Рішення

від 26.03.2015 по справі 911/109/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" березня 2015 р. Справа № 911/109/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранссервіс»,

м. Васильків

до Комунального підприємства «Калинівкаблагоустрій», смт. Калинівка

про стягнення 22 800 грн. 00 коп.

Суддя - Мальована Л.Я.

Представники:

позивач - Крикунов Д.О. (дов. № б/н від 14.10.2014 р.);

відповідачів - Янкевич А.В. (дов. № 01 від 05.01.2015 року).

Обставини справи:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди торгового місця (площі) комунального підприємства «Калинівкаблагоустрій» Калинівської селищної ради №02 від 01.11.2011 р. укладеного між сторонами та про стягнення з відповідача коштів в сумі - 22 800 грн. 00 коп.

В судовому засіданні 26.03.2015 року представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та подав заяву про збільшення позовних вимог, згідно з якою просить суд стягнути з відповідача 30 700 грн. 00 коп.

Право позивача збільшити розмір позовних вимог передбачене ст. 22 ГПК України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог, тому заява підлягає задоволенню.

Відповідач проти позову заперечив посилаючись на те, що позивачу було надано 7 (сім) паркувальних місць, якими він користувався у повному обсязі, щоденно протягом 24 годин, оплата за дану послугу складала 1 200 грн. 00 коп. За час дії договору позивач надавав послуги таксі на платній основі використовуючи площу під стоянку автомобілів. На підставі листа №24 від 11.03.2014 р. про розірвання договору оренди паркування дію договору було припинено. Протягом всього строку дії договору відповідачем від отриманих коштів за користування позивачем паркувальних місць сплачувався збір за місця для паркування транспортних засобів до Міністерства доходів і зборів України, які перераховувались до Калинівської сільради та були проведені перевірки, якими жодних порушень у договірних відносинах між позивачем і відповідачем не виявлено, також відповідач звертає увагу на те, що позивач помилково посилається на п. 8 Правил паркування транспортних засобів затверджених постановою КМУ від 03.12.2009 р. №1342, оскільки КП «Калинівкаблагоустрій» не є органом місцевого самоврядування.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:

01 листопада 2011 року між ТОВ «Комерційна фірма «Євротранссервіс» та Комунальним підприємством «Калинівкаблагоустрій» було укладено Договір оренди торгового місця (площі) комунального підприємства «Калинівкаблагоустрій» Калинівської селищної ради № 02, відповідно до умов якого Сторона-1 зобовязується передати для паркування з нарахуванням плати за паркування Стороні-2 сім парковочних місць надалі за договором (об'єкт) на стоянці по вул. Залізничній (привокзальна площа): чотири - напроти поштового відділення; три - міні маркету «Автотовари».

Позивачем протягом періоду січень 2011 року-березень 2014 року було сплачено Відповідачеві кошти за Договором на суму 22 800 грн. 00 коп., що підтверджується відповідними фіскальними чеками та прибутковими ордерами, копії яких містяться в матеріалах справи.

Позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на те, що договір укладений між Позивачем та Відповідачем є недійсним, оскільки місця для паркування за вказаними в договорі адресами відсутні і з органами Державної автомобільної інспекції МВС України не погоджувались, тобто договір укладений під впливом обману.

Відповідач проти позову заперечує з підстав викладених вище.

Суд звертає увагу на те, що спірний договір було укладено між сторонами на виконання рішення Калинівської селищної ради Васильківського району Київської області № 184-10 від 02.11.2011 року, яке у встановленому законом порядку не оскаржено та є чинним на момент розгляду справи в суді, тому обов'язок здійснити погодження щодо розміщення паркувальних майданчиків покладено на селищну раду, а не на відповідача у справі.

Також позивач посилається на необгрутованість встановленої у договорі ціни, посилаючись на п. 30 Правил паркування транспортних засобів та ч. 3 ст 28-1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів».

Відповідно до п. 30 Правил паркування транспортних засобів передбачено, що під час паркування на майданчику для платного паркування користувач сплачує вартість послуг з користування майданчиками для платного паркування згідно з тарифом, установленим виконавчими органами сільських, селищних, міських рад у порядку і межах, визначених законодавством, з урахуванням переліку основних послуг.

Частиною 3 ст. 28-1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» встановлено, що тарифи на послуги з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до порядку формування цих тарифів, затвердженого Кабінетом Міністрів України».

Здійснивши комплексний аналіз вказаних нормативно-правових актів суд приходить до висновку, що позивач в даних правовідносинах виступає в якості оператора паркувального майданчика, а не користувача, тому дія вказаних норм не поширюється на правовідносини, які виникли між ним та відповідачем за спірним договором.

Суд не приймає до уваги посилання позивача, що спірний договір було укладено під впливом обману останнього, оскільки позивачем не доведено наявності в діях відповідача умислу та істотності значення обставин, щодо яких позивача введено в оману.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказану правову позицію викладено у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Позивач заявляє про визнання договору недійсним з підстав, що передбачені статтею 230 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Підпунктом 3.10. пункту 3. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" встановлено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, ненадання технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

У відповідності до статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору оренди торгового місця (площі) комунального підприємства «Калинівкаблагоустрій» Калинівської селищної ради №02 від 01.11.2011 р. недійсним, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 525, 526 ЦК України, ст. ст. 44, 49, 82-85 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Суддя Л.Я. Мальована