Ухвала

від 16.03.2015 по справі 161/21285/13-а 2-а/161/9/14

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2015 р. Справа № 876/6733/14

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Сапіги В.П.,

суддів: Кухтея Р.В., Обрізка І.М.,

за участі секретаря судових засідань Сердюк О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.06.2014 року в справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Луцької міської ради про визнання нечинним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до Луцької міської ради про визнання нечинним та скасування рішення Луцької міської ради № 48/146 від 29.11.2013 року "Про надання об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку "Соборний" у власність земельної ділянки для обслуговування житлового багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 ".

Позовні вимоги мотивовані тим, що на момент прийняття вказаного рішення спірна земельна ділянка не була вільною, перебувала у користуванні позивача, оскільки на частині цієї земельної ділянки є зареєстрованим об'єкт незавершеного будівництва.

Постановою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.06.2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постанову оскаржила ФОП ОСОБА_2, яка в апеляційній скарзі просить її скасувати та прийняти нову про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з таких міркувань.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що позивачем не доведено право на земельну ділянку розміром 0,0642 га, що знаходить по АДРЕСА_2.

Погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У п.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2012 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» цей суд роз'яснив, що за змістом ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст.70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.

Цим вимогам оскаржене судове рішення не відповідає.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно із ч.4 ст.13 Основного Закону держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом. Основний Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону (ст.41).

Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Рішенням Луцької міської ради № 48/146 від 29.11.2013 року «Про надання об'єднанню співвласників багатоквартирного будинку «Соборний» у власність земельної ділянки для обслуговування житлового багатоквартирного будинку по АДРЕСА_2» вирішено затвердити ОСББ «Соборний» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 площею 0,3545 га та надати у власність об'єднанню дану земельну ділянку для обслуговування житлового багатоквартирного будинку.

Реєстраційною службою Луцького управління юстиції Волинської області видано ОСББ «Соборний» Свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,3545 га по АДРЕСА_2 та об»єкт нерухомості внесено в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.

Апеляційним судом встановлено, що звернення ФОП ОСОБА_2 до суду зумовлено тим, що Луцька міська рада захопила частину земельної ділянки площею 0,0642 га, яка перебуває у неї в оренді, прийнявши спірне рішення.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку апеляційного суду, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч.1 ст.3 цього ж Кодексу).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Статтею 80 ЗК України установлено, що суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

За змістом статей 2 та 5 цього ж Кодексу Міська рада при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб'єкта щодо надання йому права власності на земельну ділянку в порядку, встановленому законом, при цьому він не здійснював владних управлінських функцій.

Ураховуючи наведене, цей суд дійшов помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, може бути розглянуто за правилами КАС України.

Конституційний Суд України в п.5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації), подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч.1 ст.6 Конвенції.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2014 року №21-493а14.

Додатково необхідно вказати на таке.

Прийняте міською радою рішення про передачу ОСББ «Соборний» у власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання - реєстрації свідоцтва про право власності. Скасування такого акта не породжує наслідків для сторін, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Відтак, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника, оскільки у таких осіб виникло право власності і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Таким чином, у разі прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Розгляд даного позову не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо права власності земельною ділянкою до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків).

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2014 року №21-405а14.

Стаття 15 ЦПК України визначає компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, п.1 ч.1 якої вказує, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач покликалися на порушення його саме цивільних прав (договірних) на частину спірної земельної ділянки, яка як вважає позивач має бути передана йому на продовження договору оренди.

Такий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 21 лютого 2011 року №21-3а11.

У відповідності до п.1 ч.1 ст.157 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

При цьому ч.1 ст.203 цього ж Кодексу визначає, що постанова або ухвала суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається з підстав, встановлених відповідно статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Такі обставини є безсумнівною підставою для скасування постанови суду першої інстанції та постановлення ухвали про закриття провадження у цій справі.

Керуючись ст.ст.195, 196, 198, 203, 205, 206, 254 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03.06.2014 року скасувати та закрити провадження у цій справі.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.

Головуючий суддя В.П.Сапіга

Судді Р.В. Кухтей

І.М.Обрізко

Повний текст виготовлено 17.03.2015р