Рішення

від 04.03.2015 по справі 910/3027/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.03.2015Справа №910/3027/15-г

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем», м.Київ, ЄДРПОУ 38273697

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест», м.Київ, ЄДРПОУ 36852482

про визнання договору про встановлення сервітуту недійсним та застосування наслідків недійсності правочину

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача: Глюк Н.М. - по дов.

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 04.03.2015р. оголошувалась перерва.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Атем», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест», м.Київ про визнання договору №2010-8 від 20.10.2013р. про встановлення сервітуту недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що всупереч приписів абз.2 ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України договір не було нотаріально посвідчено та не проведено його державну реєстрацію, що на думку заявника, вказує на недійсність укладеного між сторонами правочину.

Відповідач у відзиві б/н від 02.03.2015р. та у судовому засіданні 04.03.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на відсутність у чинному на момент укладання спірного правочину законодавстві вимоги щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору про встановлення сервітуту на нерухоме майно. До того ж, за твердженнями відповідача, посилання заявника на приписи ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України є безпідставними, оскільки вказаною нормою визначено необхідність проведення державної реєстрації лише земельного сервітуту.

У судове засідання 04.03.2015р. позивач не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався. Проте, за висновками суду Товариство з обмеженою відповідальністю «Атем» було належним чином повідомлене про час та місце розгляду спору. При цьому, господарський суд виходить з наступного.

За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням позивача на теперішній час є: 01033, м.Київ, Голосіївський район, вул.Жилянська, буд.19.

На вказану адресу судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України було скеровано ухвалу від 14.02.2015р. з метою повідомлення завника про час та місце розгляду справи.

Наразі, факт отримання позивачем 18.02.2015р. судової кореспонденції підтверджується наявним в матеріалах справи поштовим повідомленням №0103032997175.

До того ж суд зауважує, що інформація стосовно слухання господарським судом справ м.Києва розміщується на офіційному сайті суду у мережі Інтернет, що також вказує на можливість позивача дізнатись про час та місце розгляду спору.

Про отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Атем» ухвали суду також свідчить подання останнім на виконання вимог суду пояснень б/н від 02.03.2015р. та клопотання б/н від 03.04.2015р.

Отже, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресою Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем», яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, враховуючи наявні в матеріалах справи докази отримання вказаним учасником ухвали від 14.02.2015р., суд дійшов висновку про належне повідомлення позивача про дату, час і місце розгляду справи.

З приводу неявки позивача у судове засідання 04.03.2015р. господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014п. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом також прийнято до уваги, що ухвалою від 14.02.2015р. явка учасників судового процесу у судове засідання обов'язковою не визнавалась.

Крім того, судом враховано, що у клопотанні б/н від 03.04.2015р. позивач просив здійснювати розгляд справи без участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем».

За висновками суду, незважаючи на те, що позивач не з'явився у судове засідання 04.03.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Господарським судом враховано, що клопотань про відкладення розгляду справи сторонами заявлено не було.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ст.401 Цивільного кодексу України).

У ст.404 Цивільного кодексу України вказано, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

У ч.1 ст.402 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Як вбачається з матеріалів справи, 20.10.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Атем» (власник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест» (сервітуарій) було укладено договір №2010-8 про встановлення сервітуту, відповідно до п.1.2 якого сервітуту полягає у наданні власником сервітуарію права користування площами приміщень, які розташовані за адресою: м.Київ, вул.Промислова, буд.4б.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умовами договору №2010-8 від 20.10.2013р. сервітут встановлено відносно будівлі складу арматури заготівельного відділення (літера XVII цифра), площею 8548,9 кв.м. Сторонами також узгоджено, що право сервітуту виникає після підписання договору (п.8.1 договору №2010-8 від 20.10.2013р.).

У п.1.3 спірного правочину контрагентами було погоджено обсяг сервітутних прав Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест».

Пунктом 3.1 договору №2010-8 від 20.10.2013р. передбачено, що укладений між сторонами правочин є безоплатним.

Договором встановлюється безстроковий сервітут (п.2.1 договору №2010-8 від 20.10.2013р.).

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Як встановлено судом, оспорюваний правочин було підписано ліквідатором Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем» та керівником Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест». Вказані обставини підтверджуються наявними в матеріалах справи витягами з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців.

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №2010-8 від 20.10.2013р. недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору про встановлення сервітуту, а отже, спірний правочин було вчинено 20.10.2013р.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Аналогічну позицію наведено у п.2.3 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, Товариство з обмеженою відповідальністю «Атем» посилалось на те, що всупереч приписів абз.2 ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України договір не було нотаріально посвідчено та не проведено його державну реєстрацію, що на думку заявника, вказує на недійсність укладеного між сторонами правочину.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Частиною 1 ст.205 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

За приписами ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов'язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Статтею 208 вказаного нормативно-правового акту визначено, що у письмовій формі належить вчиняти, в тому числі, правочини між юридичними особами.

У ч.1 ст.209 Цивільного кодексу України зазначено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Господарський суд зазначає, що нормами чинного на момент укладання договору №2010-8 від 20.10.2013р. законодавства України не передбачалось обов'язкового нотаріального посвідчення договору про встановлення сервітуту на нерухоме майно.

Одночасно, господарський суд наголошує, що в матеріалах справи відсутні докази наявності домовленості Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем» та Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест» відносно нотаріального посвідчення договору №2010-8 від 20.10.2013р.

Крім того, законодавством України також не було передбачено необхідності проведення державної реєстрації правочину щодо встановлення сервітуту на нерухоме майно.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що укладання сторонами договору №2010-8 від 20.10.2013р. у простій письмовій формі відповідало чинному на той час законодавству щодо форми правочину.

Наразі, посилання позивача на приписи ст.402 Цивільного кодексу України в обґрунтування своїх тверджень щодо обов'язковості нотаріального посвідчення та державної реєстрації укладеного між сторонами правочину господарський суд вважає помилковими. При цьому, господарський суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст.401 Цивільного кодексу України визначено, що сервітут - це право користування чужим майном, яке може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Виходячи зі змісту наведеної норми права, положення цивільного законодавства визначають окремим видом користування чужим нерухомим майном земельний сервітут, тобто право користування, яке встановлюється відносно земельної ділянки або інших природних ресурсів.

У ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України визначено, що саме земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Аналогічна норма міститься у ч.3 ст.100 Земельного кодексу України.

Одночасно, таких вимог стосовно оформлення сервітутних прав на будівлі та споруди норми чинного законодавства не пред'являють.

За таких обставин, враховуючи, що договором №2010-8 від 20.10.2013р. було встановлено сервітут відносно будівлі складу арматури заготівельного відділення (літера XVII) площею 8548,9 кв.м, яка розташована за адресою: м.Київ, вул.Промислова. буд.4б, а не земельний сервітут, застосування до спірних правовідносин приписів абз.2 ч.2 ст.402 Цивільного кодексу України є помилковим.

За таких обставин, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору №2010-8 від 20.10.2013р. про встановлення сервітуту, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем» до Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест» про визнання договору недійсним є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

З огляду на наведені вище висновки суду стосовно відсутності підстав для визнання договору №2010-8 від 20.10.2013р. недійсним, вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем» про застосування наслідків недійсності правочину залишені судом без задоволення як похідні.

Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Атем», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «РМ-Інвест», м.Київ про визнання договору №2010-8 від 20.10.2013р. про встановлення сервітуту недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

У судовому засіданні 04.03.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено та підписано 10.03.2015р.

Суддя М.О. Любченко