Рішення

від 09.06.2015 по справі 904/3338/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

09.06.15р. Справа № 904/3338/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Термінал" (м.Херсон)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Слов'яни" (с. Новоолексіївка, Софіївського району, Дніпропетровської області)

про стягнення заборгованості за поставлений товар згідно видаткової накладної № 46 від 28.05.2013 у загальному розмірі 12 328 грн. 58 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: Гонтаренко А.К. - представник (довіреність б/н від 28.01.2015)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Термінал" (далі - позивач) звернулося до господарського суду із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Слов'яни" (далі - відповідач) заборгованість за поставлений згідно видаткової накладної № 46 від 28.05.2013 товар у загальному розмірі 12 328 грн. 58 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 7 899 грн. 90 коп. - основний борг;

- 4 013 грн. 12 коп. - інфляційні втрати;

- 415 грн. 56 коп. - 3% річних.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 20.04.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 06.05.2015.

Так, 06.05.2015 факсом від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з перебуванням його представника на лікарняному.

Отже, представники позивача та відповідача у судове засідання 06.05.2015 не з'явилися, відповідач причин нез'явлення його представника суду не повідомив, крім того, витребуваних ухвалою суду від 20.04.2015 документів сторони не надали.

Так, ухвалою суду від 06.05.2015 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 09.06.2015, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування документів по справі, а також задоволенням клопотання позивача.

Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.

02.06.2015 від позивача факсом надійшло клопотання про його участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Позивач у клопотанні просив суд доручити проведення засідання в режимі відеоконференції господарському суду Херсонської області.

На підставі частини 1 статті 74-1 Господарського процесуального кодексу України ухвалою суду від 03.06.2015 клопотання позивача задоволено та, зокрема, доручено господарському суду Херсонської області: організувати в приміщенні цього ж суду участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції особі, яка виступає стороною по справі № 904/3338/15, а саме: представнику позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Термінал"; доручено відповідним службовим особам господарського суду Херсонської області перевірити документи, що посвідчують особу представника позивача та перебувати поряд до закінчення судового засідання.

Судове засідання 09.06.2015 проведено в режимі відеоконференції.

Так, у судовому засіданні 09.06.2015 позивач виклав суть позовних вимог, обґрунтував їх та просив суд задовольнити їх у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві. Крім того, представником позивача повідомлено, що 24.04.2015, після порушення провадження у справі, відповідачем здійснено часткове погашення основної заборгованості у розмірі 1 000 грн. 00 коп., на підтвердження чого до матеріалів справи долучено копію банківської виписки по рахунку.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Адреса відповідача підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 17.04.2015, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 53111, Дніпропетровська область, Софіївський район, с.Новоолексіївка, вул. Лермонтова, 45, на вказану адресу і направлялась кореспонденція господарського суду.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 20.04.2015 була отримана відповідачем 24.04.2015, що підтверджується поштовим повідомленням № 4994524845474 (5311100013162), яке повернулося до господарського суду з відповідною відміткою про отримання, а ухвала суду від 06.05.2015 була отримана відповідачем 15.05.2015, що підтверджується поштовим повідомленням № 4994525680606 (5311100013243), яке також повернулося до господарського суду з відповідною відміткою про отримання.

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвали господарського суду Дніпропетровської області від 20.04.2015 та від 06.05.2015 були надіслані відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідач про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, але відповідач не скористався своїм правом на участь його представника у судовому засіданні.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Крім цього, відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представника відповідача.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представника позивача,

ВСТАНОВИВ:

Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно частини 2 статті 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладання господарських договорів. Частина 1 зазначеної статті визначає, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Суд виходить із того, що для надання документам доказової сили при розгляді справ в суді необхідні повні дані про конкретні господарські відносини, що виникли за конкретним правочином, укладеним між сторонами.

Так, згідно досягнутих між позивачем та відповідачем домовленостей, 28.05.2013 Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Термінал" (далі - постачальник, позивач) поставив Товариству з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Слов'яни" (далі - покупець, відповідач) товар - дизельне паливо УКТ ЗЕД 2710 19 41 10 на суму 14 600 грн. 25 коп., що підтверджується видатковою накладною № 46 від 28.05.2013 (а.с.13).

На підтвердження вказаної господарської операції позивачем до матеріалів справи також долучено копії наступних доказів:

- товаро-транспортну накладну на відпуск нафтопродуктів № 46 від 28.05.2013 (а.с.14);

- довіреність № 04 від 28.05.2013 (а.с.15-16);

- податкову накладну від 28.05.2013 (а.с.17).

При цьому, статтею 638 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Обставина, яка пов'язана із поставкою позивачем та отриманням відповідачем товару за вказаним вище первинним бухгалтерським документом свідчить про укладення між сторонами спору договору у спрощений спосіб, який за своєю правовою природою є договором поставки, а тому, права і обов'язки сторін визначаються, у тому числі, нормами § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України. В силу статті 655 Цивільного кодексу України, істотними умовами договору поставки є предмет (товар) та ціна, які узгоджені сторонами спору у видатковій накладній № 46 від 28.05.2013.

