Рішення

від 25.03.2015 по справі 910/12173/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.03.2015Справа №910/12173/13

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», м.Київ, ЄДРПОУ 32559604

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал», м.Сімферополь, ЄДРПОУ 35909239

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», м.Київ, ЄДРПОУ 20016291

про визнання договору купівлі-продажу нежитлового приміщення дійсним та визнання права власності

та за позовом третьої особи 1, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», м.Київ, ЄДРПОУ 20016291

про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії

за участю третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Київської міської ради, м.Київ, ЄДРПОУ 22883141

за участю третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Державної архітектурно-будівельної інспекції України, м.Київ, ЄДРПОУ 37772089

Головуючий суддя Любченко М.О.

Суддя Босий В.П.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: Діденко І.Г. - по дов.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Семілєтова Ю.В. - по дов.

від третьої особи 1: Семілєтова Ю.В. - по дов.

від третьої особи 2: Безносик А.О. - по дов.

від третьої особи 3: не з'явився

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 31.07.2013р. було оголошено перерву до 13.08.2013р.

СУТЬ СПРАВИ

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», м.Київ звернулось до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал», м.Київ про визнання дійсним договору №22/04/13 від 22.04.2013р. купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», та визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Формал» всупереч вимогам чинного законодавства та умовам договору №22/04/13 від 22.04.2013р. не здійснило його нотаріального посвідчення, отже, з огляду на приписи ч.2 ст.220 Цивільного кодексу України, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», вказаний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Відповідач 1 у відзиві без номеру та дати, що надійшов до господарського суду м.Києва 15.07.2013р., позов визнав та зазначив, що нотаріальне посвідчення договору №22/04/13 від 22.04.2013р. не було вчинене Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» через форс-мажорні обставини.

У судове засідання 25.03.2015р. вказаний учасник судового процесу не з'явився.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини (ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних-осіб підприємців, місцем знаходження відповідача 1 на теперішній час є: 95000, Автономна Республіка Крим, м.Сімферополь, Київський район, вул.Кирова, буд.29/1, офіс 213. Одночасно, на момент порушення провадження по справі юридичною адресою вказаного учасника судового процесу була: 01034, м.Київ, пр.-т.Л.Курбаса, 2-Д.

Згідно з п.3 Інформаційоного листа №01-06/615/14 від 15.05.2014р. Вищого господарського суду України «Про Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» неможливість надсилання будь-яких поштових відправлень на адресу учасників судового процесу, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях, повинна бути підтверджена відповідною довідкою (листом) підприємства зв'язку.

У листі №30-626 від 23.06.2014р. Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» зазначено, що прийом і доставка пошти в напрямку Автономної республіки Крим та м.Севастополя припинено у зв'язку з блокуванням всіх об'єктів поштового зв'язку.

Отже, наведений вище лист свідчить про відсутність у суду об'єктивної можливості направляти судову кореспонденцію за юридичною адресою Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал».

Наразі, господарський суд зазначає, що з метою належного повідомлення відповідача 1 про розгляд справи, судом було направлено, в тому числі, ухвалу від 18.03.2015р. на другу адресу вказаного учасника судового процесу.

Конверт з судовою кореспонденцією було повернуто на адресу господарського суду м.Києва з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Згідно з п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» в разі якщо ухвалу у справі було надіслано за належною адресою, і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Судом прийнято до уваги, що представник відповідача 1 був обізнаний про розгляд господарським судом м.Києва справи №910/12173/13, представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» приймав участь у судових засіданнях, в тому числі, 31.07.2013р., та викладав в процесі слухання справи свою правову позицію.

При цьому, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» можливості дізнатись дату та місце наступних судових засідань за його участю.

Ухвалою від 29.09.2014р. за клопотанням Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» Товариство з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» залучено до участі у розгляді справи в якості відповідача 2 за первісним позовом.

Відповідач 2 у судовому засіданні 25.03.2015р., як і в попередніх судових засіданнях, проти задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» надав заперечення, посилаючись на те, Товариство з обмеженою відповідальністю «Формал» не мало повноважень на укладання договору №22/04/13 від 22.04.2013р. від свого імені, оскільки, за твердженнями відповідача 2, нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, 2-Г, належить на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», а агентським договором №03-06 від 10.04.2013р. відповідачу 1 було доручено надати послуги зі сприяння у вчиненні від імені та за рахунок відповідача 2 правочину щодо відчуження вказаного вище об'єкту нерухомості.

Ухвалою від 21.08.2013р. було прийнято до сумісного розгляду з первісним позовом по справі №910/12173/13 позовну заяву третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» про визнання права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, та зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування своїх вимог третя особа 1 посилалась на те, що право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, виникло на підставі договору від 31.03.2004р., укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Класс-Лайн», а Товариство з обмеженою відповідальністю «Формал» права на відчуження вказаного об'єкта нерухомого майна від власного імені не мало.

Ухвалою від 09.07.2014р. залучено до участі у розгляді справи в якості третіх осіб 2, 3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Київську міську раду та Державну архітектурно-будівельну інспекцію України.

Третя особа 2 у судовому засіданні 25.03.2015р. проти задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» надала заперечення, з огляду на відсутність у заявника прав на земельну ділянку, на якій було проведено зміну технічних характеристик спірного нерухомого майна.

Третя особа 3 у письмових поясненнях без номеру та дати, що надійшли до господарського суду м.Києва 06.08.2014р., проти задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» заперечила з огляду на здійснення наведеними суб'єктами господарювання без отримання документів, перелік яких передбачено чинним законодавством, реконструкції об'єкта нерухомості, що розташований за адресою: м.Київ, вул.Л.Курбаса, 2-Г. Отже, на думку вказаного учасника судового процесу, спірне нерухоме майно є об'єктом самочинного будівництва, визнання права власності на яке за позивачем чи третьою особою 1 позбавлене належного правового обґрунтування.

