Рішення

від 17.06.2015 по справі 911/1902/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.06.2015Справа №911/1902/15

за позовом: Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, Київська обл., с.Копилів, ЄДРПОУ 04362314

до відповідача: Приватного підприємства «Алегрі», м.Київ, ЄДРПОУ 31512099

про стягнення 59 759,56грн.

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Ярошенко Г.В. - по дов.

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Копилівська сільська рада Макарівського району Київської області, Київська обл., с.Копилів звернулась до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача, Приватного підприємства «Алегрі», м.Київ про стягнення основного боргу в сумі 53493,34 грн., пені в розмірі 2011,45 грн. та 3% річних в сумі 4254,77 грн.

В обґрунтування позовних вимог заявник посилався на неналежне виконання Приватним підприємством «Алегрі» умов договору б/н від 15.02.2006р. оренди земельної ділянки в частині своєчасного внесення орендних платежів, що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідач у судове засідання 17.06.2015р., як і в попереднє засідання суду, не з'явився, представника не направив, відзиву на позов не надав, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався, правової позиції по суті спору не висловив.

Проте, за висновками суду, Приватне підприємство «Алегрі» було належним чином повідомлене про час та місце розгляду справи. При цьому, господарський суд виходить з наступного.

За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням відповідача на теперішній час є: 04112, м.Київ, Шевченківський район, вул.Оранжерейна, буд.3.

На вказану адресу судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України було скеровано, в тому числі, ухвали від 12.05.2015р. та від 27.05.2015р. з метою повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи.

Наразі, конверти з вказаними вище ухвалами було повернуто на адресу суду з відміткою «Інші причини, що не дали змоги виконати».

У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресою Приватного підприємства «Алегрі», яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку про належне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи.

Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у відповідача можливості дізнатись про слухання справи за його участю.

З приводу неявки відповідача в судові засідання господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом також враховано, що ухвалою від 27.05.2015р. явка сторін у судове засідання обов'язковою не визнавалась та клопотань про відкладення розгляду справи учасниками судового процесу на заявлялось.

За висновками суду, незважаючи на те, що відповідач не з'явився в судове засідання, справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, дослідивши всі наявні в матеріалах справи документи, господарський суд встановив:

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом ст.13 Конституції України, ст.324 Цивільного кодексу України, ст.148 Господарського кодексу України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України, ст.324 Цивільного кодексу України від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За змістом ст.12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, належить, в тому числі, розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 151 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси.

Статтею 116 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла станом на 15.02.2006р.) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Порядок надання у постійне користування земельних ділянок юридичним особам та порядок передачі земельних ділянок в оренду визначені ст.ст.123, 124 Земельного кодексу України та Законом України „Про оренду землі".

В силу ст.124 вказаного Кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно із ст.126 Земельного кодексу України право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

За умовами ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписом ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Статтею 629 зазначеного нормативно-правового акту встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із ст.1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Договір оренди землі ст.13 вказаного нормативно-правового акту визначено як договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Як свідчать матеріали справи, 15.02.2006р. між Копилівською сільською радою Макарівського району Київської області (орендодавець) та Приватним підприємством «Алегрі» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове, платне володіння і користування земельну ділянку площею 15,576 га, яка розташована на території села Копилів Макарівського району Київської області.

За умовами п.1.2 укладеного між сторонами правочину земельна ділянка, що є предметом договору, надається орендарю для рекреаційного призначення (для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів), і згідно Українського класифікатора цільового використання землі дані землі мають використовуватись як землі комерційного використання.

Договір укладається на термін 49 років, починаючи з дати його державної реєстрації (п.2.2 договору б/н від 15.02.2006р.).

Вказаний правочин було зареєстровано 28.02.2006р. в Макарівському відділі Державного підприємства «Київський регіональний центр державного земельного кадастру» за №002.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір б/н від 15.02.2006р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Статтею 17 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) визначено, що передача об'єкта оренди орендарю здійснюється орендодавцем у строки та на умовах, що визначені у договорі оренди землі, за актом приймання-передачі.

Відповідно до п.1.6 договору б/н від 15.02.2006р. земельна ділянка передається в оренду по акту прийому-передачі, який оформляється в строк не пізніше 7 днів з моменту набуття чинності договором.

Наразі, за твердженнями позивача, які з боку відповідача не заперечені, Копилівською сільською радою Макарівського району Київської області було передано у користування Приватному підприємству «Алегрі» земельну ділянку площею 15,576 га, яка розташована на території села Копилів Макарівського району Київської області.

Одночасно, як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, господарським судом Київської області розглядалась справа №6/021-12 за позовом прокурора Макарівського району Київської області в особі Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до Приватного підприємства «Алегрі» про розірвання договору оренди земельної ділянки.

У рішенні від 24.04.2012р. господарського суду Київської області встановлено, що Копилівська сільська рада Макарівського району Київської області передала Приватному підприємству «Алегрі» за актом прийому-передачі від 15.02.2006р. земельну ділянку площею 15,576 га, яка розташована на території села Копилів, Макарівського району, Київської області. Доказів оскарження вказаного судового акту у встановленому законодавством порядку матеріали справи не містять.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Отже, рішення від 24.04.2012р. господарського суду Київської області по справі №6/021-12 має преюдиціальне значення, а встановлені ним факти щодо передання позивачем земельної ділянки у користування відповідача повторного доведення не потребують.

Отже, з наведеного вбачається, що позивачем було виконано свої обов'язки за договором б/н від 15.02.2006р. в частині передання відповідачу земельної ділянки за актом приймання-передачі.

За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із ст.21 закону України «Про оренду землі» (в редакції, яка діяла на момент укладання між сторонами спірного договору) орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України «Про плату за землю»). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю», та перевищувати 10 відсотків їх нормативної грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати.

За умовами п.2.3 договору б/н від 15.02.2006р. орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в розмірі п'ять відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що на момент укладення договору складає 23443,28 грн., на поточний рахунок орендодавця.

Орендна плата за земельну ділянку сплачується орендарем за базовий податковий звітний період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

За змістом позовної заяви, відповідач не виконав в повному обсязі свої зобов'язання щодо внесення орендної плати, внаслідок чого заборгованість відповідача за договором оренди від 15.02.2006р. станом на 11.09.2014р. склала 53943,34 грн., на підтвердження чого заявником представлено до матеріалів справи довідку №321/9/15-015 від 11.09.2014р. Ірпінської об'єднаної Державної податкової інспекції.

У п.2.23 Постанови №6 від 18.05.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» зазначено, що доводи про наявність заборгованості з орендної плати мають підтверджуватися належними доказами, наприклад, довідкою, виданою державною податковою інспекцією про наявність (або відсутність) заборгованості за земельним податком та орендною платою.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, судом ухвалою від 12.05.2015р. було зобов'язано Державну фіскальну службу у м.Києві, Державну податкову інспекцію у Шевченківському районі ГУ ДФС у м.Києві, Головне управління ДФС у Київській області, Макарівське відділення Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області надати довідку стосовно сплати Приватним підприємством «Алегрі» орендних платежів за договором б/н від 15.02.2006р. оренди земельної ділянки, кадастровий номер 00101, площею 15,576 га, розташованої на території села Копилів Макарівського району Київської області, з зазначенням періоду нарахування орендної плати, дати внесення кожного платежу за період з 15.02.2006р. по 22.05.2015р., загального розміру заборгованості, яка значиться за Приватним підприємством «Алегрі» станом на 22.05.2015р. з розшифровкою за кожен місяць оренди за період з 15.02.2006р. по 22.05.2015р.; відомості щодо внесення позивачем орендної плати після 22.04.2012р.

На виконання вимог суду Державною фіскальною службою України надано довідку №12458/5/99-99-10-04-01-16-1 від 22.05.2015р., зі змісту якої вбачається, що на теперішній час за Приватним підприємством «Алегрі» обліковується заборгованості з внесення орендної плати за договором від 15.02.2006р. в розмірі 53 493,34 грн.

Ухвалами від 12.05.2015р. та від 27.05.2015р. відповідача було зобов'язано надати докази повного чи часткового виконання відповідачем грошових зобов'язань за договором б/н від 15.02.2006р. оренди земельної ділянки.