Отже, з урахуванням вищенаведених обставин та норм права, суд відзначає, що між сторонами спору укладено договір поставки у спрощений спосіб, що відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки правочин між сторонами може бути укладений в будь-який спосіб і сторони вільні у виборі форми правочину.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

При цьому, накладна, надана позивачем, є самостійним первинним документом, на підставі якого суд може встановити факт здійснення господарської операції.

Так, статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, зареєстрованого Мін'юстом України 05.06.1995 за № 168/704 (далі - Положення), первинні документи є письмовими свідоцтвами, що підтверджують факти підприємницької та іншої діяльності, які впливають на рух товарно-матеріальних цінностей, стан майна, капіталу і фінансових результатів. Первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості згідно з пунктом 2.4 цього Положення повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. За відсутності таких реквізитів документи не можуть слугувати доказом того, що господарська операція (в даному випадку - передача товарів) фактично відбулась.

Крім того, згідно з пунктом 2.4 Положення залежно від характеру операції до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити, зокрема, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача, тощо.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Товар, зазначений у вище вказаній видатковій накладній, прийнято у позивача без будь-яких зауважень до її оформлення, вказана накладна підписана представником відповідача за довіреністю.

Отже, видаткова накладна, надана позивачем в підтвердження факту поставки товару, відповідає вимогам статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку. Дана накладна є первинним документом, який фіксує факт здійснення господарської операції та факт встановлення договірних відносин, а тому є всі підстави для покладення на відповідача обов'язку по проведенню розрахунків за отриманий товар.

При цьому, пунктом 2 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 № 99, передбачено, зокрема, що товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності відпускаються покупцям або передаються безоплатно тільки за довіреностями одержувачів.

Довіреність, незалежно від строку її дії, залишається у постачальника при першому відпуску цінностей. Зазвичай її скріплюють з накладною та зберігають разом. Після закінчення відпуску цінностей служби, що здійснювали їх відпуск, здають довіреність разом з документами на відпуск останньої партії цінностей працівникам, на яких покладено обов'язки з ведення бухгалтерського обліку.

Враховуючи викладене, довіреність на одержання цінностей є первинним документом, що фіксує рішення уповноваженої особи (керівника) підприємства про уповноваження конкретної фізичної особи одержати для підприємства визначені перелік та кількість цінностей. Без довіреності не може бути створено інший первинний документ (накладну-вимогу, товарно-транспортну накладну), який є дозволом для здійснення господарської операції з відпуску цінностей. А тому, при виникненні фінансових спорів факт отримання товару саме покупцем або уповноваженими ним особами продавець повинен підтвердити первинними документами, зокрема, довіреностями.

Так, в матеріалах справи міститься копія довіреності на Левківську Т.Г. (а.с.15-16).

При цьому, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Так, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Так, протягом розгляду справи судом жодних заперечень з приводу отримання товару за зазначеною видатковою накладною відповідачем не заявлено.

З огляду на зазначене, підписання відповідачем спірної накладної без будь-яких заперечень щодо кількості та/або якості поставленого товару свідчить про прийняття відповідачем цього товару та, відповідно, породжує в останнього обов'язок з його оплати.

При цьому, відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Загальні положення частини другої статті 530 Цивільного кодексу України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин сторін, оскільки термін виконання зобов'язання, що випливає з правовідносин поставки (купівлі-продажу), чітко встановлений зазначеною спеціальною нормою права - покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.

Крім того, слід відзначити, що відповідно до частини 1 статті 222 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

В порушення вказаних положень чинного законодавства, відповідачем отриманий товар було оплачено лише частково в сумі 7 700 грн. 35 коп. наступним чином:

- 28.05.2013 в сумі 4 200 грн. 00 коп., що підтверджується платіжним дорученням № 57 від 28.05.2013 (а.с.18);

- 10.07.2013 в сумі 2 500 грн. 35 коп., що підтверджується платіжним дорученням № 108 від 10.07.2013 (а.с.19);

- 24.04.2015 (після порушення провадження у справі) в сумі 1 000 грн. 00 коп., що підтверджується банківською випискою.

Отже, як вбачається з матеріалів справи, відповідач свій обов'язок щодо повної та своєчасної оплати поставленого товару не виконав, оплативши вказаний товар лише частково, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 7 899 грн. 90 коп. (14 600,25 - 4 200,00 - 2 500,35) станом на момент порушення провадження у справі, в подальшому, внаслідок часткового погашення, після порушення провадження у справі, - в сумі 1000 грн. 00 коп., заборгованість зменшилась до 6 899 грн. 90 коп.

Враховуючи визначений законодавством порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за вказаною вище видатковою накладною настав, у зв'язку з чим суд вважає позовні вимоги позивача в цій частині обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Приймаючи рішення суд виходив також із наступного.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Крім того, згідно з пунктом 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне припинити провадження у справі в частині стягнення з відповідача частини основного боргу в сумі 1 000 грн. 00 коп. у зв'язку з відсутністю предмету спору, в частині стягнення з відповідача залишкової частини основного боргу в сумі 6 899 грн. 90 коп. позовні вимоги задовольнити.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо своєчасної оплати поставленого товару, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані, зокрема, інфляційні втрати за період прострочення з серпня 2013 року по березень 2015 року в сумі 4 013 грн. 12 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

При цьому, Пленум Вищого господарського суду України у своїй постанові від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" звертає увагу судів на те, що частина 2 статті 530 Цивільного кодексу України передбачає можливість виникнення обов'язку негайного виконання. Такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору.

