Постанова

від 23.03.2015 по справі 804/3007/15

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251

копія ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 березня 2015 р. Справа № 804/3007/15

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Віхрова В.С., розглянувши у місті Дніпропетровську в письмовому провадженні адміністративну справу за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Центральний універмаг» до Нікопольської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, -

ВСТАНОВИВ :

20.02.2015 року Приватне акціонерне товариство «Центральний універмаг» (надалі - позивач) звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Нікопольської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області (надалі - відповідач), в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №0004422202 від 01.12.2014 р.

Позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що вважає зазначене податкове повідомлення-рішення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки не ґрунтується на законі та прийняте податковим органом без достатніх на те правових підстав.

Позивач надав заяву про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Відповідач у судові засідання (02.03.2015 р., 23.03.2015 р.) не з'явився, заперечень проти позову не надав.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Згідно з ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Згідно положень п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема «Іззетов проти України», «Пискал проти України», «Майстер проти України», «Крюков проти України», «Крат проти України», «Сокор проти України», «Кобченко проти України», «Шульга проти України», «Лагун проти України», «Буряк проти України», «ТОВ «ФПК «ГРОСС» проти України», «Гержик проти України» суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Повноваження, компетенція контролюючих органів, обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюється Податковим кодексом України. Державні податкові інспекції є контролюючими органами щодо податків, які справляються до бюджетів та державних цільових фондів. Податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: загальність оподаткування; рівність усіх платників перед законом; невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства; презумпція правомірності рішень платника податку; фіскальна достатність; соціальна справедливість; економічність оподаткування; нейтральність оподаткування; стабільність; рівномірність та зручність сплати; єдиний підхід до встановлення податків та зборів. Зазначені принципи спрямовані на недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації.

Порядок проведення документальних перевірок залежить від способу організації та місця проведення. Методика проведення перевірок контролюючими органами передбачена главою 8 Податкового кодексу України, а саме види перевірок, порядок та особливості проведення, умови та порядок допуску посадових осіб, строки їх проведення, оформлення перевірок.

У відповідності п. 75.1 ст. 75 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Судом встановлено, що податковим органом у період з 03.11.2014 р. по 07.11.2014 р. була проведена позапланова виїзна документальна перевірка Приватного акціонерного товариства «Центральний універмаг» (код ЄДРПОУ 13457132) з питань дотримання вимог податкового законодавства в частині повноти нарахування та сплати податку на додану вартість при здійсненні взаємовідносин з ТОВ «Днепртехноком» (код ЄДРПОУ 38530554) за період діяльності січень 2014 р. та подальшого використання в своїй діяльності отриманих товарів (робіт, послуг) у фактичних періодах їх здійснення, за результатами якої складено Акт № 3372/2202/13457132 від 12.11.2014 р. (надалі - Акт перевірки).

Актом перевірки встановлено порушення п. 198.2, 198.3, 198.6 ст. 198, ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся на загальну суму 919,03 грн. (січень 2014 р.).

01.12.2014 р. податковим органом винесено податкове повідомлення-рішення №0004422202, яким підприємству збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму у розмірі 1378,55 грн., в тому числі за основним платежем - 919,03 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 459,52 грн.

Відповідачем під час проведення перевірки встановлені наступні порушення та відповідні ним правовідносини.

У періоді, що перевірявся позивач мав господарські відносини з ТОВ «Днепртехноком» на підставі Договору купівлі-продажу №1706/01 від 17.06.2013 р., згідно якого продавець (ТОВ «Днепртехноком») зобов'язується поставити, а покупець (ПрАТ «Центральний універмаг») прийняти товар та своєчасно і у повному обсязі перерахувати на розрахунковий рахунок продавця грошові кошти.