Проте, всупереч приписів ст.124 Конституції України, ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.4-5, 115 Господарського процесуального кодексу України відповідно до яких судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України вимоги суду відповідачем виконано не було, витребувані судом документи не надано, доказів належного виконання своїх обов'язків з внесення плати за землю у відповідності до договору від 15.02.2006р. не представлено.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що позов Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до Приватного підприємства «Алегрі» в частині стягнення основного боргу в сумі 53493,34 грн. є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо часткового задоволення вимог позивача про стягнення пені в розмірі 2011,45 грн. та 3% річних в сумі 4254,77 грн. При цьому, господарський суд виходить з наступного:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

У ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За умовами п.6.3 договору б/н від 15.02.2006р. сторони домовились, що за порушення строків перерахування орендної плати орендар сплачує пеню в розмірі 1% за кожен день прострочення.

Наразі, за порушення відповідачем строків внесення орендних платежів заявником нараховано пеню за період з 24.04.2012р. по 09.06.2013р.

Після проведення перевірки наведеного заявником розрахунку, судом встановлено, що останній є необґрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції (п.2.6 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).

Зміст укладеного між сторонами правочину та зазначення про нарахування пені за весь час прострочення, за висновками суду, не свідчить про наявність у сторін волі щодо погодження відмінного, ніж визначено ст.232 Господарського кодексу України, строку нарахування неустойки. При цьому, судом враховано, що нормою ст.252 Цивільного кодексу України передбачено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Умовами договору б/н від 15.02.2006р. передбаченим чинним цивільним законодавством України способом іншого строку нарахування неустойки не визначено.

Наразі, судом встановлено, що фактично останнім місяцем, за який позивачем нараховано заборгованість за спірним правочином, був вересень 2011р., тобто, з урахуванням строків оплати, що передбачені договором від 15.02.2006р., обґрунтованим є нарахування пені у кінцевий строк до 01.05.2012р. (шість місяців з дати, коли зобов'язання повинно було бути виконаним у визначеному позивачем загальному розмірі).

Отже, виходячи з наведеного вище, приймаючи до уваги приписи ст.232 Господарського кодексу України та межі нарахування неустойки, що визначені заявником, враховуючи, що клопотань про вихід за межі позовних вимог позивачем не заявлялось, господарський суд дійшов висновку, що обґрунтованим є стягнення з відповідача пені за період з 24.04.2012р. по 01.05.2012р. на загальну суму 175,39 грн.

Одночасно, суд зазначає, що позивач не позбавлений права та можливості звернутись до суду з окремим позовом про стягнення з відповідача пені за період, що не був в предметом розгляду у цій справі з урахування встановленого законодавством шестимісячного строку нарахування неустойки з дати, коли зобов'язання мало бути виконано боржником.

При цьому, слід зауважити, що розмір неустойки обмежується у відповідності до приписів ст.3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», згідно якої останній не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, господарський суд дійшов висновку щодо часткового задоволення позовних вимог Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до Приватного підприємства «Алегрі» в частині стягнення неустойки, а саме на суму 175,39 грн.

За приписами ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наразі, позивачем було за період з 24.04.2012р. по 18.12.2014р. нараховано 3% річних на загальну суму 4254,77 грн.

Після проведення судом наведеного заявником розрахунку судом встановлено, що останній є арифметично вірним, а позовні вимоги в цій частині обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, позов Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області до Приватного підприємства «Алегрі» про стягнення основного боргу в сумі 53493,34 грн., пені в розмірі 2011,45 грн. та 3% річних в сумі 4254,77 грн. підлягає задоволенню частково, на визначені вище суми.

Судовий збір згідно зі ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Задовольнити частково позовні вимоги Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, Київська обл., с.Копилів до Приватного підприємства «Алегрі», м.Київ про стягнення основного боргу в сумі 53493,34 грн., пені в розмірі 2011,45 грн. та 3% річних в сумі 4254,77 грн.

Стягнути з Приватного підприємства «Алегрі» (04112, м.Київ, Шевченківський район, вул.Оранжерейна, буд.3, ЄДРПОУ 31512099) на користь Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області (08033, Київська область, Макарівський район, село Копилів, вул.Жовтнева, буд.57, ЄДРПОУ 04362314) основний борг в сумі 53493,34 грн., пеню в розмірі 175,39 грн., 3% річних в розмірі 4254,77 грн. та судовий збір в сумі 1770,87 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні 17.06.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 22.06.2015р.

Суддя М.О. Любченко