Рішення

від 14.05.2015 по справі 910/4268/15-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.05.2015Справа №910/4268/15-г

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс» (53032, Дніпропетровська обл., Криворізький район, с. Вільне, станція Червоний Шахтар, буд. 1)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» (02660, м. Київ, вул. Магнітогорська, буд. 1, офіс 519)

про стягнення 149 685,74 грн.

Суддя А.М. Селівон

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Тарасевич Р.В. - представник, довіреність б/н від 01.04.15 р.;

від відповідача: не з'явився;

В судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення .

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» про стягнення 149 685,74 грн. заборгованості, а саме: 128 817,50 грн. основного боргу та 20 868,24 грн. пені.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем належним чином умов укладеного між сторонами Договору поставки №232 від 07.11.13 р. в частині оплати поставленого позивачем товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість в розмірі 128 817,50 грн., за наявності якої позивачем нараховано пеню в зазначеному вище розмірі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.02.15 р., позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі №910/4268/15-г та призначено до розгляду на 07.04.15 р.

07.04.15 р. судове засідання не відбулось, у зв'язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному.

Ухвалами суду від 17.04.15 р. та 29.04.15 р. розгляд справи відкладався на 29.04.15 р. та на 14.05.15 р. відповідно.

В судові засідання 29.04.15 р. та 14.05.15 р. з'явився уповноважений представник позивача.

Уповноважений представник відповідача у вказані судові засідання не з'явився.

Відповідно до даних Спеціального витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 29.04.15 р. місцезнаходженням відповідача є: 69001, Запорізька обл., м. Запоріжжя, бульвар Шевченка, буд. 23, офіс 204, тобто інше, ніж зазначено в позовній заяві.

Суд зазначає, що зміна місцезнаходження відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» відбулась після подачі позову. Так, станом на дату звернення позивача з позовом до суду (20.02.15 р.) згідно представленого витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 26.02.15 р. місцезнаходженням відповідача було: 02660, м. Київ, вул. Магнітогорська, буд. 1, офіс 519.

Порядок державної реєстрації юридичної особи, в т. ч. державної реєстрації змін до місцезнаходження юридичної особи, регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Частиною 4 ст. 89 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з ч. 5 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», зазначено, що до єдиного державного реєстру вносяться відомості, окрім іншого, про місцезнаходження юридичної особи.

Згідно ст. 93 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» місцезнаходження юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

З урахуванням викладеного, відомості щодо місцезнаходження юридичної особи, що внесенні до Єдиного державного реєстру, містять загальнодоступну та достовірну інформацію.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Водночас, згідно ч. 3 ст. 17 Господарського процесуального кодексу України справа, прийнята господарським судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.

За таких обставин, оскільки станом на час звернення позивача до суду місцезнаходженням відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» було м. Київ, вул. Магнітогорська, буд. 1, офіс 519, відповідно Господарським судом міста Києва прийнято справу до свого провадження з додержанням правил підсудності і дана справа підлягає розгляду по суті цим судом.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 29.04.15 р. та 14.05.15 р. відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень №№0103033325170, 0103034089110.

Відомості про вручення відповідачеві копії ухвали суду від 29.04.15 р., яка направлялась останньому за місцем знаходження ТОВ «МЄРА МАКС» за даними Спеціального витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 29.04.15 р., а саме: 69001, Запорізька обл., м. Запоріжжя, бульвар Шевченка, буд. 23, офіс 204, на час проведення судового засідання 14.05.15 р. відсутні.

Згідно здійсненого судом запиту з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштового відправлення № 0103034089128 вказане поштове відправлення надійшло до відділення поштового зв'язку «Запоріжжя ЦОП» та станом на 14.05.15 р. адресату не вручене.

