Ухвала

від 26.03.2015 по справі 22-ц/796/406/2015

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а

Апеляційне провадження № 22-ц/796/406/2015 Головуючий в суді 1 інстанції - ШклянкаМ.П.

Доповідач - Ящук Т.І.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого судді Ящук Т.І.

суддів Немировської О.В., Чобіток А.О.

при секретарі Басюк Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус ГРИШАЄВА ІринаВікторівна, Головне управління юстиції у м. Києві, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві про визнання правочинів недійсними та повернення майна,

встановила:

В липні 2014 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Головне управління юстиції у м. Києві, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, в якому просила:

- визнати недійсними заяви від 23.03.2011 року та 04.07.2011 року про переуступку частки власника ПП «Консультаційно-діагностичний лікувально-профілактичний центр «Гармонія»» у розмірі по 50% на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4;

- зобов'язати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути позивачу ОСОБА_2 частку власника ПП «Консультаційно-діагностичний лікувально-профілактичний центр «Гармонія» у розмірі 50% відповідно, переданих за недійсними заявами;

- визнати недійсним договір дарування від 20.07.2011 року нежилих приміщень з №1 по №15 (група приміщень 525) в літ. А по АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_4, посвідчений приватний нотаріусом Гришаєвою І.В.;

- визнати недійсною та скасувати реєстрацію приміщень з № 1 по №15 (група приміщень 525) в літ. А по АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_4;

- зобов'язати ОСОБА_4 повернути майно - приміщення № 1 по № 15 (група приміщень 525) в літ. А по АДРЕСА_1,

- стягнути з ОСОБА_3 відшкодування моральної шкоди в сумі 200 000 грн.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, позивач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Вказувала, що в рішенні суду взагалі відсутня оцінка наданих нею доказів на підтвердження того, що впродовж певного часу ОСОБА_3 чинив на неї фізичний і психологічний тиск, що змусило проти її справжньої волі вчинити дії по відчуженню належного позивачу майна. Вважає, що суд необґрунтовано прийшов до висновку про відсутність причинного зв'язку між діями - тиском ОСОБА_3 та підписанням позивачем документів по відчуженню свого майна проти волі, на вкрай невигідних для неї умовах.

Апелянт вказувала, що під час оформлення нею документів за участю членів родини ОСОБА_3 04.07.2011 року (заява про переуступку частини частки) і 20.07.2011 року (договору дарування нежилих приміщень) приватному нотаріусу ніхто не повідомив про те, що по відношенню ОСОБА_2, яка вчиняє дії по відчуженню майна, в цей період в суді вирішується питання про визнання її обмежено дієздатною. Вважає, що якби нотаріус отримала таку інформацію, то оформлення цих документів не відбулося.

В судовому засіданні апелянт ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_6 підтримали апеляційну скаргу та просили задовольнити.

Представник відповідачів ОСОБА_7 вважав доводи апеляційної скарги безпідставними та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач свої вимоги обґрунтовувала тим, що її дії по відчуженню майна були вчинені проти її справжньої волі, внаслідок застосування до неї фізичного і психічного тиску з боку відповідача ОСОБА_3 Вони з відповідачем ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 1986 року, який було розірвано за рішенням суду 26.12.2012 року. В останні роки сумісного проживання відповідач ОСОБА_3 почав вчиняти дії відносно пригнічення її честі та гідності, створював неможливі умови для їх сумісного проживання, неодноразово, без її згоди, розміщував її в різноманітних специфічних медичних установах, профілем яких є лікування психічно хворих осіб. Таким чином, довів її до такого психічного та психологічного стану, внаслідок якого вона проти своєї волі уклала низку угод, в тому числі з відчуження належного їм на праві спільної сумісної власності майна.

Просила задовольнити позовні вимоги, посилаючись на положення ст. 231 ЦК України, якою передбачено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

При вирішенні даного спору судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.04.1986 року, шлюб було розірвано 26.12.2012 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва.

13.08.2010 року ОСОБА_2 було придбано нежилі приміщення з № 1 по № 15 групи приміщень №525, що знаходяться по АДРЕСА_1.

23.03.2011 року за реєстровим № 700 та 04.07.2011 року за реєстровим № 3010 приватним нотаріусом КМНО Гришаєвою І.В. було засвідчено справжність підпису на заявах про переуступку частки власника ПП «Консультаційно-діагностичний центр «Гармонія» у розмірі по 50 % на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4

20 липня 2011 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_4, який є сином сторін, було укладено договір дарування, відповідно до якого позивач подарувала відповідачу ОСОБА_4 зазначені нежитлові приміщення.

