Рішення

від 20.07.2015 по справі 910/13725/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.07.2015 №910/13725/15

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна"

допро Товариства з обмеженою відповідальністю "Унітарне підприємство української асоціації фумігації і захисту рослин";Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохімічні технології"стягнення 354 432,73 грн.

                                                                                 Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: не з'явились;

від відповідачів: не з'явились.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Унітарне підприємство української асоціації фумігації і захисту рослин" (ТОВ "УП УАФЗР") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохімічні технології" про стягнення 354 432,73 грн. заборгованості та збитків на підставі Договору про фінансовий лізинг №00005452 від 23.07.2012 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.06.2015 порушено провадження у справі №910/13825/15, розгляд справи призначений на 17.06.2015.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.062015, в порядку статті 77 ГПК України, розгляд справи відкладний на 01.07.2015.

Ухвалою від 01.07.2015, відповідно до ст.77 ГПК України, відкладено розгляд справи на 20.07.2015.

Відповідачі про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином, процесуальні документи направлялись на їх адресу зазначену у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Дослідивши матеріали справи, господарський суд міста Києва, -

В С Т А Н О В И В:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

За змістом ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (ч.2 ст.1 Закону України "Про фінансовий лізинг").

Як свідчать матеріали справи, 23.07.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Порше лізинг Україна” (лізингодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Унітарне підприємство української асоціації фумігації і захисту рослин" (лізингоодержувач) було укладено договір №00005452 про фінансовий лізинг, відповідно до п.п.3.2, 3.3 якого лізингодавець придбаває об'єкт лізингу та передає його лізингоодержувачу на умовах лізингу, а лізингоодержувач користується предметом лізингу згідно умов договору.

У відповідності до п.3.1 договору об'єктом лізингу є транспортний засіб VW Touareg NF 3.0 IV6 TDI, 2012 року виробництва, шасі №WVGZZZ7PZDD003170.

За умовами преамбули до договору вартість предмету лізингу становить 72 945 доларів США.

Строк лізингу за договором визначається з дати підписання акту приймання-передачі лізингоодержувачем об'єкта лізингу та у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (п.п.12.1, 12.2 договору).

З наявного в матеріалах справи графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (план відшкодування) вбачається, що останній лізинговий платіж підлягає сплаті 15.07.2017.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір про фінансовий лізинг як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення у позивача та відповідача 1 взаємних цивільних прав та обов'язків.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання норм статті 292 Господарського кодексу України та Закону України “Про фінансовий лізинг”. Одночасно, відповідно до ст.2 вказаного нормативно-правового акту відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг (ст.806-809), найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.2 ст.10 Закону України “Про фінансовий лізинг” лізингодавець зобов'язаний, зокрема, у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору.

У ст.11 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу та користуватись ним відповідно до його призначення та умов договору.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч.1 ст.807 Цивільного кодексу України та ст.3 Закону України “Про фінансовий лізинг”).

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами п.3 ч.2 ст.11 Закону України “Про фінансовий лізинг” лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

У відповідності до умов п.6.1 договору для експлуатації об'єкта лізингу лізингоодержувач виплачуватиме лізингодавцю лізингові платежі у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, що являє собою невід'ємну частину контракту та графіку покриття витрат і виплати лізингових платежів.

У п.6.3 позивач та відповідач 1 погодились, що лізингові платежі, що підлягають виплаті за договором на користь лізингодавця, відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання лізингодавцем очікуваної станом на дату виконання договору суми на основі діючого курсу обміну євро/доларів США, встановленого Національним банком України або українським комерційним банком, як буде обрано за рішенням лізингодавця станом на дату, коли кожен платіж підлягає сплаті. З цією метою лізингові платежі, також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені контрактом, розраховуються в євро/доларах США на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставлення рахунку.

Позивач зазначає, що починаючи з березня 2014 року відповідач-1 порушив умови договору та не сплатив лізингові платежі за березень, квітень, травень, червень та липень 2014 року за виставленими позивачем рахунками: 00185841 від 03.03.2014 – 15 819,84 грн., №00193262 від 01.04.2014 – 16 943,49 грн., №00199892 від 05.05.2014 – 17 372,26 грн., № 00205736 від 03.06.2014 – 17 682,73 грн., №00212482 від 02.07.2014 – 17 594,03 грн., всього на суму 85 412,35 грн.

Крім цього, позивач зазначає про направлення вимоги про відмову від договору та повернення об'єкта лізингу, що залишилась без задоволення та відповіді.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Доказів сплати лізингових платежів за спірний період, відповідач суду не надав, в результаті чого виникла заявлена до стягнення заборгованість.

04.11.2014 об»єкт лізингу був примусового вилучений згідно акту опису й арешту майна. 04.11.2014 відділом державної виконавчої служби Бучанського міського управління юстиції винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.

Таким чином, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна" в частині стягнення з відповідача-1 основного боргу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Одночасно, слід зазначити, що згідно з умовами п.12.13 договору у випадку припинення договору за ініціативи лізингодавця з підстав порушення лізингоодержувачем своїх зобов'язань, договір припиняється на 10-й робочий день з дня надсилання письмового повідомлення стороною.