До початку судового засідання 29.04.15 р. через відділ діловодства (канцелярія) Господарського суду міста Києва представником позивача подано витребувані ухвалою суду від 26.02.15 р. документи разом із супровідним листом б/н від 10.04.15 р. Крім того, позивачем надані суду письмові пояснення, в яких позивач зазначив, що замовлення покупця №282 від 23.01.14 р. було здійснено в усному порядку; визначений у видатковій накладній №282 від 23.01.14 р. є також відповідним номером рахунку на оплату; оскільки доставка вантажу була здійснена постачальником (позивач) та включенням вартості доставки в ціну товару, відповідно листа-повідомлення покупця щодо перевізника не було. Також, позивач повідомив суд, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» були інші поставки товару по даному договору, але починаючи з середини 2014 року співпраця між підприємствами припинилась. Крім того, позивач надав власне підтвердження того, що у провадженні господарських судів немає справи зі спору між тими ж сторонами про той же предмет і з тих же підстав та немає рішення цих органів з такого спору. Документи долучені судом до матеріалів справи.

Також, до початку судового засідання, 14.05.15 р. через відділ діловодства (канцелярія) Господарського суду міста Києва представником позивача подано письмові пояснення (нормативно-правове обґрунтування) від 13.05.15 р. застосування іншого строку нарахування пені, ніж передбачено ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України. Письмові пояснення долучені судом до матеріалів справи.

Від відповідача заяв та клопотань процесуального характеру на час проведення судових засідань 29.04.15 р. та 14.05.15 р. до суду не надходило.

Документи, витребувані ухвалами суду від 26.02.15 р., від 17.04.15 р. та від 29.04.15 р. відповідачем суду не надані.

Про поважні причини неявки представника відповідача в судові засідання 29.04.15 р. та 14.05.15 р. суд не повідомлено.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем суду не надано.

Пунктом 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.11 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (надалі - Постанова №18) Вищим господарським судом України роз'яснено, що якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно п. 3.9.2 Постанови №18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника відповідача в судові засідання обов'язковою не визнавалась, відповідач не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, відповідачем не надано суду відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, беручи до уваги те, що представник позивача проти розгляду справи за відсутності представника відповідача не заперечував, суд, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника відповідача, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представника позивача щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представника позивача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представник позивача в судових засіданнях повідомив суд, що права та обов'язки стороні зрозумілі.

Відводу судді представником позивача не заявлено.

В судовому засіданні 14.05.15 р. представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані позивачем докази та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

В С Т А Н О В И В:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

07 листопада 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс» (Постачальник за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» (Покупець за договором, відповідач у справі) укладений Договір поставки №232 (далі - Договір).

За даним Договором в порядку і строки, встановлені ним, а також додатками до нього, які є його невід'ємними частинами, Постачальник зобов'язується передати товар у власність Покупця, а останній прийняти товар та оплатити його. Асортимент товару, що поставляється, строки та умови його поставки, ціна, порядок і строки його оплати обумовлюються сторонами в цьому Договорі та заявках Покупця, які прирівнюються сторонами до специфікації (в розумінні ст. 266 Господарського кодексу України) або в самих специфікаціях, які є його невід'ємними частинами. Загальна вартість Договору складається із загальної вартості товару, поставленого Постачальником за заявками Покупця в період дії Договору (розділ 1 Договору).

Розділами 2-6 Договору сторони погодили умови поставки та оплати товару, якість товару та порядок приймання товару тощо.

Пунктом 8.1. Договору сторони погодили, що даний Договір набуває чинності з моменту його підписання і діє по 31.12.14 р.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України,

Згідно ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За умовами розділу 2 Договору, зокрема п. 2.1., Постачальник здійснює поставку товару на підставі заповненої Покупцем і отриманої від Покупця заявки (Специфікації), на умовах які визначені в ній. Зазначені в заявці умови поставки товару стосуються лише поставки товару по цій заявці.

Пунктом 2.2. Договору сторони погодили, що поставка товару може здійснюватись як автомобільним, так і залізничним транспортом.

При цьому, згідно представленої суду Специфікації від 23.01.14 р. до Договору сторонами погоджено номенклатуру, кількість та вартість товару, а також умови поставки та оплати (копія Специфікації залучено до матеріалів справи).

