Рішення

від 11.06.2015 по справі 910/8066/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.06.2015Справа №910/8066/15-г

за позовом Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва

до Товариства з обмеженою відповіідальністю "СТРУМОК"

про відшкодування вартості майна у розмірі 45 670,39 грн.

Суддя Полякова К.В.

Представники сторін:

від позивача: Зацепін С.С. (дов. № 47-3 від 05.01.2015),

від відповідача: Козак О.С. (дов. №1 від 27.04.2014),

СУТЬ СПОРУ:

Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СТРУМОК" про відшкодування вартості майна у розмірі 45 670,39 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.04.2015 порушено провадження у справі № 910/8066/15-г та призначено її до розгляду на 12.05.2015 року.

У судовому засіданні 12.05.2015 судом оголошено перерву до 28.05.2015 року.

За наслідками судового засідання 28.05.2015 судом постановлено ухвалу, якою продовжено строк розгляду спору на п'ятнадцять днів, у задоволення клопотання представника позивача, та відкладено розгляд справи на 11.06.2015 року.

Під час судового засідання 11.06.2015 представник позивача надав усні пояснення по суті спору, позовні вимоги просив задовольнити у повному обсязі, посилаючись на обставини та факти, викладені у позовній заяві.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, надавши пояснення, аналогічні тим, що викладені у письмових запереченнях на предмет спору.

Судом, враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Предметом діяльності Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва (надалі - позивач), згідно з п.3.2.2. Статуту є, зокрема, забезпечення на підставі укладених договорів між споживачами, виробниками та виконавцями послуг, з транспортування холодної, гарячої води, стоків та теплової енергії на опалення до споживачів по внутрішньо будинкових мережах та збір платежів від споживачів зазначених послуг на користь виконавців послуг згідно з договорами.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Струмок» займає приміщення за адресою м. Київ, проспект Миру, 17, що у межах даної справи сторонами не заперечується.

Позивач, на підставі договорів з тепло та водопостачальними організаціями (ПАТ «Київенерго», ТОВ «ЄВРОРЕКОНСТРУКЦІЯ», ПАТ АК «Київводоканал») приєднав до своєї мережі відповідача, як субабонента, та надавав відповідачу послуги з центрального опалення, а відповідач фактично споживав послуги, але не здійснював оплату за їх споживання.

Таким чином, між відповідачем і позивачем фактично склалися поза договірні відносини, які підпадають під ознаки договору про надання комунальних послуг.

У період з 01.11.2012 по 30.09.2014 позивачем надано відповідачеві комунальні послуги вартістю 34 558,39 грн., що підтверджується наданими до матеріалів справи особистими картками споживача та розробкою груп рахунків на споживання опалення.

Надані послуги відповідачем не оплачені.

З метою досудового врегулювання спору, позивачем на адресу ТОВ «Струмок» 18.02.2015 направлено претензію вимогу за №47-690, додатково приєднавши платіжну вимогу доручення №51/416 від 13.02.2015 на суму 17 972,42 грн. та рахунок-фактуру №14400226743-15/02 від 13.02.2015 на суму 16 585,97 грн.

Оскільки, у встановлений у претензії строк, борг відповідачем не сплачений, КП УЖГ Дніпровського району м. Києва, звернулось із даним позовом до суду, заявивши до стягнення 34 558,39 грн., 9 443,58 грн. інфляційні втрати) та 1 668,42 грн. 3% річних за період 01.11.2012 по 28.02.2015 року.

Відповідач, у свою чергу, заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на той факт, що ним не укладено жодних правочинів щодо надання комунальних послуг із позивачем. Натомість, ТОВ «Струмок» зауважує, що для забезпечення своєї діяльності комунальними послугами уклав Договір №02729/5-04 від 08 липня 2004 року з ВАТ « АК «Київводоканал» на постачання питної води та водовідведення, Договір №688 з АК «Київенерго» на постачання та споживання електроенергії.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Нормами частини 1 статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Пунктом 1 частини 2 зазначеної статті визначені підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, якими зокрема є договори та інші правочини.

Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України (далі ГК України) як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.

Ст. 175 ч.1 Господарського кодексу України встановлює, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником послуг (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі- балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом.

Отже, позивач як балансоутримувач, має права, передбачені пунктом 6 частини 1 ст. 24 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово- комунальних послуг.

Предметом регулювання Закону України «Про житлово-комунальні» є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг (ст. З Закону). Відповідно до зазначеного Закону (ст. 1), споживачем є фізична або юридична особа, яка споживає або має намір споживати комунальні послуги. У розумінні ст.1 згаданого закону особа стає споживачем житлово-комунальних послуг за умови, що вона фактично користується чи має намір користуватися цими послугами. Тому обов'язок оплачувати житлово-комунальні послуги виникає у споживача з моменту початку користування цими послугами.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» від 20 травня 1999 № 686-XIV, суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності: сплачують комунальні послуги за тарифами, які у встановленому законодавством порядку відшкодовують повну вартість їх надання та пропорційну частку витрат на утримання прибудинкової території.

Несплата відповідачем вартості наданою та отриманої послуги порушують права позивача як балансоутримувача будівлі, в якому перебуває відповідач, а також права позивача як колективного замовника (абонента) комунальних послуг, яким укладено договори з виконавцями цих послуг.

Не здійснивши позивачеві оплату за спожиті комунальні послуги, як балансоутримувачу будинку, відповідач тим самим зберіг за рахунок позивача власні кошти у розмірі вартості фактично наданих та спожитих комунальних послуг без достатніх для цього підстав.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Так, положеннями статті 1212 ЦК України урегульовані випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

За змістом частини 1 статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності грьох умов набуття або збереження майна, набуття або збереження за рахунок іншої особи, відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналіз положень частини першої, пункту 1 частини 2 статті 11, частини першої статті 177, частини 1 статті 202, частин 1 та другої статті 205, частини 1 статті 207, частини 1 статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212. ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Разом із тим, за положеннями ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Вказана норма права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи та відсутність для цього правових підстав або якщо такі юридичні факти: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи та відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Житлово-комунальне господарство є важливою соціальною галуззю народного господарства, яка задовольняє потреби населення, підприємства та організації в розв'язанні комунальних проблем. Це комплекс самостійних служб, покликаних задовольняти потреби територіальної громади у комунальних послугах. Житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання і перебування фізичних та юридичних осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Комунальні послуги мають ряд специфічних особливостей а саме: безперервність виробництва, локальний характер надання послуг, одночасність виробництва й споживання послуг, неможливість складування і нагромадження послуг. Послуги з центрального опалення та водопостачання неможливо накопичувати, зберігати, перевозити. Процеси виробництва і споживання безпосередньо йдуть один за одним, послуги невіддільні від процесу їхнього виробництва, виробництво послуг збігається з їх споживанням, а споживання послуг припиняється одночасно з припиненням їхнього виробництва.

Згідно ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно ст. 1213 ЦК України у разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Згідно приписів статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частина 1 ст.1212 ЦК України не передбачає негайного виконання та не визначає, з якого моменту в особи виникає обов'язок повернути безпідставно отримане майно.

Приписами статті 530 ЦК України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У силу ч.1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

З огляду на вищевикладене, суд вказує на те, що позивачем, як балансоутримувачем, приміщення, в якому перебуває відповідач, правомірно заявлено вимоги до ТОВ «Струмок» про відшкодування вартості наданих послуг з опалення у розмірі 34 558,39 грн.

Суд відзначає, що позивачем на користь відповідача надані послуги виключно щодо постачання теплової енергії - опалення приміщення, з огляду на що доводи відповідача про наявність у нього договірних правовідносин із третіми особами про надання комунальних послуг є хибними, оскільки Договір №02729/5-04 від 08.07.2004 з ВАТ « АК «Київводоканал» укладений на постачання питної води та водовідведення, та Договір №688 з АК «Київенерго» лише на постачання та споживання електроенергії.

З системного аналізу вищевикладеного, суд дійшов висновку, що 34 558,39 грн., як відшкодування вартості спожитих комунальних послуг, підлягає стягненню з ТОВ «Струмок» на користь позивача у повному обсязі.

Згідно статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи приписи статті 549, частини другої статті 625 ЦК України правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Суд зауважує, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) та інфляційних втрат, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові та відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

З системного аналізу наведених законодавчих норм, вбачається право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи індекс інфляції та відсотків річних, як спосіб захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

За приписами п. 3.1., 3.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.97 №62-97; цього листа вміщено в газеті "Бизнес" від 29.09.97 №39, а також в інформаційно-пошукових системах "Законодавство" і "Ліга".

Відповідно до листа Верховного Суду України від 03.04.1997 №62-97 "Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ", якщо сума боргу повинна бути сплачена в період з 1 по 15 числа відповідного місяця, то вона індексується з рахунком цього місяця, а якщо сума повинна бути сплачена з 16 по 31 число відповідного місяця, то вона індексується з наступного місяця.

Так, здійснивши математичний перерахунок інфляційної складової боргу, за весь період прострочення, суд дійшов висновку, що інфляційні втрати підлягають стягненню з відповідача у розмірі 8 815,41 грн.

Враховуючи вище викладене, перевіривши розрахунок інфляційної 3% річних суд дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення 3% підлягає задоволенню у сумі розміром 1 666,48 грн.

Згідно з ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Нормами статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Зважаючи на встановлені судом факти, які не спростовані відповідачем під час розгляду справи та керуючись вимогами вищезазначених законодавчих норм, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за період з 01.11.2012-28.02.2015 у розмірі 34 558,39 грн. - основний борг, 8 815,41 грн. - інфляційних втрат та 1 666,48 грн. - 3% річних нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з вищенаведеного, керуючись ст. ст. 22, 32-34, 43-44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

Позов Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва до Товариства з обмеженою відповідальністю "СТРУМОК" про відшкодування вартості майна у розмірі 45 670,39 грн. - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Струмок» (02105, місто Київ, проспект Миру, будинок 17; ідентифікаційний код 19493318) на користь Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва (02002, місто Київ, вулиця Челябінська, 9-Г; ідентифікаційний код 03366612) 34 558 (тридцять чотири тисячі п'ятсот п'ятдесят вісім) гривень 39 копійок основного боргу, 8 815 (вісім тисяч вісімсот п'ятнадцять) гривень 41 копійку інфляційних втрат, 1 666 (одну тисячу шістсот шістдесят шість) гривень 48 копійок - 3% річних та 1 801 (одну тисячу вісімсот одну) гривню 79 копійок витрат зі сплати судового збору.

У іншій частині у позові відмовити.

Рішення постановлено у нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частину у судовому засіданні 11.06.2015 року.

Повне рішення буде складено протягом п'яти днів з дня проголошення вступної та резолютивної частини рішення.

Наказ видати відповідно до статті 116 Господарського процесуального кодексу України, після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено

та підписано 16.06.2015 року

Суддя К.В. Полякова