Щодо позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна" в частині стягнення 59 043,45 грн. господарський суд зазначає наступне.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, до означеної суми позивачем включено: 6 000,00 грн. витрат на юридичне консультування та підготовку процесуальних документів у зв'язку з порушенням лізингоодержувачем своїх зобов'язань; витрати на супроводження процесу стягнення заборгованості, розшуку та повернення об'єкта лізингу – 53 043, 45 грн. Крім того, компенсацію за дострокове припинення правочину у відповідності до умов п.12.9 укладеного між сторонами правочину в розмірі 160 807,43 грн.

Позивач просить стягнути упущену вигоду у розмірі 160 807,43 грн. на підставі п. 12.9 договору. Проте, за висновками суду, такі твердження заявника є доказово необґрунтованими. При цьому, суд виходить з наступного.

За умовами п.12.9 договору у разі припинення лізингу відповідно до пункту 12 договору лізингоодержувач сплачує Товариству з обмеженою відповідальністю “Порше лізинг Україна” будь-яку різницю між ринковою вартістю об'єкту лізингу та лізинговими платежами, що залишились не сплаченими.

Однак, сума 160 807,43 грн. заявлена в порядку п. 12.9 договору, складається із 56 581,82 грн. – збитку у зв'язку з неповерненням об'єкту лізингу та відсутності можливості передати його у повторний лізинг чи продати його та 104 225,61 грн. – не виплачені лізингові платежі за період з 16.11.2014 по 15.07.2017 (в еквіваленті у гривні 4 825,26 дол. США).

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Ринковою вартістю колісного транспортного засобу є вартість, за яку можливе відчуження колісного транспортного засобу (його складників) на ринку подібного колісного транспортного засобу (його складників) на дату оцінки за договором, укладеним між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу. Методика оцінки вартості колісних транспортних засобів затверджена Наказом№142/5/2092 від 24.11.2003р. Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України.

У наведеній методиці визначено, що основним підходом до визначення ринкової вартості колісного транспортного засобу є порівняльний підхід. Порівняльний підхід ґрунтується на аналізі цін продажу (пропозиції) колісного транспортного засобу, ідентичних або аналогічних оцінюваному на первинному чи вторинному ринках колісного транспортного засобу, з відповідним коригуванням, що враховує відмінності між об'єктом порівняння та об'єктом оцінки. Під первинним слід розуміти ринок нових колісних транспортних засобів, під вторинним - ринок колісних транспортних засобів, які були в користуванні. Для визначення вартості за порівняльним підходом використовуються статистично усереднені цінові дані колісного транспортного засобу, які були відчужені в Україні, за умов, що вони відповідають змісту поняття “ринкова вартість”, зокрема ґрунтуються на даних ринку колісного транспортного засобу і зведені в довідниках, до яких висуваються вимоги щодо науковості, об'єктивності, об'ємності інформації. Найбільш вірогідним методом порівняльного підходу до оцінки колісного транспортного засобу є метод, заснований на аналізі цін ідентичних колісного транспортного засобу. За цим методом вартість визначається на базі середньої ціни продажу (пропозиції) ідентичного колісного транспортного засобу з відповідним строком експлуатації. Подальше коригування враховує різницю між пробігом, комплектністю, укомплектованістю, технічним станом об'єкта порівняння та об'єкта оцінки. У разі неможливості визначення вартості колісного транспортного засобу з урахуванням цін ідентичних колісних транспортних засобів допускається використання методу, заснованого на аналізі цін аналогічних транспортних засобів. За цим методом вартість колісного транспортного засобу визначається відповідно до цінових даних, аналогічних, але не ідентичних колісних транспортних засобів, з належним або скоригованим строком експлуатації. Подальше коригування вартості здійснюється шляхом врахування різниці між пробігом, комплектністю, укомплектованістю, технічним станом об'єкта порівняння та об'єкта оцінки. Коригування, які застосовуються в порівняльному підході, приймаються у вигляді коефіцієнта (відсотка) до середньої ціни колісного транспортного засобу або у вигляді грошової суми, що додається або вираховується з цієї ціни, а також комбінування зазначених засобів. Коригування вартості колісного транспортного засобу з причин різниці в пробігу здійснюється коефіцієнтом коригування ринкової вартості колісного транспортного засобу за величиною пробігу; з причин різниці технічного стану - процентом додаткового збільшення (зменшення) ринкової вартості колісного транспортного засобу залежно від умов догляду, зберігання, використання та ін.; з причин функціонального зносу колісного транспортного засобу - коефіцієнтом функціонального зносу; з причин особливостей економічного стану в різних регіонах України і різних країнах світу - коефіцієнтом ринку регіону та коефіцієнтом коригування вартості колісного транспортного засобу у країні придбання до його вартості в провідних країнах-експортерах. Вартість колісного транспортного засобу коригується відповідною грошовою сумою, яка враховує його комплектність, укомплектованість, наявність пошкоджень, які потребують відновлювального ремонту, відновлення і (чи) оновлення складників.

