Рішення

від 13.05.2015 по справі 910/7140/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.05.2015Справа №910/7140/15-г

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мет-алл»

до Малого приватного підприємства «ЄВІРА»

про визнання договору недійсним

Суддя Якименко М.М.

Представники сторін:

від позивача: Лихвар В.А. - за довіреністю;

від відповідача: не з'явилися;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Мет-алл» звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до Малого приватного підприємства «ЄВІРА» про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача договір №20 оренди нежитлового приміщення від 15.11.2012 року, укладений між позивачем та відповідачем, є недійсним у зв'язку з тим, що відповідач не є власником та особою яка має право передавати в оренду приміщення за спірним договором.

З цих підстав, позивач просив суд задовольнити позов: 1) Визнавши недійсним договір №20 оренди нежитлового приміщення від 15.11.2012 року, укладений між позивачем та відповідачем; 2) Стягнувши з відповідача 40 000,00 грн. - безпідставно набутих коштів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.03.2015 року порушено провадження по справі та призначено розгляд справи на 15.04.2015 року.

09.04.2015 року через відділ діловодства суду від представника позивача надійшли документи по справі.

14.04.2015 року через відділ діловодства суду від представника позивача надійшли документи по справі.

В судове засідання, призначене на 15.04.2015 року представник позивача з'явився.

В судове засідання, призначене на 15.04.2015 року представник відповідача не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином, вимоги ухвали суду про порушення провадження у справі не виконав.

Враховуючи те, що нез'явлення представника відповідача у судове засідання перешкоджає вирішенню спору по суті, суд вважав за доцільне відкласти розгляд справи на 13.05.2015 року.

В судове засідання 13.05.2015 року представники відповідача не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином.

Відповідно до абзацу 3 п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідно до статті 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

В судовому засіданні 13.05.2015 року представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.

Відповідно до статті 85 ГПК України в судовому засіданні 13.05.2015 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані матеріали справи в їх сукупності, та заслухавши пояснення представника позивача, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

15.11.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мет-алл» (далі по тексту - позивач, орендар) та Малим приватним підприємством «ЄВІРА» (далі по тексту - відповідач, орендодавець) укладено Договір №20 оренди нежитлового приміщення (далі по тексту - Договір, спірний договір), за умовами якого (п. 1.1. Договору) орендодавець передає, а орендар приймає в користування нежитлове приміщення площею 570 кв.м. та 500 кв.м. прилеглої території, що знаходиться за адресою м. Київ, Троєщина, вул.. Димитрова, 4 (надалі - Приміщення) для розміщення виробничо-складського господарства.

Розмір плати за оренду приміщення встановлений шляхом вільного погодження договірної ціни та складає 5 000,00 грн. на місяць без ПДВ (п. 4.1. Договору).

Суду не надано жодних доказів передання в оренду відповідачем позивачу приміщення, як то акт приймання-передачі приміщення (тощо).

Позивачем внесено плату за оренду приміщення, згідно умов Договору, в розмірі 40 000,00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначив, що договір є недійсним у зв'язку з тим, що відповідач не є власником та особою яка має право передавати в оренду приміщення за спірним договором.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ) (ч.1. ст. 760 ЦК України).

Згідно з приписів ч.ч. 1, 2 ст. 761 ЦК України, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Суд зазначає, що ст. 761 ЦК України визначено суб'єктний склад осіб, які можуть виступати наймодавцями в договорі майнового найму (оренди). Це власники майна, особи, які мають майнові права, а також особи, уповноважені на укладення договору майнового найму.

Відповідно до положень ст. 317 ЦК України право володіння, користування та розпорядження майном належить власнику.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них (ст. 792 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 795 ЦК України, передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 795 ЦК України, повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Згідно з ст.. 1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (ст. 3 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про оренду землі», орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Згідно з положеннями ст.. 13 Закону України «Про оренду землі», договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Отже, для передання земельної ділянки і будівлі в оренду необхідно бути власником чи особою якій належить майнові права на ці речі.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином для визнання правочину недійсним потрібна наявність підстав передбачених ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Пунктом 2.5.1. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону

Відповідно до п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Як вбачається з матеріалів справи, що не спростовано відповідачем, відповідач під час укладання спірного договору не був і не являється власником та/або собою якій належить майнові права на приміщення та земельну ділянку, які за договором передані в оренду позивачу, а тому у відповідача відсутні правові підстави для укладання спірного договору та передачі в оренду приміщення та земельної ділянки.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги правових норм викладених вище, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору №20 оренди нежитлового приміщення від 15.11.2012 року, нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 40 000,00 грн. - безпідставно набутих коштів, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи відповідачем не було передано позивачу в користування приміщення та земельну ділянку, однак на підставі Договору позивач сплачував орендні платежі.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з ч. 3 ст. 1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги правових норм викладених вище, а також на те що спірний договір визнано недійсним, а позивач сплачував орендну плату (в розмірі 40 000,00 грн.) за об'єкти оренди якими фактично не користувався і які не були передані йому в користування, то сплачені кошти в розмірі 40 000,00 грн. є безпідставно набутим майном, а тому позовні вимоги про стягнення 40 000,00 грн. є нормативно та документально доведені і тому підлягають задоволенню

Відповідно до статті 49 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Судом встановлено, що позивачем сплачено судовий збір в розмірі 3 654,00 грн. (платіжне доручення №148 від 05.08.2014 року на суму 1 827,00 грн., та платіжне доручення №495 від 17.02.2015 року на суму 1 827,00 грн.) в той час як необхідно було сплатити 3 045,00 грн. (одна вимога майнового характеру - 1827,00 грн., друга вимога немайнового характеру визнання недійсним договору - 1 218,00 грн.).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом;

З врахуванням вищевикладеного, та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», судом повертається позивачу зайво сплачений судовий збір в розмірі 609,00 грн.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 32, 33, 49,75, 82 - 85 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним Договір №20 оренди нежитлового приміщення від 15.11.2012 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мет-алл» (04073, м. Київ, ВУЛИЦЯ КОПИЛОВСЬКА, будинок 21, квартира 28, код ЄДРПОУ 36632724) та Малим приватним підприємством «ЄВІРА» (02166, м. Київ, ПР. ЛІСОВИЙ, 23-Б, код ЄДРПОУ 25384674).

3. Стягнути з Малого приватного підприємства «ЄВІРА» (02166, м. Київ, ПР. ЛІСОВИЙ, 23-Б, код ЄДРПОУ 25384674) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мет-алл» (04073, м. Київ, ВУЛИЦЯ КОПИЛОВСЬКА, будинок 21, квартира 28, код ЄДРПОУ 36632724) 3 045 (три тисячі сорок п'ять) грн. 00 коп. - судового збору.

4. Повернути з Держаного Бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Мет-алл» (04073, м. Київ, ВУЛИЦЯ КОПИЛОВСЬКА, будинок 21, квартира 28, код ЄДРПОУ 36632724) 609 (шістсот дев'ять) грн. 00 коп. - зайво сплаченого судового збору.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Якименко М.М.

Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 22.05.2015 року.