У судове засідання 25.03.2015р. третя особа 3 не з'явилась, представника не направила, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час слухання справи у вказаному засіданні суду не скористалась. Проте, наведений учасник судового процесу був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи, з огляду на таке.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника Державної архітектурно-будівельної інспекції України у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 18.03.2015р. судового засідання, суд дійшов висновку, що третя особа 3 була обізнана про час та місце наступного слухання справи.

З приводу неявки відповідача 1 та третьої особи 3 в судове засідання 25.03.2015р. господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічні положення визначені також приписами ст.27 Господарського процесуального кодексу України для третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом також прийнято до уваги, що відповідачем 1 та третьою особою 3 вже було висловлено свою правову позицію по суті спору.

Крім того, господарським судом враховано, що ухвалою від 18.03.2015р. явка сторін у судове засідання обов'язковою не визнавалась.

За висновками суду, незважаючи на те, що відповідач 1 та третя особа 3, не з'явились у судове засідання 25.03.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, відповідача 2, третіх осіб 1, 2, дослідивши всі представлені учасниками судового процеу документи, господарський суд встановив:

За змістом ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно із ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В силу норм п.1 ч.2 ст.16 вказаного Кодексу та ч.2 ст.20 Господарського кодексу України способом захисту прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання права.

Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Статтею 41 Конституції України п. 2 ч.1 ст.3, ст.321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Враховуючи, що згідно зі ст.92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України, то інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню. Аналогічну правову позицію наведено у п.1 Постанови №5 від 07.02.2014р. Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності.

Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (п.5 Постанови №5 від 07.02.2014р. Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

За приписами ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому.

Статтею 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З наведених норм закону випливає, що позов про визнання права власності може пред'являтись у випадках, коли належне певній особі право або набуття цією особою права не визнається, оспорюється іншою особою.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, при зверненні до суду з вимогами про визнання права власності заявником повинно бути доведено, зокрема, факт правомірного набуття відповідного майнового права та невизнання чи оспорювання цього права іншою особою (відповідачем).

Як вказувалось вище, ухвалою від 21.08.2013р. було прийнято до сумісного розгляду з первісним позовом по справі №910/12173/13 позовну заяву третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» про визнання права на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, та зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування своїх вимог третя особа 1 посилалась на те, що право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, виникло на підставі договору від 31.03.2004р., укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Класс-Лайн», а Товариство з обмеженою відповідальністю «Формал» права на відчуження вказаного об'єкта нерухомого майна від власного імені не мало.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст.657 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання договору) визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч.ч.1, 3, 4 ст.334 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 31.03.2004р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Класс-Лайн» (продавець) (26.02.2008р. внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців про припинення юридичної особи) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, у відповідності до п.1 якого продавець зобов'язується передати у власність покупця нежитлову будівлю - приміщення їдальні (літера Б) загальною площею 3225,5 кв.м по просп. 50-річчя Жовтня, буд.2-Г в м.Києві, а покупець зобов'язується прийняти його.

За умовами п.2 вказаного правочину продаж вчинено за 300 000 грн., в тому числі, 50 000 грн., які продавець отримав від покупця до укладання договору.

У п.4 договору від 31.03.2004р. контрагентами було підтверджено повний розрахунок за продане приміщення.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір від 31.03.2004р. купівлі-продажу нежитлового приміщення як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Як свідчать матеріали справи, 31.03.2004р. договір купівлі-продажу нежитлового приміщення було посвідчено нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В.В., про що внесено запис №2125 та здійснено його державну реєстрацію.

Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно станом на момент укладання договору від 31.03.2004р. було визначено Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке затверджено Наказом №7/5 від 07.02.2002р. Міністерства юстиції України.

Пунктами 1.4, 1.5 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке затверджено Наказом №7/5 від 07.02.2002р. Міністерства юстиції України (в редакції, чинній на момент укладання договору купівлі-продажу), реєстрація прав власності на нерухоме майно - це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється бюро технічної інвентаризації за місцезнаходженням об'єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів, коштом особи, що звернулася до бюро технічної інвентаризації. Обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації (п.1.3 Пунктами 1.4, 1.5 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке затверджено Наказом №7/5 від 07.02.2002р. Міністерства юстиції України).

З реєстраційного посвідчення Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» вбачається, що право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» на нежитлову будівлю, придбану на підставі договору від 31.03.2004р., було зареєстровано Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» в реєстровій книзі за номером 410.

Одночасно, наявними в матеріалах справи документами, а саме рішенням №932/1593 від 26.06.2007р. Київської міської ради «Про перейменування вулиць у Святошинському районі міста Києва» підтверджується, що вул.50-річчя Жовтня було перейменовано на проспект Леся Курбаса.

За таких обставин, господарським судом встановлено, що на підставі договору від 31.03.2004р., укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Класс-Лайн», Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» було (з моменту державної реєстрації) набуто право власності на нежитлову будівлю - приміщення їдальні (літера Б) загальною площею 3225,5 кв.м в місті Києві по просп.Леся Курбаса, 2-Г.

Доказів передачі за правочином у власність третьої особи 1 нежитлового приміщення площею саме 3808,9 кв.м матеріали справи не містять.

За таких обставин, господарський суд дійшов висновку, що посилання Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» на приписи ст.328 Цивільного кодексу України та на договір від 31.03.2004р. купівлі-продажу нежитлового приміщення, як на підставу виникнення права власності на нежитлову будівлю загальною площею 3808,9 кв.м в місті Києві по просп.Леся Курбаса, 2-Г, є безпідставними та такими, що не свідчать про наявність у вказаної особи речових прав на вказане нерухоме майно.

Наразі, за твердженнями третьої особи 1, збільшення загальної площі спірного об'єкту нерухомого майна відбулось внаслідок здійснення перепланування приміщення, вчиненого у відповідності до вимог чинного на момент проведення будівельних робіт законодавства України.

З приводу зазначених тверджень та представлених в обґрунтування факту здійснення перепланування приміщення їдальні (літера Б) у будівлю навчально-виробничого комплексу загальною площею 3808,9 кв.м в місті Києві по просп.Леся Курбаса, 2-Г доказів господарський суд зазначає наступне.