Судом прийнято до уваги, що позивачем при визначенні періоду прострочення враховані часткові оплати, а нарахування здійснені лише за період прострочення, який існував після часткових оплат. При цьому, вказаний період не виходить за межі періоду прострочення, що визначений судом.

Так, у судовому засіданні 09.06.2015 представник позивача надав пояснення, що у розрахунку інфляційних втрат ним помилково було зазначено, що нарахування здійснено до 01.03.2015, в той час, як, фактично, інфляційні втрати розраховані за період з серпня 2013 року по березень 2015 року. Викладене також підтверджується тим, що розрахунок 3% річних здійснений за період прострочення з 13.07.2013 по 14.04.2015.

При цьому, за змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що він відповідає вищевказаним вимогам та фактичним обставинам справи, період, визначений позивачем (з урахуванням уточнення допущеної описки в розрахунку), не виходить за межі періоду, що визначений судом, арифметично в межах визначеного позивачем періоду розрахунок здійснений вірно, а отже в цілому розрахунок визнається судом обґрунтованим, а вимоги про стягнення інфляційних втрат у розмірі 4 013 грн. 12 коп. підлягають задоволенню в наведеній сумі.

Крім того, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в період з 13.07.2013 по 14.04.2015 в сумі 415 грн. 56 коп.

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок 3% річних, що доданий до позовної заяви, судом встановлено, що порядок його проведення відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи, але арифметично розрахунок здійснений невірно.

При цьому, здійснивши власний розрахунок 3% річних за період з 13.07.2013 по 14.04.2015, судом визначена сума 3% річних, яка є більшою ніж заявлена позивачем.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Враховуючи той факт, що фактично позивачем заявлена до стягнення сума 3 % річних в розмірі 415 грн. 56 коп., а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не заявлено, а також беручи до уваги пункт 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення суми 3% річних.

Враховуючи викладене, вимоги позивача про стягнення 3% річних в розмірі 415 грн. 56 коп. визнаються судом обґрунтованими та підлягають задоволенню в наведеній сумі.

Отже, позовні вимоги визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

З приводу розподілу витрат по сплаті судового збору суд зазначає наступне.

Що стосується позовних вимог, щодо яких суд припинив провадження, то слід враховувати, що відповідно до пункту 5.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 16.01.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" статтею 7 Закону передбачено підстави повернення судового збору, перелік яких є вичерпним. У їх числі не зазначено такої підстави, як припинення провадження у справі (стаття 80 Господарського процесуального кодексу України). Водночас закриття провадження у справі, про яке йдеться у пункті 5 частини першої цієї статті Закону, є поняттям цивільного і адміністративного судочинства, передбаченим відповідно статтею 205 Цивільного процесуального кодексу України і статтею 157 Кодексу адміністративного судочинства України, які господарським судам у здійсненні судочинства не застосовуються.

Таким чином, припинення провадження у справі з підстав, передбачених статтею 80 Господарського процесуального кодексу України, не тягне за собою наслідків у вигляді повернення сплаченої суми судового збору.

Водночас, відповідно до абзацу 1 пункту 4.7. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", наголошено на тому, що частиною 2 статті 49 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів розгляду.

Так, у такому правозастосуванні приписів статті 49 Господарського процесуального кодексу України суду слід виходити з широкого розуміння даної норми, маючи на увазі, що передбачені нею наслідки можуть наставати і в разі неправомірної бездіяльності винної особи, яка не вжила заходів до поновлення порушених нею прав і законних інтересів іншої особи (зокрема, ухилялася від задоволення її заснованих на законі вимог), що змусило останню звернутися за судовим захистом.

Отже, враховуючи те, що спір в частині стягнення з відповідача в тому числі частини суми основного боргу у розмірі 1 000 грн. 00 коп. (що є погашеною після порушення провадження справі) доведено до судового розгляду внаслідок дій (бездіяльності) відповідача, а також погашення заборгованості в цій частині перед позивачем лише після звернення позивача до суду, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача сплачений за подання у даній справі судовий збір в частині вказаної суми боргу, а також в частині задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, пунктом 1-1 частини 1 статті 80, статтями 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Припинити провадження у справі в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Слов'яни" частини основного боргу у сумі 1 000 грн. 00 коп.

В решті позовні вимоги задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Слов'яни" (53111, Дніпропетровська область, Софіївський район, с.Новоолексіївка, вул. Лермонтова, 45; ідентифікаційний код 32926560) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Термінал" (73000, м. Херсон, вул.Івана Вазова, 1; ідентифікаційний код 31294401) - 6 899 грн. 90 коп. - основного боргу, 4 013 грн. 12 коп. - інфляційних втрат, 415 грн. 56 коп. - 3% річних, 1 827 грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Ю.В. Фещенко