно, то відповідно він вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки. Слід зазначити, що виходячи з положень ст. 625 ЦК України, право кредитора на стягнення річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред'явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов'язання.

Так, індекс інфляції це додаткова сума, яка сплачується боржником і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов'язань і спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в державі. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державною службою статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні.

Згідно листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (Постанова Вищого господарського суду України від 05.04.2011 р. N 23/466 та лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.97р. N 62-97р).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (Постанова Вищого господарського суду України від 01.02.2012 р. N 52/30).

У п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 р. зазначено, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи викладене, суд зазначає, що факт знецінення або незнецінення грошових коштів і відповідно обґрунтованість заявлених до стягнення збитків від інфляції необхідно встановлювати на момент звернення до суду з позовом про таке стягнення та ухвалення по ньому судового рішення.

З огляду на вказане та з урахуванням Рекомендацій Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладених в листі від 03.04.1997 р. N 62-97р., судом було перевірено здійснений позивачем розрахунок інфляційних нарахувань, наведених у позовній заяві на загальну суму 33224,95 грн. та встановлено, що вказаний розрахунок здійснено з обранням невірного індексу інфляції у заявленому періоді прострочення з 20.12.2011 р. по 18.12.2014 р. Зокрема, визначений Державною службою статистики України за вищевказаний період прострочення індекс інфляції складає 1,252, а не 1,193, як зазначено у позові, тому відповідно розмір інфляційних збитків складатиме 43381,80 грн. (172150,00 грн. (сума боргу) х 1,252 (сукупний індекс інфляції) - 172150,00 грн.). В свою чергу оскільки заявлена до стягнення сума інфляційних втрат є меншою, ніж вище розрахована судом, та з огляду на те, що суд не може виходити за межі позовних вимог, відповідно підлягає стягненню сума інфляційних втрат, яка заявлена позивачем в розмірі 33224,95 грн. Адже за приписами п. 2 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору, лише у разі наявності про це клопотання заінтересованої сторони. Так, в процесі розгляду позивачем не уточнювались та не змінювались позовні вимоги, також клопотання про застосування п. 2 ст. 83 ГПК позивачем не заявлялось.

Відтак, загальна сума заборгованості відповідача, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 239668,17 грн. (172150,00 грн. основного боргу + 34293,22 грн. пені + 33224,95 грн. інфляції).

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.

Оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги Приватного підприємства „Анамар" обґрунтовані, відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи, у зв'язку з чим підлягають задоволенню.

У зв'язку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача та рішення відбулось на користь позивача, відповідно до ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при подачі позову, покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Позов Приватного підприємства „Анамар" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення 239668,17 грн. задовольнити.

2. СТЯГНУТИ з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (67400, АДРЕСА_1; ідент. код НОМЕР_1) на користь Приватного підприємства „Анамар" (67430, Одеська область, Роздільнянський район, с. Степанівка, вул. Вишнева, буд. 2; код ЄДРПОУ 31892960) основний борг в розмірі 172150/сто сімдесят дві тисячі сто п'ятдесят/грн. 00 коп., пеню в сумі 34293/тридцять чотири тисячі двісті дев'яносто три/грн. 22 коп., інфляційні збитки в сумі 33224/тридцять три тисячі двісті двадцять чотири/грн. 95 коп., витрати на оплату судового збору в сумі 4793/чотири тисячі сімсот дев'яносто три/грн. 36 коп.

Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного господарського суду, яка подається через місцевий господарський суд протягом 10-денного строку з моменту складення та підписання повного тексту рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо не буде подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 31 січня 2015 р.

Суддя В.С. Петров