На виконання умов договору ТОВ «Днепртехноком» надано ПрАТ «Центральний універмаг» видаткові накладні №3501 від 08.01.2014 р., №6002 від 13.01.2014 р., №11503 від 24.01.2014 р. на купівлю чаю, кави та топінгів у січні 2014 р. на загальну суму 5514,17 грн., в тому числі без ПДВ 4595,14 грн., сума ПДВ - 919,03 грн.

Оплата здійснена згідно платіжного доручення від 24.01.2014 р. №004367 на суму 3000,00 грн., у т.ч. ПДВ 500,00 грн.

Згідно наданих пояснень (лист від 10.11.2014 р. №195) придбана кава Espresso, чай та топінги були реалізовані кінцевому споживачу кафе «Кав'ярня».

Перевіркою не підтверджено реальність отримання товару від ТОВ «Днепртехноком» з огляду на наступне.

Нікопольською об'єднаною ДПІ ГУ Міндоходів у Дніпропетровській області отримано Акт ДПІ у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська ГУ Міндоходів у Дніпропетровській області від 31.03.2014 р. №468/04-62-22-3/38539554 про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «Днепртехноком» (код ЄДРПОУ 38530554) щодо не підтвердження реальності здійснення господарських відносин, їх реальності та повноти відображення в обліку за січень 2014 р.

Згідно вказаного Акту, до звірки не надана інформація щодо розрахунків, документів, що підтверджують відповідність отриманого товару встановленим стандартам та технічну документацію, яка встановлює вимоги до його якості. Порядок транспортування (фізичного переміщення) указаних активів не підтверджено товарно-транспортними накладними або актами прийому-передачі товару.

Аналізом зареєстрованих податкових накладних можна простежити, що фактично по ТОВ «Днепртехноком» наявні факти коли товар, який не було придбано, реалізується, тобто відбувається документальне оформлення операції з реалізації товарів, робіт, послуг на адресу покупців, фактично відбувається «розрив» ланцюга постачання, з чого можна зробити висновок лише про документальне оформлення операцій з придбання та поставки товарів, робіт, послуг або зі штучного збільшення вартості товарів, робіт, послуг по ланцюгу поставки без доведення побічних витрат на таке зростання (транспортних, вантажних послуг, послуг зберігання, модернізації тощо).

Проведеним аналізом матеріалів податкової звітності ТОВ «Днепртехноком», автоматизованих баз даних ДПІ встановлено, що фактично вказане підприємство відображало придбання товарів (робіт, послуг), що в подальшому не були реалізовані. Встановлено факти виписування податкових накладних по товарам, які ТОВ «Днепртехноком» не придбавались. Вищезазначене свідчить про штучне використання підприємством податкової вигоди по податковим накладним, отриманим від контрагентів-постачальників лише для мінімізації податкових зобов'язань.

За цих обставин, податковий орган дійшов висновку, що операції з продажу товарів по ланцюгу ТОВ «Днепртехноком» - покупці за січень 2014 р. не мали та не могли мати ніякого юридичного змісту.

У зв'язку з вищевикладеним, перевіркою не підтверджено реальність здійснення господарських відносин ПрАТ «Центральний універмаг» з ТОВ «Днепртехноком», їх вид, обсяг, якість, встановлено відсутність об'єктів оподаткування.

Станом на момент проведення перевірки підприємство має стан платника - 4 «Порушено провадження у справі про банкрутство».

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Водночас статтею 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена пп. 1.2 п. 1, пп. 2.1 п. 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 р. № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.95 р. за № 168/704, первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення. статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.99 р. № 996-ХІV, із змінами та доповненнями, встановлені вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку.

Згідно з даною нормою, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Дія контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Статтею 201 Податкового кодексу України встановлено вимоги до оформлення податкових накладних.

Згідно п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 р. № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.95 р. за № 168/704 первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити; назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа. Відповідно до пунктів 2.15, п.2.16 вищевказаного Положення забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать законодавчим та нормативним актам.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Щодо транспортування товару.

Відповідно до преамбули Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Мінтрансу України від 14.10.1997 р. №363, в яких є посилання на необхідність наявності документу під назвою «товарно-транспортна накладна», ці правила визначають права, обов'язки і відповідальність перевізників, вантажовідправників та вантажоодержувачів - замовників. Згідно із п.1 цих Правил замовник - вантажовідправник або вантажоодержувач, який уклав з перевізником договір про перевезення вантажів. Тобто цей нормативний акт регулює правовідносини, які випливають з договору перевезення, та не регулює випадки перевезення товару власним транспортом.

Зазначені правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат платників податків, а тільки встановлюють права, обов'язки і відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому документи обумовлені вказаними правилами, зокрема товарно-транспортна накладна не є документом первинного бухгалтерського обліку, який підтверджує обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2009 р. № 515, якою внесено зміни до Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.02.2009 р. № 207, встановлено, що особам, уповноваженим здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, забороняється вимагати у водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця документи, не передбачені зазначеним Переліком.

Документом на вантаж є:

- для водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця, що здійснює вантажні перевезення на договірних умовах, - товарно-транспортна накладна ;

- для водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця , що здійснює вантажні перевезення для власних потреб, - накладна або інший документ , що підтверджує право власності на вантаж.

Отже, відсутність товарно-транспортної накладної жодним чином не може слугувати підставами для висновку податкового органу щодо неможливості факту отримання товарів від продавця.

Підтвердження отримання позивачем товарно-матеріальних цінностей, товарно-транспортними накладними, не є визначальною умовою для отримання права на податковий кредит, оскільки, законодавчі норми не ставлять в залежність відсутність транспортних документів на перевезення вантажу (товару) з наслідками формування бази оподаткування податком на додану вартість.

Відповідачем не доведено, що позивач є учасником транспортного процесу, у зв'язку з чим на нього не має розповсюджуватися дія Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом України.

Правилами податкового обліку не передбачено обов'язкового складання та обліку товарно-транспортних накладних для підтвердження факту приймання - передачі товару від одного контрагента іншому. Зазначені накладні можуть вважатись обов'язковими для відображення факту транспортування товару, а факт передачі товару підтверджується звичайною видатковою накладною.

Крім того, сама собою наявність або відсутність окремих документів не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

З матеріалів справи вбачається, що за січень 2014 р. позивач придбав у ТОВ «Днепртехноком» продукції трьома партіями, про що було складено видаткові/податкові накладні №3501 від 08.01.2014 р. (вага товару 10 кг.), №6002 від 13.01.2014 р. (вага товару 3 кг.), №11503 від 24.01.2014 р. (вага товару приблизно 5 кг.).

За поясненнями позивача, товар вказаної ваги був доставлений продавцем самостійно, товарно-транспортні накладні складені не були.

Суд звертає увагу, що зміст Акту перевірки не містить посилань на недоліки або зауваження щодо оформлення договору, видаткових/податкових накладних, фактів оплати та отримання товару позивачем.

Як вбачається з установлених судом обставин справи, факт надання/отримання товару позивачеві/позивачем підтверджується наведеними вище первинними документами, які були досліджені судом під час судового розгляду справи.

Згідно з п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно пп. 139.1.1, 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

· придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

· придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно п.198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу (п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України).

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі, якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У ст. 203 Цивільного кодексу України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законом закріплено презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлений перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 Цивільного кодексу України:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Згідно частин 2, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Недійсними правочини можуть вважатися лише за умови доведеності фактів, що свідчать про нікчемність даного правочину.

Правочин, зазначений у Акті перевірки, до теперішнього часу не визнаний недійсним у судовому порядку.

Суд вважає за необхідне зазначити, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин.

При цьому обов'язковість установлення умислу поширюється лише на визнання недійсними правочинів, вчинених із метою, що суперечить інтересам держави та суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України).

Під час перевірки податковий орган не встановив обставин, які б свідчили про умисел позивача на укладення договору з контрагентом (та їх умислу) без наміру створити наслідки, які передбачені договором.

Навпаки, документально доведено виконання зобов'язань щодо надання та оплати товару.

Зазначені обставини залишились не спростованими в ході судового розгляду справи.

Суд вважає, що нікчемність правочину має бути встановлена виключно законом, а не актом перевірки, незважаючи на те, які факти в цьому акті відображені. Висновки акту перевірки, у будь-якому разі, є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

У постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року зазначено наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань державної податкової інспекції є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право таких органів самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, зазначені платником податків в податкових деклараціях.

Стосовно посилання відповідача у Акті перевірки на дані інформаційних ресурсів податкових органів, суд зазначає наступне.

Основним засобом встановлення порушень платника податків та причетності ланцюгу постачання до платника податку як кінцевого вигодо набувача були зроблені на підставі співставлення інформаційних баз в розрізі контрагентів.

Інформаційні бази даних податкової не мають статусу офіційних, не сертифіковані і можуть містити помилки, які впливають на правовий статус платника податку. Бази даних ДПІ не є належними доказами у справі, чинним законодавством також не передбачена належність таких баз до засобів доказування.

Програмне забезпечення (інформаційні бази ДПІ) до первинних або інших документів, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку платника податків не відноситься. Такі дані не є також належним доказом відсутності фактів здійснення господарських операцій безпосередньо платника податків - позивача, та доказом несплати ним податку, якщо спірний період податковим органом перевірено з урахуванням всіх первинних документів та документів податкової звітності.

Також, суд критично оцінює використання відповідачем Акту про неможливість проведення зустрічної звірки контрагента як підстави для висновків Акту перевірки, оскільки у відповідності до роз'яснень Листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 р. №742/11/13-11 оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Слід зазначити, що у відповідності до змісту Акту про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «Днепртехноком» зафіксовані обставини станом на березень 2014 р., тоді як перевірка позивача здійснювалась за січень 2014 р.

За поясненнями позивача, відносно ТОВ «Днепртехноком» постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 12.08.2014 р. порушено справу про банкрутство №904/5302/14, отже ставити під сумнів господарські операції за січень 2014 р. у податкового органу не було підстав.

Суд звертає увагу, що згідно Акту про неможливість проведення зустрічної звірки контрагента без співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів щодо з'ясування факту здійснення господарських операцій, взагалі неможливо зробити висновок про відсутність факту надання/отримання товарів.

Не є підставою для відмови у праві на податковий кредит та бюджетне відшкодування з податку на додану вартість порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку. Також не є підставою для визнання неправомірними операцій платника податків подальше припинення чи анулювання статусу платника податку на додану вартість його контрагента. Усі операції, вчинені контрагентом платника податку до припинення такого контрагента, не можуть автоматично розглядатися як нікчемні правочини в силу самого собою припинення юридичної особи або анулювання її податкового статусу.

Слід враховувати, що, якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на віднесення сплачених ним у ціні товару відповідних сум податку на додану вартість до податкового кредиту, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо цього та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Платник податків не може нести відповідальність за дії контрагентів при відсутності вини, інакше порушуються основні конституційні засади: дотримання принципу справедливості як елемента верховенства права (ст. 8 Конституції України), індивідуалізації відповідальності (ст. 61 Конституції України), забезпечення доведеності вини (ст. 129 Конституції України).

Конституційний принцип індивідуалізації відповідальності знайшов своє відображення в Постановах ВСУ від 06.04.2004 р. по справі 8/140, від 29.10.2010 р. по справі 21-14-а10, від 31.01.2010 р. по справі № 21-47а10, де встановлено, якщо контрагент платника податку не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це не тягне відповідальності та негативних наслідків для самого платника податку.

Більш того, згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» віл 23 лютого 2006 року № 3477-VI, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. А відповідно до ч.2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

На сьогоднішній день, судами України при вирішенні спорів з податковими органами застосовані три основні рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява № 803/02), «Булвес АД» проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03).

