Рішення

від 18.03.2015 по справі 910/2984/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.03.2015Справа №910/2984/15-г

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс», м.Київ, ЄДРПОУ 37817351

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер», м.Київ, ЄДРПОУ 37193930

про стягнення 12 219,99 грн.

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Бобровська А.О. - по дов.

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Гєотранс», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом (з урахуванням заяви від 18.03.2015р.) до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер», м.Київ про стягнення основного боргу в сумі 10 079,26 грн., пені в розмірі 998,90 грн., 3% річних в сумі 139,88 грн. та інфляційних втрат в розмірі 1001,95 грн.

Відповідач у судове засідання 18.03.2015р. не з'явився, представника не направив, відзиву на позов не надав, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався, правової позиції по суті спору не висловив.

Проте, за висновками суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» було належним чином повідомлене про час та місце розгляду справи. При цьому, господарський суд виходить з наступного.

За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням відповідача на теперішній час є: м.Київ, вул.Цитадельна, 6/8.

На вказану адресу судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України було скеровано ухвали від 14.02.2015р. та від 04.03.2015р. з метою повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи.

Наразі, конверт з ухвалою від 14.02.2015р. було вручено відповідачу 20.02.2015р., що підтверджується наявним в матеріалах справи поштовим повідомленням № 0103032997019.

Одночасно, конверт з ухвалою за 04.03.2015р. на адресу господарського суду м.Києва повернуто не було.

У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресою Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер», яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, враховуючи отримання вказаним учасником судового процесу попередньої судової кореспонденції, з огляду на долучену до матеріалів справи засвідчену копію реєстру поштових відправлень суду за 10.03.2015р., суд дійшов висновку про належне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи.

Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у відповідача можливості дізнатись про слухання справи за його участю.

З приводу неявки відповідача в судове засідання 18.03.2015р. господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

До того ж, суд зазначає, що з 20.02.2015р. (дата отримання ухвали про порушення провадження) у відповідача було більш ніж достатньо часу для висловлення своєї правової позиції по суті спору та надання витребуваних судом документів.

Судом також враховано, що ухвалою від 04.03.2015р. явка сторін у судове засідання обов'язковою не визнавалась.

За висновками суду, незважаючи на те, що відповідач не з'явився у судове засідання 18.03.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши всі представлені заявником документи, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, 31.01.2012р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» (постачальник) було укладено договір №318 поставки продукції, відповідно до п.1.1 якого постачальник продає та поставляє, а покупець купує та оплачує товар в асортименті, кількості та за цінами, вказаними в додатках (специфікаціях) та/або накладних, що засвідчують прийом-передачу товару постачальника до покупця та є невід'ємними частинами правочину.

За умовами п.3.2 договору №318 від 31.01.2012р. загальна сума договору відповідає загальній сумі всіх накладних, на підставі яких здійснюється постачання товару.

Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 30.12.2012р., а у фінансовій частині - до повного виконання сторонами своїх зобов'язань. У разі, якщо жодна сторона протягом 30 календарних днів до закінчення терміну дії правочину не заявить про наміри його розірвання, договір вважається пролонгованим на тих же умовах на один календарний рік (п.8.5 договору №318 від 31.01.2012р.).

Ухвалою від 04.02.2015р. сторін було зобов'язано надати заперечення (у разі наявності) щодо пролонгації договору №318 від 31.01.2012р.

Проте, учасниками судового процесу пояснень з приводу строку дії спірного правочину не представлено, факту автоматичної пролонгації договору на підставі п.8.5 не спростовано.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №318 від 31.01.2012р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків з постачання товару.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами договір є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм статті 712 Цивільного кодексу України та статей 264-271 Господарського кодексу України. В частині, що не суперечить договору, до вказаного правочину також застосовуються норми Цивільного кодексу України, які регулюють правила купівлі-продажу (статті 655-697 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.1 ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до п.1.2 договору №318 від 31.01.2012р. сторони застосовують до правочину умови DDP- доставка продавцем товару в пункт, вказаний покупцем (Інкотермс 2000р.).

