Постанова

від 12.05.2015 по справі 62/86

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2015 року Справа № 62/86

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Палій В.В. (доповідач)

розглянув касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва

на рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2014

та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.02.2015

у справі № 62/86

за позовом заступника прокурора м. Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ), м. Київ,

до 1. Федерації професійних спілок України (далі - Федерація), м. Київ,

2. малого багатогалузевого приватного підприємства "ОСТА" (далі -Підприємство), м. Київ,

про визнання права власності, визнання недійсним договору та витребування майна.

Судове засідання проведено за участю представників:

прокурора - Суходольський С.М. (посв. від 05.09.2013 № 020273)

ФДМУ - не з'явився

Федерації - Хоменко А.В. предст. (дов. від 26.12.2014)

Підприємства - не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі ФДМУ з позовом до Федерації та Підприємства про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнового комплексу від 26.05.2004, який укладений між Федерацією та Підприємством; визнання права власності держави в особі ФДМУ на майновий комплекс - базу відпочинку загальною площею 1040,80 кв.м по вул. Вишгородській, 85/79 у м. Києві; витребування майнового комплексу - бази відпочинку у власність держави в особі ФДМУ з незаконного володіння Підприємства.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 05.11.2014 у справі № 62/86 (суддя Нечай О.В.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 (судді Лобань О.І.- головуючий, Майданевич А.Г., Федорчук Р.В.), припинено провадження у справі в частині позовних вимог до Підприємства; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, що майновий комплекс - база відпочинку у Пущі-Водиці по вул. Вишгородській, 85/79 у м. Києві станом на момент укладення договору купівлі-продажу майнового комплексу від 26.05.2004 належав до профспілкового майна, і Федерація, володіючи майном на праві власності, на законних підставах розпорядилася вказаним майном, шляхом його відчуження у незаборонений законом спосіб. Стосовно Підприємства провадження у справі припинено з огляду на те, що діяльність даного суб'єкта господарювання припинено.

Додатково рішення місцевого господарського суду обґрунтовано спливом позовної давності для звернення з даним позовом до суду та недоведеністю прокурором і позивачем поважності причин пропущення позовної давності. Наведене обґрунтування виключено з мотивувальної частини рішення згідно з постановою апеляційного господарського суду.

Прокурор, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить суд касаційної інстанції судові акти попередніх інстанцій скасувати в частині відмови прокуратурі у позові про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнового комплексу від 26.05.2004, з прийняттям нового рішення у скасованій частині про задоволення позову. В іншій частині прокурор просить судові рішення залишити без змін.

У відзиві на касаційну скаргу Федерація просила судові акти попередніх інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Ухвалою від 21.04.2015 розгляд касаційної скарги відкладався.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представників прокуратури та Федерації, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 03.11.2003 Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Федерації видано свідоцтво про право власності серії МК № 010007838, яким посвідчено, що майновий комплекс площею 1040,8 кв.м, розташований по вул. Вишгородській, 85/79 в місті Києві, належить Федерації. Свідоцтво видане на підставі наказу "Про оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна" від 29.10.2003 № 1238-В;

- згідно з додатком до свідоцтва про право власності до майнового комплексу входять 9 будівель та споруд, зазначених у додатку, а саме: корпус 6 площею 213,2кв.м (літера А), корпус 5 площею 36,8кв.м (літера Б), корпус 1 площею 97,4кв.м (літера В), корпус 2 площею 97,2кв.м (літера Г), корпус 3 площею 95,9кв.м (літера Д), корпус 4 площею 97кв.м (літера Е), корпус 7 площею 93,1кв.м (літера С), будинок сауни площею 113,3кв.м (літера Л), гараж площею 196,9кв.м (літера К);

- 26.05.2004 Федерацією як продавцем укладено з Підприємством як покупцем нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу майнового комплексу (далі - Договір);

- пунктами 1 та 2 Договору передбачено, що продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає) майновий комплекс -базу відпочинку, розташований за адресою: м. Київ, вул. Вишгородська, 85/79, загальною площею 1040,8 кв.м, що складається з перелічених об'єктів;

- за змістом пункту 5 Договору продаж об'єкту здійснюється за договірною ціною, що складає 1 000 000,00 грн.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання стосовно наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним, визнання за державою права власності на майновий комплекс -базу відпочинку та витребування майна у власність держави в особі ФДМУ з незаконного володіння Підприємства.