При цьому судом встановлено, що вказане майно було спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4, дарування відбувалося за згодою ОСОБА_3, тобто фактично батьки подарували спільне майно синові. Таким чином, згода ОСОБА_3 не була дією на свою користь, оскільки внаслідок вказаного договору дарування фактично відбулось і відчуження частки ОСОБА_3

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи позивача та її представника, що при укладанні договору дарування від 20.07.2011 року та заяв від 23.03.2011 року, 04.07.2011 року відповідачі застосовували до позивача фізичний або психічний тиск.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що зазначені висновки є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

Доводи апеляційної скарги позивача є аналогічними доводам, викладеним в обґрунтування позовних вимог, вони були предметом розгляду суду першої інстанції та правильно не були прийняті до уваги судом , враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинено під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного чи психологічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину. Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли з обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Згідно з п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Як вбачається зі змісту заяви ОСОБА_2 від 25 березня 2011 року, справжність підпису на якій було посвідчено приватним нотаріусом КМНО Гришаєвою І.В. за реєстровим № 700, позивач заявила, що згідно з власним волевиявленням, повністю усвідомлюючи значення своїх дій, без будь-кого примушення, як фізичного так і морального, вона як власник Приватного підприємства «Консультаційно-діагностичний лікувально-профілактичний центр «Гармонія», володіючи 100 % статутного капіталу, що складає у грошовому виразі 100 грн., відступає частину належної їй частки ОСОБА_3, що становить 50 % та в грошовому виразі складає 50 грн. ( а.с. 80, том 2).

Таким чином, як вбачається із вказаної заяви, вона зроблена позивачем 25 березня 2011 року, а обставини, на які посилається позивач, як на підставу визнання недійсності правочинів, мали місце у травні 2011 року. Будь-яких конкретних обставин, що передували заяві від 25 березня 2011 року, позивачем не наведено, доказів вчинення до неї відповідачем ОСОБА_3 фізичного чи психічного тиску, які б свідчили про вчинення правочину проти її справжньої волі, позивачем не надано.

04 липня 2011 року приватним нотаріусом КМНО Гришаєвою І.В. було посвідчено справжність підпису ОСОБА_2 на заяві про її вихід зі складу засновників приватного підприємства «Гармонія» та про відступлення належної їй частки у статутному капіталі приватного підприємства, що становить 50 % та у грошовому виразі складає 50 грн., на користь ОСОБА_4 У заяві зазначено, що заява зроблена ОСОБА_2 згідно з власним волевиявленням, повністю усвідомлюючи значення своїх дій та їх правові наслідки, без будь-якого примушення. ( а.с. 107, том 2).

Як вбачається з копій документів, на підставі яких приватним нотаріусом КМНО Гришаєвою І.В. було посвідчено договір дарування нежитлових приміщень, 05 липня 2011 року ОСОБА_2 видала довіреність, якою уповноважила ОСОБА_8 замовити та отримати у відповідних органах, в тому числі Київському міському БТІ, довідки, витяги та інші документи ( а.с. 216, т. 1).

20 липня 2011 року приватним нотаріусом Гришаєвою І.В. за реєстровим № 3202 було посвідчено справжність підпису на заяві відповідача ОСОБА_3 про надання згоди своїй дружині ОСОБА_2 на дарування синові ОСОБА_4 нежилих приміщень з № 1 по № 15 групи приміщень № 525 в літ. А, загальною площею 187,7 кв.м., що в будинку АДРЕСА_1. Зазначені приміщення були набуті подружжям під час перебування в шлюбі та є спільною власністю подружжя. ( а.с. 221, т.).

20 липня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування, за яким позивач безоплатно передала у власність ОСОБА_9 зазначені нежилі приміщення ( а.с. 220 т. 1)

Таким чином, судом першої інстанції було правильно встановлено, що предмет договору дарування належав подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, та що дій на свою користь відповідач не вчиняв, оскільки внаслідок укладеного договору його частка у спільній сумісній власності також перейшла у власність сина сторін - відповідача ОСОБА_4

Як вбачається з матеріалів справи, 27.11.2012 року ОСОБА_2 зверталась до Дарницького районного суду м. Києва із позовом про визнання недійсними правочинів - заяв про переуступку часток власника приватного підприємства «Гармонія» та договору дарування нежилих приміщень від 20.07.2011 року з тих підстав, що вона перебувала «не в найкращому психічному стані та не в повній мірі усвідомлювала наслідки своїх дій», посилаючись на положення ст. 225 ЦК України (правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та ( або) не могла керувати ними) ( а.с. 53-56, том 1).

Заявляючи такі позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалась, зокрема, на ті обставини, що відповідно до виписки з медичної карти стаціонарного хворого від 30.09.2010 року ТОВ «Боріс», вона перебувала на стаціонарному лікуванні з 29.09.2010 року по 30.09.2010 року з діагнозом «алкогольна інтоксикація, істеро-невротична реакція на тлі алкогольного сп'яніння». Відповідно до виписного епікризу № 14359, ОСОБА_2 знаходилась на лікуванні в клініці психіатрії ГВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» з 04.05.2011 року по 10.05.2011 року з діагнозом «гострий поліморфний психотичний розлад з виходом в покращення». Одночасно позивач зазначала, що правочини були вчинені нею як внаслідок умовляння, так і під впливом насильства з боку відповідача ОСОБА_3 ( а.с. 54, том 1).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 04 березня 2013 року за заявою позивача ОСОБА_2 її позовна заява була залишена без розгляду ( а.с. 140, том 1).