Так, згідно Специфікації від 23.01.14 р. до Договору Постачальник зобов'язаний поставити товар (арматура А400С Ф16мм, довжина 11,7м - 12,0м; арматура А400С Ф25мм, довжина 11,7м - 12,0м), загальною вартістю 128 817,50 грн. Поставка товару здійснюється автомобільним транспортом, а вартість доставки включається в ціну товару

Відповідно до ч. 1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Згідно положень пунктів 2.7. та 2.8. Договору право власності на товар переходить від постачальника до Покупця з моменту оформлення відповідних накладних, отримання Постачальником від Покупця належно оформлених оригіналів документів(заявки; довіреності на особу, яка отримує товар; листа-повідомлення Покупця щодо перевізника) та за умови повної оплати його вартості. В іншому випадку, Постачальник вправі вимагати від Покупця повернення такого товар незалежно від його оплати. Поставка вважається завершеною з моменту передачі товару Покупцеві, про що свідчить підписання Покупцем або представником його перевізника відповідної накладної.

Судом встановлено за матеріалами справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, що на виконання умов вищевказаного Договору та у відповідності до підписаної обома сторонами Специфікації позивачем було поставлено, а відповідачем отримано товар на суму 128 817,50 грн., що підтверджується підписаною повноважними представниками сторін та засвідчена печатками обох підприємств видатковою накладною №1302 від 23.01.14 р. на суму 128 817,50 грн., товарно-транспортною накладною №3619 від 23.01.14 р., а також довіреністю №7 від 17.01.14 р. на отримання матеріальних цінностей, копії яких знаходяться в матеріалах справи.

Факт отримання товару відповідачем підтверджується, зокрема, підписом на вищевказаній товарно-транспортній накладній уповноваженого представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» та засвідченим відбитком штампу відповідача.

Згідно ч. 1 ст. 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Відповідно до ч. 1 ст. 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

За умовами пунктів 6.1. та 6.2. Договору приймання товару по кількості здійснюється відповідно до інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення й товарів народного споживання за кількістю, затвердженої постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 16 червня 1965 р. №П-6. Приймання товару по якості здійснюється відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю, затвердженої постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня 1966 р. №П-7.

Згідно п. 6.3. Договору про порушення Постачальником умов даного Договору щодо якості, кількості, асортименту, тари, і пакування товару Покупець зобов'язаний сповістити Постачальника в день здійснення поставки (приймання товару). При цьому, у разі невідповідності товару будь-яким зазначеним вище критеріям, Покупець приймає товар на відповідальне зберігання та направляє письмове повідомлення про це Постачальнику.

Заперечень щодо факту поставки товару за вказаними накладними відповідачем суду не надано.

Доказів пред'явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до Специфікації від 23.01.14 р. та умов Договору, а також наявності письмових претензій або письмове повідомлення щодо поставленого товару від відповідача до суду не надходило.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс» умов Договору з боку відповідача відсутні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов'язання з передачі товару відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс», а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар без будь - яких зауважень. Факт передачі позивачем товару належним чином підтверджено матеріалами справи.

Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до п. 3.2. Договору Покупець здійснює 100% предоплату за замовлений товар у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника протягом 3 (трьох) робочих днів з дня отримання рахунку. З додатковим погодженням між сторонами можливі й інші розрахунки у будь-якій формі, що не заборонені чинним законодавством України.

Крім того, п. 3.3. Договору зазначено, що умови оплати товару можуть бути змінені тільки у разі погодження між Постачальником і Покупцем додаткової угоди із зазначенням інших умов оплати або Специфікації при цьому умови оплати товару стосуються лише поставки по цій Специфікації.

Як визначено сторонами в Специфікації від 23.01.14 р. до Договору Покупець здійснює оплату за замовлений товару безготівковій формі шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Постачальника згідно наступного графіка: 24.02.14 р. - 128 817,50 грн.

Проте, на твердження позивача, всупереч досягнутим між сторонами домовленостям відповідач своїх зобов'язань щодо оплати поставленого товару не виконав, у зв'язку з чим у відповідача утворилась заборгованість в розмірі 128 817,50 грн.