У жовтні 1990 року відбувся XV з'їзд профспілок України, на якому було прийнято Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України, проголошено незалежність профспілок України від державних і господарських органів республіки та СРСР, відмову від діяльності відповідно до Статуту профспілок СРСР. На з'їзді також було прийнято Положення про Федерацію незалежних профспілок України, затверджене рішенням з'їзду від 06.10.1990, яким було визначено її правовий статус, організаційну структуру, права та обов'язки, у тому числі і майнові, та, зокрема, передбачено, що Рада Федерації незалежних профспілок України є правонаступником Укрпрофради, а основні фонди, майно, які належали Укрпрофраді і необхідні для виконання цілей та завдань Федерації незалежних профспілок України, становлять її власність і охороняються законом.

При цьому профспілки діяли за загальним статутом профспілок СРСР та були загальносоюзною громадською організацією.

Отже, після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Постановою Верховної Ради Української PCP "Про захист суверенних прав власності Української PCP" від 29.11.1990 № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української PCP про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України" від 10.09.1991 №1540-ХІІ встановлено, що майно підприємств, установ і організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування є державної власністю України.

10.04.1992 Верховна Рада України Постановою № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташовані на території України" з метою збереження в інтересах громадян України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР тимчасово, до визначення правонаступників, передала ФДМ України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих загальносоюзних громадських організацій.

Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 04.11.1994 № 3943-ХІІ встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Кабінету Міністрів України до 01.03.1994 доручено визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна. До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій.

Зазначені нормативні акти не передбачали можливість визначення суб'єкта власності в залежності від обставин фінансування в процесі будівництва.

Згідно з пунктом 1 Тимчасового положення "Про Фонд державного майна України", затвердженого Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992, Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Виходячи зі змісту наведених нормативних актів, стосовно права власності держави України після розпаду Союзу РСР, історії створення Федерації та спірного майна (рішення про створення бази відпочинку - пансіонату у Пущі-Водиці приймалося організацією загальносоюзного рівня, на виконання якого виділялися кошти згідно постанови Секретаріату Української Республіканської ради профспілок), право власності на спірний об'єкт набула держава Україна.

За наведених обставин висновок судів попередніх інстанцій про належність спірного майна до профспілкового майна, яке не відносилося до державної власності, і про правомірність розпорядження Федерацією даним майном без згоди його власника - держави в особі ФДМУ є помилковим, відповідно, відмова в позові з підстав відсутності порушеного права позивача, за захистом якого звернувся до суду прокурор, є неправомірною.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з приписами частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння (пред'явити віндікаційний позов).

Предметом віндікаційного позову є вимогу неволодіючого майном власника до незаконно володіючої цим майном особи про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені і можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника майна, а не в осіб, які в подальшому перепродали це майно, волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Водночас у даній справі Федерацією було заявлено про сплив позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

До вимог, що стосуються захисту права власності та інших речових прав, застосується загальна позовна давність.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі (аналогічна права позиція міститься у підпункті 4.1 пункту 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

З огляду на те, що перебіг позовної давності у даній справі почався з 26.05.2004, тобто з моменту укладення спірного Договору (коли про це мало стати відомо власнику майна - ФДМУ), а закінчився 25.05.2007, проте як власник майна, так і прокуратура не зверталися до суду за захистом цивільного права або інтересу позивача у межах трирічної позовної давності та не навели поважних причин пропущення позовної давності, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено Федерацією (аналогічна правова позиція щодо початку перебігу позовної давності у справі про визнання договору недійсним та наслідків її спливу міститься у постанові Верховного Суду України від 02.09.2014 № 6/17-3062-2011).

За наведених обставин постанова апеляційного господарського суду, якою з мотивувальної частини рішення місцевого господарського суду виключено посилання на сплив позовної давності як на підставу для відмови у задоволенні позову та в основу якої покладено висновок про належність спірного майна до профспілкового майна, а не до державної власності, та про правомірність розпорядження Федерацією спірним майном, - підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в частині аналогічного помилкового висновку та залишенню без змін у частині відмови в позові внаслідок спливу позовної давності і припинення провадження у справі щодо Підприємства як суб'єкта господарювання, діяльність якого припинено.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 -111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 11.02.2015 зі справи № 62/86 скасувати.

3. Рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2014 зі справи № 62/86 змінити, виключивши з нього положення щодо належності майнового комплексу - бази відпочинку загальною площею 1040,80 кв.м по вул. Вишгородській, 85/79 у м. Києві до профспілкового майна, а не до державної власності та правомірності розпорядження Федерацією професійних спілок України даним майном шляхом його відчуження у незаборонений законом спосіб.

У решті рішення господарського суду міста Києва від 05.11.2014 зі справи № 62/86, у тому числі його резолютивну частину, залишити без змін.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Бенедисюк

Суддя В. Палій