За приписами ст.23 Закону України «Про планування і забудову територій» забудова територій передбачає здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення. Будівництво об'єктів містобудування здійснюється згідно з законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією.

Нормативне регулювання планування, забудови та іншого використання територій полягає у прийнятті нормативно-правових актів, зокрема, державних будівельних норм, відомчих нормативних документів, регіональних і місцевих правил забудови (ч.1 ст.20 Закону України «Про планування і забудову територій»).

У ст.22 вказаного нормативно-правового акту визначено, що місцеві правила забудови розробляються для міст Києва та Севастополя, міст обласного значення, республіканського значення Автономної Республіки Крим. Місцеві правила забудови затверджуються відповідними радами. Місцевими правилами забудови встановлюється порядок вирішення питань розташування, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування, надання дозволу на виконання будівельних робіт, прийняття цих об'єктів в експлуатацію, а також порядок здійснення контролю за містобудівною діяльністю.

Статтею 22 Закону України «Про основи містобудування» (в редакції, чинній на момент проведення будівельних робіт) було визначено, що забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією, місцевими правилами забудови. Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.

Рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради затверджено Правила забудови м.Києва, якими встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих умов і обмежень забудови та іншого використання територій і окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.

Як встановлено судом, Правилами забудови м.Києва визначено, що будівництво - це нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт, технічне переоснащення підприємств. При цьому, переплануванням (переобладнання) квартир, нежилих приміщень є ремонтно-будівельні роботи, що провадяться за відповідними проектами із зміною фізичних параметрів цих приміщень, знесенням або перенесенням внутрішніх легких некапітальних перегородок, улаштуванням нових елементів і деталей, прорізів без втручання у зовнішні стіни, міжповерхові перекриття та інші несучі конструкції житлового будинку з метою поліпшення благоустрою об'єкту, його експлуатаційних теплотехнічних та інших показників.

Реконструкція передбачає перебудову існуючих об'єктів і споруд (будов) цивільного або виробничого призначення з метою поліпшення умов проживання, експлуатації, надання послуг, збільшення виробництва продукції та підвищення її якості, пов'язана зі зміною геометричних розмірів, функціонального призначення, заміною окремих конструкцій та їх елементів, зміною основних техніко-економічних показників (п.1.2 Правил забудови м.Києва, затверджених рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради).

За приписами п.п.10.3, 10.6 Правил забудови м.Києва, затверджених рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради, дозвіл на перепланування квартир та нежилих приміщень без влаштування окремого власного входу з вулиці, а також на встановлення додаткового обладнання, не визначеного проектом (антен стільникового зв'язку, побутових, фасадних кондиціонерів, витяжок), на об'єктах, не віднесених до переліку пам'яток культурної спадщини, на території адміністративних районів м. Києва надається розпорядженням відповідної районної в м. Києві державної адміністрації в термін, що не перевищує одного місяця з дня надання всіх необхідних документів. Для отримання дозволу на капітальний ремонт об'єктів, визначених п. 10.4, в тому числі, перепланування квартир та нежилих приміщень, замовник звертається з письмовою заявою до відповідної районної в м.Києві державної адміністрації.

Проектна документація на перепланування квартир та нежилих приміщень виконується на підставі такого дозволу і погоджується спеціально уповноваженим місцевим органом містобудування та архітектури відповідної районної у м.Києві державної адміністрації в установленому порядку в термін, що не перевищує одного місяця після надання документів, зазначених у п. 10.1 цих Правил.

Проект будівництва, проектно-кошторисна (проектна) документація - це затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими визначені містобудівні, архітектурні, об'ємно-планувальні, конструктивні, інженерно-технічні, технологічні і економічні вирішення, а також кошториси будівництва; проектні роботи - це роботи, які пов'язані зі створенням проектної документації для будівництва; проектне рішення - це основні архітектурні, планувальні, об'ємно-просторові, техніко-економічні, інженерні характеристики об'єкта, розроблені у проектній документації (п.1.2 Правил забудови м.Києва, затверджених рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради).

Як свідчать матеріали справи, Розпорядженням №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації надано дозвіл Товариству з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» провести перепланування нежитлового приміщення шляхом демонтажу частини внутрішніх перегородок, перенесення дверних прорізів, без втручання в несучі конструкції будівлі за умови виконання п.2 розпорядження. Пунктом 2 вказаного документу зобов'язано третю особу 1 розробити та погодити в установленому порядку проектну документацію на перепланування нежитлового приміщення шляхом демонтажу частини внутрішніх перегородок, перенесення дверних прорізів, без втручання у внутрішні конструкції.

Тобто, умовою надання Святошинською районною у м.Києві державною адміністрацією дозволу на перепланування нежитлового приміщення була розробка та погодження в наступному проекту перепланування. За висновками суду, така розробка та погодження, з урахуванням змісту Розпорядження №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації, повинна була відбутись у часі пізніше, ніж видано певне розпорядження.

Одночасно, лист №6907/14-21/24 від 22.11.2005р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації господарський суд не приймає як належний та допустимий у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказ надання вказаним органом дозволу на здійснення перепланування, оскілки Правилами забудови м.Києва визначено надання вказаного дозволу саме у формі розпорядження.

Наразі, проект представлений Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» не може свідчити про виконання останнім обов'язку, визначеного п.2 Розпорядження №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації, з огляду на наступне.

Як встановлено судом, 22.08.2004р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Віпмак» (виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» (замовник) було укладено договір №20 на створення проекту, у відповідності до якого виконавець зобов'язався за дорученням замовника, виконати роботи зі створення проекту на часткове перепланування приміщень і проведення внутрішнього ремонту приміщень будівлі за адресою: м.Київ, п-т.50-річчя Жовтня, 2-Г, а замовник зобов'язався прийняти результат робіт.

15.11.2004р. контрагентами було погоджено завдання на проектування. З пояснювальної записки до проекту, а саме конструктивної частини вбачається, що в процесі ремонту будівлі передбачено: демонтаж частини внутрішніх перегородок (за виключення несучих) 1, 2-го поверхів і внутрішнього третього; ремонт внутрішніх сходових кліток; монтаж нової сучасної системи опалення, вентиляції і кондиціонування, водопостачання, каналізації, водовідведення стічних вод, установка сучасної арматури і системи освітлення, оновлення рулонного покриття даху, заміна фасадного скляного огородження, декоративне облицювання стінових огороджувальних конструкцій з алюмінію, встановлення внутрішніх стінових перегородок з гіпсокартону і алюмінієвих конструкцій з внутрішнім скляним заповненням, утеплення наружних стін будівлі та даху.

Тобто, з наведеного вбачається, що фактично складання проекту на проведення перепланування спірного нежитлового приміщення було вчинено до надання у визначеному Правилами забудови м.Києва, затвердженими рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради, порядку дозволу на розробку та погодження проектної документації, тобто до 18.01.2007р., про що також свідчить напис « 2006р.» на титульній сторінці проекту.

При цьому, розробку вказаного проекту у 2007р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Віпмак» здійснити об'єктивно не могло, оскільки з доданої до проекту «Внутрішній ремонт з частковим переплануванням приміщень без порушень несучих конструкцій, змін розмірів і вигляду фасаду будівлі по проспекту 50-річчя Жовтня, 2-Г в м.Києві Святошинського району», ліцензії її строк дії закінчився ще 23.10.2006р.

Інших доказів розроблення проекту на здійснення перепланування вказаного вище нежитлового приміщення у порядку, визначеному Правилами забудови м.Києва, затвердженими рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради, та у відповідності до Розпорядження №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» до матеріалів справи представлено не було.

Одночасно, господарським судом зазначалось, що п.2 Розпорядження №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації Товариство з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» було зобов'язано не тільки розробити такий проект, але і погодити його у встановленому законодавством порядку.

Правилами забудови м.Києва, які було затверджено рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради, визначено, що проект погоджується спеціально уповноваженим місцевим органом містобудування та архітектури відповідної районної у м.Києві державної адміністрації.

Отже, відсутність в матеріалах справи доказів розроблення відповідного проекту у відповідності до Розпорядження №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації фактично виключає можливість суду встановити факт погодження такої документації у визначеному законодавством України порядку.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» не було виконано обов'язків, визначених п.2 Розпорядження №74 від 18.01.2007р. Святошинської районної у м.Києві, виконання яких і було умовою надання дозволу на проведення перепланування.

Проте, як свідчать наявні в матеріалах справи документи, будівельні роботи на спірному об'єкті нерухомого майна були проведені, в результаті чого фактично площу приміщення їдальні (літера Б) в місті Києві по просп.Леся Курбаса, 2-Г було збільшено з 3225,5 кв.м до 3808,9 кв.м, а також було змінено функціональне призначення об'єкту з ідальні на виробничо-навчальний корпус.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи експлікації приміщення станом на 13.08.1998р. загальна площа їдальні становила 3225,5 кв.м., а кількість кімнат у спірному приміщенні дорівнювала 107 (у підвалі 13 приміщень, на першому поверсі - 81 та на другому - 13), площа підвалу складала 374,1 кв.м, площа першого поверху становила 1618,2 кв.м, а площа другого поверху була рівною 1233,2 кв.м).

З оціночного акту, складеного за результатами проведеної 13.08.1998р. поточної інвентаризації, вказане приміщення складалось з 2 поверхів. Тоді як, у технічному паспорті на нежитловий будинок (приміщення), виготовленому станом на 16.02.2011р., загальна площа спірного об'єкту нерухомості становила 3808,9 км.м, кількість поверхів дорівнювала 3, кількість кімнат становила 93 (підвал - 16 приміщень, перший поверх 47 приміщень, другий - 13 та 3 поверх складався з 17 приміщень), площа підвалу становила 378,8 кв.м, площа першого поверху складала 1656,1 кв.м, другого поверху - 1304,4 кв.м., а третього - 469,6 кв.м. При цьому, доказів проведення технічної інвентаризації спірного об'єкту нерухомого майна у період з 1998р. по 2007р. матеріали справи не містять.

До того ж, суд зазначає, що зміна технічних характеристик не була проведена у повній відповідності до проекту «Внутрішній ремонт з частковим переплануванням приміщень без порушень несучих конструкцій, змін розмірів і вигляду фасаду будівлі по проспекту 50-річчя Жовтня, 2-Г в м.Києві Святошинського району», на який посилається Товариство з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», оскільки представлені вказаним учасником судового процесу документи також фактично вказують на наявність невідповідностей між проектом на перепланування та фактичними результатами будівництва. Наприклад, у завданні на проектування (яке є частиною проекту) зазначено загальну площу приміщення 3225,50 км.м (т.2 стор.22), тоді як за результатами проведення будівництва площу об'єкту було збільшено до 3808,9 км.м, площі кімнат, що визначені в проекті та журналі внутрішніх обмірів, що міститься у технічному паспорті, виготовленому станом на 16.02.2011р., також не співпадають: так площа тамбуру не першому поверсі повинна була складати 13,3 кв.м, тоді як за фактом становить 14,2 кв.м., площа основної кімнати на другому поверсі за проектом складала 618,5 кв.м, а за даними технічного паспорту станом на 16.02.2011р. - 841,8 кв.м.

Крім того, наведене вище завдання було затверджене 15.11.2004р., тоді як дозвіл, посилання на який міститься в ньому, було надано Святошинською районною у м.Києві державною адміністрацію лише 22.11.2005р. Тобто, фактично посилання на дозвільний документ, створений за часом пізніше, ніяким чином не може міститись у проекті, погодженому до цього моменту.

Отже, наведені вище обставини вказують на те, що будівельні роботи у житловому приміщенні, розташованому в місті Києві по просп.Леся Курбаса, 2-Г, фактично проводились не у відповідності до розробленого Товариством з обмеженою відповідальністю «Віпмак» проекту «Внутрішній ремонт з частковим переплануванням приміщень без порушень несучих конструкцій, змін розмірів і виду фасаду будівлі по проспекту 50-річчя Жовтня, 2-Г у м.Києві».

Слід також зазначили, що з аналізу норм законодавства України вбачається, що функціональним призначенням приміщення є функціональна зумовленість використання приміщення у відповідності з проектним рішенням, затвердженим в установленому порядку.

Як вже зазначалось, за договором від 31.03.2004р. третьою особою 1 було отримано у власність приміщення їдальні.

Одночасно, завданням на проектування, яке було погоджене контрагентами у межах розробки проекту на проведення перепланування спірного нежитлового приміщення, та пояснювальною запискою до проекту, було передбачено, що на першому поверсі повинні бути розміщенні: офісні приміщення для бухгалтерії, юридичного відділу, допоміжних служб «Монтажсервіс», виставковий зал, виробнича зона, вбиральні; на другому поверсі: навчальний майстер-клас, виставковий зал, офісні приміщення; на антресольному поверсі (внутрішньому): офісні кабінети директорів, служб, вентиляційні камери, вбиральні.

Тобто, фактично дії Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» були направлені на зміну функціонального призначення спірного об'єкту нерухомого майна.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, 26.04.2007р. комісією, призначеною Розпорядженням №855 від 01.06.2005р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації, було прийнято в експлуатацію закінчене переплануванням нежитлове приміщення в будинку №2-Г по проспекту 50-річчя Жовтня, про що складено акт б/н від 26.04.2007р.

Вказаний акт було затверджено Розпорядженням №1124 від 24.06.2007р. Святошинської районної у м.Києві державної адміністрації.

Господарський суд зазначає, що за правилами ч. 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Враховуючи наведені вище висновки суду щодо порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» визначеного Правилами забудови м.Києва порядку здійснення перепланування приміщення та фактичної невідповідності проведених будівельних робіт проекту, господарський зазначає, що прийняття такого об'єкту в експлуатацію як такого, що закінчений переплануванням, є необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства України.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази реєстрації вказаного вище акту Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у відповідності до п.27 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого Постановою №1243 від 22.09.2004р. Кабінету Міністрів України.

З метою повного та всебічного розгляду всіх обставин справи ухвалою від 02.10.2013р. по справі №910/12173/13 було призначено судову експертизу.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Проведення судової експертизи доручається державним спеціалізованим установам чи безпосередньо особам, які відповідають вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу». Особа, яка проводить судову експертизу користується правами і несе обов'язки, зазначені у ст.31 цього Кодексу. Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, і копія його надсилається сторонам. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування і щодо цих обставин. У випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу. При необхідності господарський суд може призначити повторну судову експертизу і доручити її проведення іншому судовому експерту. Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу. Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути мотивованим у рішенні (ст.42 Господарського процесуального кодексу України).

Ухвалою від 02.10.2013р. проведення судової експертизи було доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз. На вирішення судового експерта поставлено, в тому числі, таке питання: З моменту укладання договору від 31.03.2004р. купівлі-продажу нежитлового приміщення чи було проведено реконструкцію нерухомого майна, яке було придбано Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» у Товариством з обмеженою відповідальністю «Класс Лайн»?

За результатами проведення експертизи судовими експертами О.М.Сверидою та С.В.Колесник було складено висновок №2364/2365/14-42 від 06.05.2014р., в якому у відповідь на запитання суду зазначено, що з моменту укладання договору від 31.03.2004р. купівлі-продажу нежитлового приміщення було проведено реконструкцію нерухомого майна, яке було придбано у власність Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс».

За змістом ст.42 Господарського процесуального кодексу України висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі і копія його надсилається сторонам.

У п.18 Постанови №4 від 23.03.2012р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» викладено правову позицію про те, що у перевірці й оцінці експертного висновку господарським судам слід з'ясовувати: чи було додержано вимоги законодавства при проведенні судової експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком судової експертизи.

За приписами ч.4 ст.42 Господарського процесуального кодексу України при необхідності господарський суд може призначити повторну судову експертизу і доручити її проведення іншому судовому експерту.

Пунктом п.15.2 п.2 Постанови №4 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» передбачено, що повторною визнається судова експертиза, у проведенні якої експерт досліджує ті ж самі об'єкти і вирішує ті ж самі питання, які досліджувалися і вирішувалися у первинній судові експертизі. Нові об'єкти на дослідження повторної судової експертизи подаватися не можуть, так само як не можуть ставитися на її вирішення питання, які не розглядалися попередньою експертизою.

Ухвалою від 19.11.2014р. було призначено по справі повторну судову експертизу, проведення якої доручено Ярмоленко Миколі Григоровичу (свідоцтво експерта №991, виданого на підставі рішення №14 від 09.06.2006р.).

За результатами проведення повторного експертного дослідження експертом М.Г. Ярмоленко було складено висновок №75 від 28.01.2015р., в якому зазначено, що з моменту укладання договору від 31.03.2004р. купівлі-продажу нежитлового приміщення було проведено перепланування нерухомого майна, яке було придбано у власність Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс».

Проте, за висновками суду, наведений результат експертного дослідження не відповідає всім, визначеним ст.3 Закону України «Про судову експертизу» принципам судово-експертної діяльності, якими є законність, незалежність, об'єктивність і повнота дослідження.

Зокрема, зі змісту висновку вбачається, що останній складено на підставі аналізу трьох томів справи, тоді як з супровідного листа від 01.12.2014р. слідує, що експерту Ярмоленку Миколі Григоровичу було направлено матеріали справи №910/12173/13 у шести томах. Ухвалами від 04.03.2015р. та від 18.03.2015р. судом було викликано в судове засідання Ярмоленко Миколу Григоровича для дачі відповідних пояснень, проте, останній вимог суду не виконав, у судові засіданні, ані 18.03.2015р., ані 25.03.2015р. не з'явився.

Отже, з огляду на те, що експертне дослідження було проведено фактично за половиною наявних в матеріалах справи документів, у суду відсутні підстави для оцінки експертного висновку як повного.

З приводу доказової сили висновків №2364/2365/14-42 від 26.05.2014р. та №75 від 28.01.2015р. суд зазначає, що за приписами ст.42 Господарського процесуального кодексу України висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими ст.43 цього Кодексу.

У ст.43 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку щодо необхідності оцінки висновків №2364/2365/14-42 від 26.05.2014р. та №75 від 28.01.2015р. у сукупності з іншими представленими до матеріалів справи учасниками судового процесу документами.

Визначення терміну перепланування наведено у п.1.2 Правил забудови м.Києва, затверджених рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради. Переплануванням (переобладнання) відповідно до наведених Правил є ремонтно-будівельні роботи, що провадяться за відповідними проектами із зміною фізичних параметрів цих приміщень, знесенням або перенесенням внутрішніх легких некапітальних перегородок, улаштуванням нових елементів і деталей, прорізів без втручання у зовнішні стіни, міжповерхові перекриття та інші несучі конструкції житлового будинку з метою поліпшення благоустрою квартири, її експлуатаційних теплотехнічних та інших показників без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у цьому будинку.

Термінологічне визначення поняття реконструкція наведено у ДБН А.2.2-3-2004 «Склад, порядок розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва», затверджених Наказом №8 від 20.01.2004р. Державного комітету України з будівництва та архітектури (чинним на момент проведення будівельних робіт).

Зокрема, передбачено, що реконструкцією є перебудова існуючих об'єктів виробничого та цивільного призначення, пов'язана з удосконаленням виробництва, підвищенням його техніко-економічного рівня та якості вироблюваної продукції, поліпшенням умов експлуатації та проживання, якості послуг, зміною основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність, функціональне призначення, геометричні розміри).

Одночасно, у Відомчих будівельних нормах «ВСН 58-88 (Р) 58-88 (р) «Експлуатація, ремонт, реставрація та реконструкція. Положення про організацію та проведення реконструкції, ремонту і технічного обслуговування будівель, об'єктів комунального та соціально-культурного призначення» зазначено, що при реконструкції можуть здійснюватись: зміна планування приміщень, возведення надбудов, вбудов та прибудов, а при наявності необхідних обґрунтувань - їх часткове розбирання; підвищення рівня інженерного устаткування, включаючи реконструкцію зовнішніх мереж (крім магістральних); поліпшення архітектурної виразності будівлі (об'єктів), а також благоустрій прилеглих територій.

Правилами забудови м.Києва, затвердженими рішенням №1/2587 від 27.01.2005р. Київської міської ради, передбачено, що реконструкція - це перебудова існуючих об'єктів і споруд (будов) цивільного або виробничого призначення з метою поліпшення умов проживання, експлуатації, надання послуг, збільшення виробництва продукції та підвищення її якості та ін., пов'язана зі зміною геометричних розмірів, функціонального призначення, заміною окремих конструкцій та їх елементів, зміною основних техніко-економічних показників.

Тобто, з наведеного вбачається, що до ознак будівельних робіт, які вирізняють реконструкцію від перепланування слід віднести такі:

- зміна геометричних розмірів об'єкту;

- зміна функціонального призначення;

- зміна основних техніко-економічних показників будівлі;

- можливе втручання у міжповерхневі перекриття та несучі конструкції.

При цьому, наведеними вище нормами не передбачено необхідності наявності всіх наведених

ознак у їх сукупності для кваліфікації проведених особою будівельних робіт як реконструкції приміщення.

Як було встановлено вище, після проведення будівельних робіт у нежитловому приміщенні загальною площею, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, дійсно його зовнішніх геометричних ознак змінено не було, проте, фактично було змінено функціональне призначення об'єкту нерухомості з приміщення їдальні на навчально-виробничий корпус. До того ж, з представленого технічного паспорту на спірне приміщення, виготовленого станом на 16.02.2011р., було встановлено переобладнання поверхів під офісні, виробничі приміщення, будівництво нового внутрішнього третього поверху, демонтаж внутрішніх перегородок, старого вентиляційного обладнання, що також підтверджує висновки суду стосовно зміни функціонального призначення будівлі.

Наведені вище обставини, дають суду достатні підстави вважати проведені на замовлення Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» будівельні роботи, реконструкцією.

Ухвалами від 09.07.2014р., від 18.07.2014р., від 21.07.2014р., від 27.08.2014р., від 10.09.2014р. третю особу 1 було зобов'язано надати всі дозвільні документи на проведення реконструкції спірного нерухомого майна; докази проведення реконструкції нерухомого майна, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г за рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс».

Проте, вказаним учасником судового процесу витребуваних судом документів представлено до матеріалів справи не було. Наразі, наявні в матеріалах справи дозволи надавали право Товариству з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» провести перебудову, а не реконструкцію. До того ж, як встановлено судом, будівельні роботи були проведені не у відповідності до проекту Товариства з обмеженою відповідальністю «Віпмак», що був представлений третьою особою 1.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран-Плюс» документів на здійснення реконструкції приміщення, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, проведення будівельних робіт не у відповідності до проекту, вказує на достатність підстав для визнання робіт, проведених зі спірним нерухомим майном, самовільним будівництвом.

За приписами ст.376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил..

Порядок набуття права власності на самочинне будівництво передбачений ст.376 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною нормою в регулюванні таких правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли загальний порядок будівництва, передбачений ст.331 Цивільного кодексу України, був порушений. Тобто, право власності на самочинно побудовані об'єкти набувається не в загальному порядку, а в спеціальному - на підставі рішення суду, прийнятого відповідно до вимог ст.376 Цивільного кодексу України.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2 ст.376 Цивільного кодексу України).

При цьому, самочинним будівництвом може вважатись не лише будівництво нових об'єктів, але і реконструкція, реставрація, капітальний ремонт, впорядкування існуючого нерухомого майна, розширення та технічне переоснащення підприємств.

За приписами ч.3 ст.376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Частина 5 зазначеної статті передбачає, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Виходячи з аналізу вказаної статті Цивільного кодексу України, вирішуючи спір про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва, суд зобов'язаний встановити усі обставини справи, зокрема: чи звертався позивач до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи було у встановленому законом порядку передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення; чи велося будівництво з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією .

Наразі, за твердженнями Державної архітектурно-будівельної інспекції України спірний об'єкт нерухомості, а саме нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, не було введено в експлуатацію та до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації третя особа 1 не зверталась. Доказів зворотнього до матеріалів справи не представлено. Крім того, Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» також не представлено до матеріалів справи доказів проведення будівельних робіт за рахунок третьої особи 1.

Одночасно, з метою повного та всебічного розгляду справи, судом ухвалою від 09.07.2014р. Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зобов'язано надати суду відомості стосовно осіб, яким передана у власність чи у користування земельна ділянка по проспекту Л.Курбаса, буд.2-Г в м.Києві; м.Київ, вул.50-ти річчя Жовтня, 2-Г.

На виконання вимог господарського суду Департаментом земельних ресурсів надано пояснення №6987 від 24.07.2014р., в яких зазначено, що рішенням №76/737 від 08.02.2007р. Київської міської ради було передано Товариству з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» у короткострокову оренду на 1 рік з подальшим викупом земельну ділянку площею 0,58 га для реконструкції , експлуатації та обслуговування учбово-виробничої будівлі.

На підставі вказаного рішення 01.09.2010р. між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» (орендар) було укладено договір, у відповідності до п.п.1.1, 2.1,3.1 якого третій особі 1 строком на 1 рік передано в оренду земельну ділянку з наступними характеристиками:

- місце розташування - просп.50-річчя Жовтня, 2-г у Святошинського району м.Києва;

- розмір - 5797 кв.м;

- цільове призначення - для реконструкції , експлуатації та обслуговування учбово-виробничої будівлі;

- кадастровий номер - 8000000000:75:271:0020.

Вказаний правочин було скріплено підписом Київського міського голови, печаткою Київської міської ради та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис 28.10.2010р. за №75-6-00505.

Наразі, докази пролонгації вказаного правочину у визначеному чинним законодавством України порядку в матеріалах справи відсутні. Одночасно, третьою особою 1 також не представлено до матеріалів справи документів, що свідчили б про наявність інших речових прав на наведену вище земельну ділянку.

Тобто, на момент проведення будівельних робіт, а також на момент звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» до суду з розглядуваним позовом, у останнього не було у встановленому законодавством порядку оформлено право користування землею.

Таким чином, враховуючи те, що позивачем не було доведено факту звернення до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації, та передання у встановленому законом порядку земельної ділянки у власність чи користування під самочинно збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-Плюс» про визнання права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, є необґрунтованими та такими, що підлягають залишенню без задоволення.

Одночасно, позов в частині зобов'язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м.Києві зареєструвати право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, залишено без задоволення з огляду на наступне:

За змістом ст.18 Господарського процесуального кодексу України до складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом.

Статтею 21 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

Виходячи зі змісту заяви без номеру та дати, що надійшла до господарського суду 20.08.2013р., та пояснень, наданих у судових засіданнях 19.11.2014р. та 18.03.2015р., третьою особою 1 підтримані позовні вимоги саме до Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал».

З урахуванням такої правової позиції третьої особи 1, суд не залучив Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м.Києві в якості відповідача. Наразі, судом також враховано, що відповідно до ст.24 Господарського процесуального кодексу України залучення іншого відповідача є правом господарського суду, проте не його обов'язком.

Крім того, протягом судового процесу третьою особою 1 не було заявлено клопотання про залучення іншого відповідача до участі у розгляді справи згідно із положеннями ст.24 Господарського процесуального кодексу України.

Одночасно, реєстраційна служба не має статусу юридичної особи, що виключає можливість участі вказаного суб'єкту у господарському процесі.

За таких обставин, виходячи з того, що позов про зобов'язання зареєструвати право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, заявлений до особи, яка не має статусу відповідача, а визначений Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» відповідач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Формал», не наділений повноваженнями відносно здійснення державної реєстрації речових прав, позовні вимоги в цій частині підлягають залишенню без задоволення. До того ж, висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» про визнання права власності виключають можливість задоволення вимог про здійснення державної реєстрації, як похідних.

Щодо позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» про визнання договору №22/04/13 від 22.04.2013р. купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», дійсним господарський суд зазначає наступне.

Як вказувалось вище, у ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зазначено, що зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

За приписами ч.ч.1, 4 ст.639 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Статтею 657 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) передбачено, що договір, в тому числі, купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Частиною 4 ст.640 Цивільного кодексу визначено, що договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Чинним на момент укладання договору №22/04/13 від 22.04.2013р. законодавством України обов'язкової державної реєстрації договору купівлі продажу об'єкту нерухомості не вимагалось.

Як свідчать матеріали справи, 22.04.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» (покупець) було укладено договір №22/04/13 купівлі-продажу нежитлового приміщення, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов'язався передати у власність покупцю будівлю (нежитлове приміщення) загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, а покупець зобов'язався прийняти вказану будівлю і сплатити ціну відповідно умов, що визначені правочином.

Враховуючи, що об'єктом продажу за договором №22/04/13 від 22.04.2013р. контрагентами визначено саме нерухоме майно, з огляду на вимоги чинного на момент його укладання законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що вказаний правочин підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню.

При цьому, за умовами п.3.4 вказаного договору обов'язок нотаріального посвідчення правочину покладено саме на продавця, Товариство з обмеженою відповідальністю «Формал».

Проте, за твердженнями позивача, які з боку відповідача підтверджені, продавцем свого обов'язку виконано так і не було, нотаріальне посвідчення договору №22/04/13 від 22.04.2013р. не вчинено.

За таких обставин, господарським судом встановлено, що всупереч приписам Цивільного кодексу України сторонами при укладанні договору №22/04/13 від 22.04.2013р. не було додержавно вимог стосовно форми такого виду правочину, а саме не вчинено його нотаріальне посвідчення.

Згідно зі ст.202 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (ст.220 Цивільного кодексу України).

При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину (п.3.2 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» та п.13 Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Згідно з п.4 ст.179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, зокрема, мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписами ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, згідно із п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як зазначалось вище, об'єктом продажу за договором №22/04/13 від 22.04.2013р. контрагенти визначили будівлю (нежитлове приміщення) загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г.

За умовами п.1.3 договору №22/04/13 від 22.04.2013р. вартість об'єкту купівлі-продажу за домовленістю сторін становить 300 000 грн. Пунктом 2.1 вказаного договору передбачено, що покупець зобов'язаний внести 25 000 грн. протягом 5 днів з моменту підписання правочину, але в будь-якому випадку до моменту нотаріального посвідчення. Решта вартості об'єкта продажу вноситься покупцем на рахунок продавця протягом 10 календарних днів з моменту переходу на нього права власності на приміщення.

Одночасно, з приводу відсутності у договорі №22/04/13 від 22.04.2013р. строку дії правочину господарський суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина Козлова Дмитра Олександровича щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Частиною 7 ст.180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.

Як вказувалось вище, за приписами ч.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою.

Разом з тим слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком.

При цьому, необхідно враховувати, що незазначення в договорі строку його дії, що вираховувався б днями, місяцями, роками свідчить про волю сторін на встановлення правила про те, що договір діє до припинення зобов'язання, що виникло з правочину, виконанням або з інших підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав вважати його неукладеним. Вказану правову позицію наведено у п.32 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України».

Отже, за висновками суду, при укладанні договору №22/04/13 від 22.04.2013р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору-купівлі продажу.

Як свідчать наявні в матеріалах справи документи, а саме платіжне доручення №1296 від 26.04.2013р., покупцем було здійснено попередню оплату, в обсязі та строки, визначені п.2.1 спірного правочину.

Проте, продавцем нотаріального посвідчення правочину вчинено не було. За поясненнями відповідача, порушення останнім своїх обов'язків було викликане форс-мажорними обставинами, які не могли бути передбаченими сторонами у момент укладання договору №22/04/13 від 22.04.2013р.

Однак, виходячи з принципу повного та всебічного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» підлягають залишенню без задоволення з урахуванням наступного.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами ст.658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Наразі, доказів наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» на момент укладання договору №22/04/13 від 22.04.2013р. права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, у м.Києві, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г матеріали справи не містять.

При цьому, судом прийнято до уваги, що відповідачем 1 протягом розгляду спору факт відсутності у нього речових прав на наведене вище нерухоме майно не спростовувався.

До того ж, судом прийнято уваги, що наявними в матеріалах справи документами, зокрема, реєстраційним посвідченням від 01.04.2004р. Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» підтверджується, що право власності на приміщення площею 3225,5 кв.м, розташоване по просп. 50-річчя Жовтня, буд.2-Г в м.Києві (в подальшому перейменований на проспект Леся Курбаса) було зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс».

При цьому, вказана особа неодноразово факт наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» речових прав на об'єкт продажу за договором №22/04/13 від 22.04.2013р. заперечувала.

З метою повного та всебічного розгляду спору судом, в тому числі, ухвалою від 13.08.2014р. було зобов'язано відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м.Києві надати інформаційні довідки щодо об'єкта нерухомого майна, який знаходиться за адресами: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г (м.Київ, вул.50-ти річчя Жовтня, 2-Г).

З представлених на виконання вимог суду витягів не вбачається факту наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» права власності на вказаний вище об'єкт нерухомого майна. Одночасно, наявність у даному випадку агентського договору №03-06 від 10.04.2013р., за умовами якого відповідачу 1 було доручено надати послуги зі сприяння у вчиненні від імені та за рахунок третьої особи правочину щодо відчуження нежитлового приміщення, розташованого у м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, не свідчить про виникнення у Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» у відповідності до ст.658 Цивільного кодексу України права на продаж спірного нерухомого майна.

Таким чином, враховуючи приписи чинного законодавства, з огляду на позицію Вищого господарського суду України та Верховного Суду України, суд дійшов висновку, що викладені обставини у їх сукупності свідчать про недотримання сторонами вимог, встановлених ст.ст.203, 658 Цивільного кодексу України щодо права на продаж об'єкту, що виключає можливість визнання договору №22/04/13 від 22.04.2013р. дійсним та визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» про визнання договору №22/04/13 від 22.04.2013р. купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», дійсним та визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, є необґрунтованими та такими, що підлягають залишенню без задоволення.

Клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» про залучення до участі у розгляді спору в якості третьої особи Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м.Києві залишене судом без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст.27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора.

За змістом п.1.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» питання про допущення або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі вирішується ухвалою суду про прийняття позовної заяви до розгляду (із зазначенням про це в ухвалі про порушення провадження у справі) або під час розгляду справи, але до прийняття господарським судом рішення, з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес у даній справі.

Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.

Наразі, третьою особою 1 не наведено належного обґрунтування впливу рішення по даній справі на права та обов'язки Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м.Києві. При цьому, за висновками суду, внаслідок прийняття судового рішення по розглядуваній справі на вказаного суб'єкта не могло б бути покладено нових обов'язків та не виникло б нових прав.

За таких обставин, враховуючи все наведене вище, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку, що клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс» є безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню.

Враховуючи відсутність підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект плюс» та позову третьою особи 1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», з огляду на приписи ч.6 ст.22 Господарського процесуального кодексу України, господарським судом не прийнято заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал» про визнання розглядуваних у межах справи 910/12373/13 позовних вимог.

Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Приймаючи до уваги приписи ст.49 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на відмову в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект плюс» та позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», господарський суд дійшов висновку про залишення судових витрат за учасниками судового процесу, які їх понесли.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.26, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», м.Київ про визнання дійсним договору №22/04/13 від 22.04.2013р. купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Формал» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс», та визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю «Проект Плюс» права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г.

Відмовити в задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Плюс», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Формал», м.Сімферополь про визнання права власності на нежитлове приміщення загальною площею 3808,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м.Київ, пр.-т Л.Курбаса, буд.2-Г, та зобов'язання вчинити певні дії.

У судовому засіданні 25.03.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 27.03.2015р.

Головуючий суддя Любченко М.О.

Суддя Босий В.П.

Суддя Ломака В.С.