У зв'язку з порушенням відповідачем своїх договірних зобов'язань та з метою досудового врегулювання спору позивачем було направлено на адресу відповідача лист б/н від 26.05.14 р. з вимогою погасити заборгованість в сумі 128 817,50 грн. в десятиденний строк з дня пред'явлення даного листа, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями реєстру поштової кореспонденції та фіскальних чеків УДППЗ «Укрпошта» від 30.05.14 р. №№1870, 1871.

Зазначений лист-вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, свої зобов'язання щодо сплати Товариству з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс» грошових коштів в сумі 128 817,50 грн. у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у зазначеному вище розмірі, яку останній просив стягнути в позовній заяві.

У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено на сторони та інших учасників судового процесу а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору суду не надано.

Отже, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений строк, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості в відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 128 817,50 грн. за вказаним Договором підлягає задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами ст. ст. 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено ст. ст. 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами ст. ст. 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

З урахуванням приписів ст. 549, ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно ч. 1 ст. 546, ст. 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 ст. 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 7.2. Договору сторони передбачили, що у випадку прострочення оплати товару Покупець зобов'язаний сплатити Постачальникові пеню в розмірі 0,1% від неоплаченої суми за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період нарахування пені до моменту фактичної оплати.

Преамбула Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначає, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Вказаний закон є спеціальним з питань регулювання відносин, щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, і має пріоритетне застосування, щодо зазначених правовідносин сторін у справі.

При цьому, пунктом 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.13 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова №14) передбачено, що за приписом статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України. Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України (постанова Верховного Суду України від 24.10. 11 р. у справі №25/187).

Оскільки встановлений сторонами в Договорі розмір неустойки перевищує її граничний розмір, встановлений ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», позивач обмежив нарахування пені подвійною обліковою ставкою НБУ.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання з оплати товару у строк, визначений Специфікацією до Договору, позивачем нараховано відповідачу пеню в сумі 20 868,24 грн. за період з 25.02.14 р. по 04.12.14 р.

Згідно п. 1.12 Постанови №14 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В свою чергу, відповідачем не подано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або доказів наявності заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Окрім того суд зазначає, що згідно ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України.

Отже, враховуючи положення п. 7.2 Договору та правові висновки, викладені в постанові ВерховногоСуду України від 15 квітня 2015 р.у справі № 910/6379/14, суд приходить до висновку, що умовами Договору сторони передбачили строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, який відповідає вимогам частини шостої статті 232 ГК України, отже нарахування в межах виначеного позивачем періоду здійсненне у відповідності до вимог чинного законодаства.

За результатами здійсненої перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до вимог цивільного законодавства та положень Договору в межах періоду з 25.02.14 р. по 04.12.14 р. становить 21157,83 грн., а отже є більшим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині нарахування пені, тому позовні вимоги в частині стягнення пені за несвоєчасну оплату поставленого за Договором товару, підлягають задоволенню в сумі, нарахованій позивачем, а саме 20868,24 грн..

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.12 р. №6 «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 11, 202, 205, 509, 525, 526, 599, 610, 612, 625, 626, 629, 655, 662, 692, 712 Цивільного кодексу України, ст. ст. 174, 193 Господарського кодексу України, ст. ст. 4-2, 4-3, 33, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Мєра Макс» (02660, м. Київ, Деснянський район, вул. Магнітогорська, буд. 1, офіс 519, код ЄДРПОУ 38343638) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Парк Плюс2 (53032, Дніпропетровська обл., Криворізький район, с. Вільне, станція Червоний шахтар, буд. 1, код ЄДРПОУ 30169090) 128 817,50 грн. (сто двадцять вісім тисяч вісімсот сімнадцять гривень п'ятдесят копійок) основного боргу, 20868,24 грн. (двадцять тисяч вісімсот шістдесят вісім гривень двадцять чотири копійки) пені та 2993,72 грн. (дві тисячі дев'ятсот дев'яносто три гривні сімдесят дві копійки) судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Повний текст рішення підписано 15 липня 2015 року.

Суддя А.М. Селівон