У п.1.3 укладеного між сторонами правочину зазначено, що право власності на товар переходить від постачальника до покупця з моменту підписання уповноваженими представниками сторін накладної, яка засвідчує момент передачі продукції.

Найменування та кількість товару зазначається в додатках до договору або в накладних, які є невід'ємними частинами правочину (п.2.1 договору №318 від 31.01.2012р.).

Як свідчать представлені заявником до матеріалів справи податкові та товарно-транспортні накладні, на виконання спірного правочину у період з 12.12.2013р. по 06.03.2014р. позивачем було поставлено, а відповідачем прийнято товар на загальну суму 10 095,82 грн.

Оцінюючи представлені Товариством з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» в обґрунтування викладених в позовній заяві обставин щодо поставки продукції відповідачу докази, господарський суд виходить з наступного:

У відповідності до ст.664 Цивільного кодексу України обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар;

2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.

Статтею 688 Цивільного кодексу України на покупця покладено обов'язок повідомити продавця про порушення умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Ухвалою від 14.02.2015р. судом було зобов'язано відповідача надати заперечення (у разі наявності) щодо отримання від позивача товару за договором №318 від 31.01.2012р.

Проте, жодних заперечень з приводу отримання продукції від Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» Товариство з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» не представило. При цьому, судом прийнято до уваги, що з 20.02.2015р. (дата отримання ухвали про порушення провадження) у відповідача було достатньо часу для висловлення своєї позиції по суті спору.

Отже, господарський суд при розгляді справи приймає до уваги відсутність у відповідача, як покупця за договором, будь-яких заперечень та претензій щодо неналежного виконання продавцем прийнятих за договором зобов'язань з передання товару.

Одночасно, за твердженнями позивача, які з боку відповідача належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, частину продукції за товарно-транспортною накладною №ГСЧ-021042 від 12.12.2013р., а саме на суму 16,56 грн., було повернуто покупцем, в результаті чого загальна сума поставки у період з 12.12.2013р. по 06.03.2014р. складає 10 079,26 грн.

Зважаючи на викладені вище обставини та виходячи з положень ст.ст.34, 36 Господарського процесуального кодексу України, за висновками суду, представлені позивачем товарно-транспортні та податкові накладні є належними доказами передачі продукції відповідачу, а отже виконання позивачем своїх зобов'язань з поставки продукції на загальну 10 079,26 грн. у період з 12.12.2013р. по 06.03.2014р. в межах договору №318 від 31.01.2012р. здійснено належним чином.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч.1 ст.691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Частиною 1 ст.692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

У ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України зазначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Як вже зазначалось, п.3.2 договору №318 від 31.01.2012р. передбачено, що загальна сума правочину відповідає загальній сумі накладних, на підставі яких здійснюється постачання товару.

За умовами п.3.3 укладеного між сторонами правочину покупець зобов'язаний оплачувати кожну партію товару протягом (але не пізніше) 21 календарного дня з моменту передачі продукції.

За таких обставин, враховуючи наведені вище умови спірного правочину, господарський суд дійшов висновку, що строк оплати товару, який було поставлено у період з 12.12.2013р. по 06.03.2014р. (включно) на підставі договору №318 від 31.01.2012р. за представленими позивачем товарно-транспортними накладними, настав.

Однак, за твердженнями позивача, які з боку відповідача належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, Товариством з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» свої зобов'язання з оплати поставленого у зазначений вище період товару здійснено не було, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість в сумі 10 079,26 грн.

Ухвалою від 14.02.2015р. відповідача було зобов'язано надати докази повного або часткового виконання зобов'язань з оплати товару за договором №318 від 31.01.2012р. поставки товару.

Проте, відповідачем вимоги суду виконано не було, факт наявності заборгованості перед Товариством з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» в розмірі 10 079,26 грн. не спростовано.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Отже, виходячи з наведеного вище, приймаючи до уваги приписи чинного законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» про стягнення основного боргу в сумі 10 079,26 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у заявленому до стягнення розмірі.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо часткового задоволення вимог позивача про стягнення пені в розмірі 998,90 грн., інфляційних втрат в сумі 1001,95 грн. та 3% річних в розмірі 139,88 грн. При цьому, господарський суд виходить з наступного:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

У ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Пунктом 5.3 договору №318 від 31.01.2012р. передбачено, що у випадку несвоєчасної оплати поставленої партії товару, покупець зобов'язаний сплатити на користь постачальника пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від вартості партії товару за кожний день прострочення платежу.

Враховуючи порушення відповідачем строків внесення плати за кожною з представлених до матеріалів справи товарно-транспортних накладних, позивачем було нараховано та заявлено до стягнення пеню на загальну суму 998,90 грн.

Проте, за висновками суду, наведений заявником розрахунок є невірним з огляду на наступне.

За приписами ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

У ст.254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Відповідно до п.2.5 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» пеня нараховуються починаючи з наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Як встановлено судом, заявником було невірно визначено початок періоду нарахування неустойки. Наприклад, при нарахуванні пені за порушення строків оплати товару за накладною №ГСЧ-021042 від 12.12.2013р. позивачем не було враховано, що у відповідно до Постанови №920-р від 21.11.2013р. Кабінету Міністрів України «Про перенесення робочих днів у 2014р.» 02.01.2014р., 03.01.2014р. та 06.01.2014р. були вихідними днями, на які відповідно до приписів Цивільного кодексу України не може припадати останній день строку. Отже, фактично останнім строком оплати товару за накладною №ГСЧ-021042 від 12.12.2013р. було 08.01.2014р., а право на нарахування неустойки виникло 09.01.2014р. Невірно Товариством з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» також було визначено період нарахування неустойки за порушення строків оплати товару за накладною №ГСЧ-002393 від 13.02.2014р.

До того ж, господарський суд вказує, що наведений заявником розрахунок не позбавлений низки арифметичних помилок.

Враховуючи наведені вище помилки Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс», після проведення власного розрахунку, господарський суд дійшов висновку, що з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» обґрунтованим є стягнення пені за порушення строків оплати товару за договором №318 від 31.01.2012р. в сумі 824,10 грн.

За приписами ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наразі, за порушення відповідачем своїх грошових зобов'язань за договором №318 від 31.01.2012р. в частині внесення плати за спірними товарно-транспортними накладними позивачем було нараховано 3% річних на суму 139,88 грн. та інфляційні втрати в сумі 1001,95 грн.

Після здійснення перевірки представленого заявником розрахунку, господарським судом встановлено, що при нарахуванні 3% річних заявником було припущено ті ж самі помилки у визначенні початкової дати нарахування, що і під час нарахування пені. Проте, навіть враховуючи такі помилки, арифметичне визначення суми 3% річних є вірним, а сума 139,88 грн., яка заявлена до стягнення з відповідача, обґрунтованою.

Одночасно, господарським судом також встановлено обґрунтованість вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» про стягнення інфляційних витрат в сумі 1001,95 грн.

За таких обставин, приймаючи до уваги всі фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» про стягнення основного боргу в сумі в сумі 10 079,46 грн., пені в розмірі 998,90 грн., 3% річних в сумі 139,88 грн. та інфляційних втрат в розмірі 1001,95грн. підлягають задоволенню частково у визначених вище сумах.

Судовий збір згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Частково задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер», м.Київ про стягнення основного боргу в сумі 10 079,26 грн., пені в розмірі 998,90 грн., 3% річних в сумі 139,88 грн. та інфляційних втрат в розмірі 1001,95 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бєльвєдер» (01015, м.Київ, Печерський район, вул.Цитадельна, буд.6/8, ЄДРПОУ 37193930) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Гєотранс» (01054, м.Київ, Шевченківський район, вул.Гоголівська, буд.8, ЄДРПОУ 37817351) основний борг в сумі 10 079,26 грн., пеню в розмірі 824,10 грн., 3% річних в сумі 139,88 грн., інфляційні втрати в сумі 1001,95 грн. та судовий збір в розмірі 1800,87 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні 18.03.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 23.03.2015р.

Суддя М.О. Любченко