Так, у справі «Булвес АД» проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом з пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження компанії заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

Аналогічні висновки Європейського Суду з прав людини виклав у справі «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії ». Також, у справі «Інтерсплав» проти України » (2007 рік, заява № 803/02), Суд, у п. 38 рішення зазначив: «На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання в системі відшкодування ПДВ, які здійснюються конкретною компанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду, стосовно загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які вказували б на те, що заявник був безпосередньо залучений в такі зловживання».

Перевіряючи відповідність позбавлення права на податковий кредит/бюджетне відшкодування вимогам ст. 1 Протоколу № 1, Європейський суд з прав людини застосував принцип пропорційності. Цей принцип є складовою частиною принципу верховенства права і вимагає дотримання «справедливого балансу» між вимогами публічного інтересу та захистом прав приватних осіб, у реалізацію яких здійснюється втручання держави.

Після проведення відповідної оцінки, Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не дотримується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит/бюджетне відшкодування при відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, або доказів того, що йому було відомо/повинно було бути відомо про таку діяльність його постачальників.

Відповідно, Суд констатував факт порушення ст. 1 Протоколу № 1, якою гарантується право на мирне володіння майном.

Рішення ж Європейського суду з прав людини у податкових спорах не дозволяють поставити публічний інтерес (наповнення бюджету) вище приватного (свобода господарської діяльності та захист права власності).

За інших обставин платник податку не має нести відповідальність за порушення законодавства своїми контрагентами.

Під час судового розгляду справи позивачем надано первинну документацію підприємства, що підтверджує реальність господарських відносин з ТОВ «Днепртехноком».

Дослідження первинних документів, що опосередковують господарські відносини між позивачем та ТОВ «Днепртехноком», свідчить що вони оформлювались в рамках виконання умов Договору купівлі-продажу №1706/01 від 17.06.2013 р., їх відображення в бухгалтерському обліку показало, що вони складені у відповідності до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Формування первинних бухгалтерських документів контрагентами не є предметом дослідження даної справи.

Акт перевірки не свідчить про порушення позивачем вимог Податкового кодексу України, що могло б стати підставою для визначення контролюючим органом податкових зобов'язань.

Згідно із ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Метою дотримання принципу пропорційності є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дії суб'єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи, зокрема, вказаний принцип передбачає, що здійснення повноважень, як правило, не має спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідало б цілям, яких заплановано досягти.

На необхідності дотримання принципу пропорційності при прийнятті рішень органами державної влади наголошує в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, зокрема у справах «Йорданова та інші проти Болгарії» та «Ліндхайм та інші проти Норвегії».

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презумує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, в порушення вимог ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено доказів на підтвердження правомірності винесеного податкового повідомлення-рішення.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

Відповідачем належним чином не доведено правомірність винесеного податкового повідомлення-рішення.

Враховуючи, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними конкретними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, суд прийшов до висновку про задоволення адміністративного позову у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст. 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов Приватного акціонерного товариства «Центральний універмаг» до Нікопольської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Нікопольської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області №0004422202 від 01.12.2014 р. про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 919,03 грн. (дев'ятсот дев'ятнадцять грн., 03 коп.), за штрафними (фінансовими) санкціями на суму 459,52 грн. (чотириста п'ятдесят дев'ять грн., 52 коп.).

В порядку розподілу судових витрат стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного акціонерного товариства «Центральний універмаг» судовий збір в розмірі 1827,00 грн. (одна тисяча вісімсот двадцять сім грн. 00 коп.).

Постанова набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі її апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Постанову може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд у десятиденний строк з дня отримання копії постанови, виготовленої у повному обсязі.

Суддя (підпис) Постанова не набрала законної сили 23.03.15 Суддя З оригіналом згідно Помічник судді В.С. Віхрова В.С. Віхрова Ю.Ю. Ковтун