З даним позовом ОСОБА_2 звернулась до суду у липні 2014 року, обґрунтовуючи свої позовні вимоги вчиненням правочинів під впливом насильства, що є взаємовиключним до обставин, на які вона посилалась, звертаючись до суду в листопаді 2012 року з позовними вимогами про визнання правочинів недійсними з підстав неусвідомлення значення своїх дій.

Доводи апеляційної скарги позивача на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року зводяться до того, що суд першої інстанції не надав належної оцінки поданим нею доказам, а саме - виписці з історії хвороби № 2980 від 04.05.2011 року Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1, у якій вона перебувала без її згоди у період з 01 по 04 травня 2011 року; виписці з медичної карти стаціонарного хворого № 14359 від 10.05.2011 року клініки психіатрії ГВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», де вона перебувала без її на те згоди з 04 по 10 травня 2011 року; фотокарток із зображенням позивача, датованих 08.05.2011 року; копії заяви ОСОБА_3 від 20.07.2011 року до Дніпровського районного суду м. Києва про залишення без розгляду заяви ОСОБА_3 про обмеження дієздатності ОСОБА_2, оскільки поліпшився її стан здоров'я.

Посилаючись на зазначені докази, позивач стверджує, що поміщення її до психіатричних лікувальних закладів відбувалось у супроводі чоловіка - ОСОБА_3, без її на те згоди, таким чином відповідач здійснював на неї психологічний тиск з метою примусити позивача переуступити йому приватне підприємство «Гармонія» та укласти договір дарування на користь ОСОБА_4 Позивач вважає, що саме відповідач ОСОБА_3 сприяв поміщенню її до психіатричних закладів, де над нею знущались, примусово застосовували психотропні ліки.

Проте доводи апелянта про те, що відповідач сприяв незаконному її поміщенню до психіатричних закладів, з посиланням на суперечливість діагнозів та відображення даних про психічний стан позивача у виписках з історії хвороби, наданих цими закладами, колегія суддів вважає такими, що не доведені належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про психіатричну допомогу», рішення, дії чи бездіяльність осіб, які порушують права, свободи та законні інтереси громадян при наданні їм психіатричної допомоги, можуть бути оскаржені, за вибором цих громадян, до власника психіатричного закладу або власника психоневрологічного закладу для соціального захисту чи спеціального навчання, або уповноваженого ними органу, або до вищестоящих органів (вищестоящих посадових осіб), або безпосередньо до суду.

Однак в матеріалах справи відсутні дані про те, що позивач оскаржувала законність її перебування у психіатричних закладах чи порушення її прав, свобод чи інтересів при наданні психіатричної допомоги.

Відповідно до ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 62 Конституції України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Отже, посилання апелянта на незаконність поміщення її у психіатричні заклади у період з 01 по 10 травня 2011 року не можуть бути прийняті до уваги колегією суддів, оскільки незаконне поміщення в психіатричний заклад є кримінально караним діянням ( ст. 151 КК України), проте належних доказів вчинення такого діяння щодо ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

З матеріалів справи встановлено, що протягом 2011 - 2012 років позивач не зверталась до правоохоронних органів з даного приводу.

Шлюб між сторонами було розірвано 26.12.2012 року, в березні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

04 вересня 2013 року ОСОБА_2 звернулась до Дарницького РУ ГУ МВС України у м. Києві із заявами про її незаконне поміщення відповідачем ОСОБА_3 до психіатричних закладів у травні 2011 року ( а.с. 189-190, т. 1).

Як вбачається з повідомлень Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві від 20.02.2014 року та від 10.12.2014 року на адресу ОСОБА_2, в провадженні слідчого відділу знаходяться матеріали досудового розслідування, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 04.09.2013 року, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 151 КК України. На даний період часу досудове розслідування триває.( а.с. 192-193, т.1).

В судовому засіданні позивач не змогла надати обґрунтованих пояснень, чому вона такий тривалий термін не зверталась до суду за захистом своїх прав, усвідомлюючи зміст укладених нею правочинів.

Посилання апелянта на те, що обставини застосування до неї фізичного та психічного впливу з боку відповідача доведені фотознімками, на яких зображена позивач із синцями на руках та ногах, і зазначена обставина відображена у виписці з медичної карти стаціонарного хворого №14359 Головного військового клінічного госпіталю від 10.05.2011 року, висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки фотознімки самі по собі не можуть бути доказом вчинення протиправних дій тією чи іншою особою, а також підтверджувати обставини їх вчинення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 також вказує, що підтвердженням факту психологічного тиску з боку відповідача ОСОБА_3 є ті обставини, що 17.05.2011 року він звертався до Дніпровського районного суду м. Києва з заявою про визнання ОСОБА_2 обмежено дієздатною, а заяву про залишення вказаної заяви без розгляду подав 20.07.2011 року, тобто саме в день укладення договору дарування.

Однак колегія суддів вважає необґрунтованими зазначені доводи апелянта, оскільки з обставин, які мали місце на момент укладення договору дарування, не вбачається, що відмова позивача від укладення договору могла спричинити будь-яку шкоду її законним інтересам.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав вважати, що ним допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення спору.

Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307-308, 313-317, 218 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий : Судді: