Ухвала

від 14.05.2015 по справі 2а-4554/12/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14.05.2015р. м. Київ К/9991/59358/12

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Федорова М.О.

суддів: Островича С.Е.

Степашка О.І.

розглянувши в письмовому провадженні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.05.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012

у справі № 2а-4554/12/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „К.А.П"

до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва

Державної податкової служби

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення -

рішення

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „К.А.П" звернулось до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкового повідомлення - рішення № 0000172250/537 від 15.03.2012.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.05.2012 позовні вимоги задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.05.2012 залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції та ухвалою суду апеляційної інстанції відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в який просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга вмотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору по даній справі порушено норми матеріального права.

Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином. Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 222 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, юридичної оцінки обставин справи, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем проведено невиїзну документальну позапланову перевірку позивача з питань взаємовідносин ПП „Арикон" за травень 2011 року та по взаємовідносинам з ТОВ „Кабель-Альянс" за грудень 2009 року, січень 2010 року, лютий 2010 року, квітень 2010 року, травень 2010 року, червень 2010 року, липень 2010 року з питань достовірності нарахування податку на додану вартість та складено акт № 8611/2305/35617731 від 28.11.2011.

За результатами перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення - рішення № 0000172250/537 від 15.03.2012, яким позивачу визначено податкове зобов'язання по податку на додану вартість на суму 1078190, 66 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції 209168, 54 грн.

Перевіркою встановлено порушення позивачем ч. 5 ст. 203, ч. 1, 2 ст. 215, ст. 216, ст. 655, ст. 656, ст. 662 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, із контрагентами ТОВ „Кабель-Альянс" та ПП „Арикон", пп. 7.2.1 п. 7.2, пп. 7.4.4, пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України „Про податок на додану вартість"; пп. 198.1, 198.2, пп. 198.3, пп. 198.6, ст. 198, п. 201.1 ст. 201 розділу V Податкового кодексу України від 02.12.2010, п. 4 Порядку ведення реєстру отриманих та виданих податкових накладних, затвердженого наказом ДПА України від 21.12.2010 № 969, зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 29.12.2010 № 1401/18696.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач відобразив у податкових деклараціях з податку на додану вартість за грудень 2009 року, січень 2010 року, лютий 2010 року, квітень 2010 року, травень 2010 року, червень 2010 року, липень 2010 року, травень 2011 року на підставі податкових накладних, виписаних ПП „Арикон" та ТОВ „Кабель-Альянс", на виконання умов Договору купівлі-продажу № АРИ-11 від 13.05.2011 та Договору № К-040110 від 04.01.2010 за якими здійснено передачу у його власність продукцію.

Згідно з пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 статті 198 Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З викладених правових норм випливає, що умовою виникнення у платника права на податковий кредит є фактичне придбання товарів (робіт, послуг) з метою виконання операцій, які є об'єктом оподаткування ПДВ, а також наявність належним чином оформлених первинних облікових документів на купівлю товарів (робіт, послуг).

За правилами пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України до витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, належать, зокрема, витрати операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті, та за змістом підпункту 138.1.1 пункту 138.1 включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

В силу вимог пункту 138.2 цієї ж статті Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом пункту 138.8 статті 138 Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, та включає як прямі матеріальні витрати, так і вартість придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Пунктом 138.4 статті 138 Податкового кодексу України передбачено, що витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Таким чином, витрати позивача на придбання товарів та послуг у названих постачальників належать до категорії витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, а відтак умовами їх врахування при зменшенні оподатковуваного доходу платника є: факт понесення цих витрат у процесі реальної господарської діяльності платника, документальна підтвердженість цих витрат, а також декларування доходу, отриманого як результат понесення цих витрат.

Податкова вигода не може бути визнана обґрунтованою, якщо отримана платником поза межами реальної підприємницької та економічної діяльності.

На підтвердження фактичного здійснення цих операцій позивачем подано договори, видаткові накладні, акти приймання-передачі матеріальних цінностей, товарно-транспортні накладні (якими оформлювалося перевезення поставленого товару), кошториси ремонтних робіт за кожним об'єктом, виписки з банківського рахунку та платіжні доручення про оплату розглядуваних поставок безготівковим способом.

Оцінивши вказані докази за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди дійшли обґрунтованого висновку, що зазначені первинні документи підтверджують реальність здійснення господарських операцій між позивачем та спірним контрагентами, у зв'язку з чим платником дотримано усі необхідні умови для формування витрат та податкового кредиту на підставі вищенаведених норм податкового законодавства.

Відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, не впливає на право платника-покупця врахувати при визначенні бази оподаткування ПДВ та податку на прибуток понесені витрати та не свідчить про недобросовісність платника.

Такі обставини, як відсутність у контрагента трудових ресурсів, мінімальна кількість працівників, відсутність у власності основних засобів, майна не можуть спростовувати фактичне виконання операції з поставки, оскільки специфіка підприємницької діяльності з купівлі-продажу товару, полягає у тому, що підприємству, яке реалізує товарно-матеріальні цінності, особливо підприємству, що є перепродавцем товару, не вимагається, ані значної кількості працівників, ані наявності основних засобів, складських приміщень та транспорту для виконання взятих на себе зобов'язань.

З урахуванням викладеного суди цілком об'єктивно визнали непідтвердженим висновок відповідача про відсутність між позивачем та спірними постачальниками реальних господарських відносин як такий, що не відповідає матеріалам справи, та правомірно задовольнили позов.

Судом встановлено та не заперечувалось відповідачем, що на момент складання податкових накладних контрагенти позивача були зареєстровані як юридична особа та платник податку на додану вартість у встановленому законодавством порядку, а тому мали право нараховувати податок на додану вартість та відповідно складати податкові накладні.

Частинами 2 та 3 ст. 9 Закону України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні і зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов'язкові реквізити: назва документа; дата і місце складання; назва підприємства, від імені якого складається документ; зміст і обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що мають можливість ідентифікувати особу, які брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, на підтвердження включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту необхідні документи, оформлені відповідно до вимог, встановлених ст. 9 Закону України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", зокрема: документи, що підтверджують факт отримання послуг від іншої особи та документи, що підтверджують зв'язок понесених витрат з господарською діяльністю платника податку.

Доводи податкового органу про те, що первинні документи оформлені належним чином, але підписані невідомою особою, колегією суддів не можуть бути прийняті, оскільки вони не підтверджуються належними доказами.

Згідно із абз. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його невідповідність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (абз. 1 ч. 2 ст. 216 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконним заволодіння ним.

Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Так, відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Укладені між позивачем та його контрагентами договори не віднесено законом до нікчемних, також відсутні судові рішення про визнання їх недійсними. Іншого відповідачем не доведено, хоча відповідно до ст. 71 КАС України він як суб'єкт владних повноважень має довести правомірність свого рішення.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанції стосовно того, що господарські операції позивача з його контрагентами - ПП „Арикон" та ТОВ „ФК „Кабель-Альянс" здійснювалися в межах звичайної господарської діяльності даних підприємств, є реальними, відповідають дійсному економічному змісту та підтверджуються необхідними документами, що є свідченням добросовісності позивача при здійсненні вказаних операцій.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

З огляду на вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.05.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 у справі № 2а-4554/12/2670 залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.05.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 у справі № 2а-4554/12/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та порядку, передбачених статтями 236-239 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.О. Федоров Судді С.Е. Острович О.І. Степашко