Тобто, з наведеного вбачається, що при визначенні ринкової вартості автомобіля застосовуються відповідні коефіцієнти, а середня ринкова ціна є лише базою для визначення вартості колісного транспортного засобу, яка з урахуванням його дійсних технічних характеристик (додаткового обладнання, пробігу) може бути суттєво зміненою.

Одночасно, суд зазначає, що клопотання про призначення судової експертизи з метою визначення ринкової вартості транспортного засобу та виконання приписів ст.33 Господарського процесуального кодексу України позивачем заявлено не було.

Статтею 224 ГК України встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

У відповідності до ч. 1 ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

За змістом ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з ч. 1 ст. 218 ГКУкраїни підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарських відносин.

Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільної відповідальності відповідно до ст. 623 ЦК України.

Умовами покладення відповідальності на винну сторону є наявність збитків, протиправність дій цієї особи, причинного зв'язку між діями особи та збитками, які складають об'єктивну сторону правопорушення, та вини особи, внаслідок дій якої спричинено збитки.

Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони за договором, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.

Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями і збитками. Збитки є наслідком невиконання зобов'язань, а не причиною.

Разом з тим, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів.

Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він розраховував.

Однак, з урахуванням вищенаведеного в сукупності, суд зазначає, що позивач з посиланням на п.12.9 договору, не обґрунтовано заявив до стягнення упущену вигоду у розмірі 160 807,43 грн., згідно якого вона має визначатись як різниця між ринковою вартістю об'єкту лізингу та лізинговими платежами, що залишились не сплаченими, тому цю заявлену суму суд вважає доказово необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

За приписом ст.22 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування збитків, які їй було завдано в результаті порушення її цивільного права.

Збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Одночасно, відповідно до ст.225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відшкодування збитків є наслідком порушення зобов'язання. За таких обставин, можливість використовувати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і збитками, вина боржника. Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань. Вказану позицію наведено в Оглядовому листі №01-06/20/2014 від 14.01.2014р. Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства у справах, в яких заявлено вимоги про відшкодування збитків”. При цьому, необхідно виходити з презумпції вини правопорушника, тобто позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки, відповідач повинен довести, що збитки завдано не з його вини.

Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань.

За умовами п.8.2.3 договору лізингоодержувач зобов'язаний у випадку прострочення сплати заборгованості компенсувати лізингоодержувачу витрати, в тому числі, на винагороду юристам, судові та позасудові витрати, нараховані/сплачені з метою відшкодування заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог в частині стягнення витрат на юридичні послуги заявником представлено до матеріалів справи договір №17/2010 від 09.06.2010, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю “Порше лізинг Україна” та Товариством з обмеженою відповідальністю “Юридична фірма Вернер і Партнери”. У відповідності до додаткової угоди №152 від 19.03.2015 до означеного правочину, позивачем доручено Товариству з обмеженою відповідальністю “Юридична фірма Вернер і Партнери” надати юридичні послуги, які полягають у консультуванні, підготовці процесуальних документів та участі у судових засіданнях стосовно справи про стягнення всіх належних платежів з відповідача-1 відповідно до договору №00005452 від 23.07.2012.

У вказаному правочині сторони домовились, що на стадії провадження по справі в суді першої інстанції вартість послуг виконавця складає 5 000,00 грн.

На оплату послуг Товариством з обмеженою відповідальністю “Юридична фірма Вернер і Партнери” було виставлено рахунок №78 від 24.03.2015, в якому містяться посилання на дату іншого договору.

В матеріалах справи знаходиться акт №79 від 24.03.2015 на підтвердження надання послуг (юридично-консультаційні послуги щодо договору фінансового лізингу №00005452 від 23.07.2012) на суму 5 000,00 грн. без ПДВ.

На підтвердження понесених витрат у розмірі 5 000,00 грн. позивач надав платіжне доручення № 50021832 від 03.04.2015, тому суд визнає обґрунтованими до стягнення 5 000,00 грн.

На підтвердження понесених витрат у розмірі 44 202,88 грн. позивач надав наступні документи (рахунок фактура №198 та акт наданих послуг від 28.02.2014, платіжне доручення №50015421 від 07.03.2014, рахунок-фактура та акт наданих послуг №221 від 31.03.2014, платіжне доручення №50016166 від 09.04.2014, рахунок фактура та акт наданих послуг №424 від 07.10.2014, платіжне доручення №50019315 від 12.10.2014).

Наразі, суд зазначає, що включення при заявлені до стягнення наведених витрат суми податку на додатку вартість є безпідставним, оскільки за приписами ст.185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування є операції платників податку з: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Отже, оскільки у даному випадку позивачем стягуються саме витрати, а не вартість послуг, у останнього відсутні підстави для збільшення суми витрат на розмір податку на додану вартість.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, а також приймаючи до уваги, що відшкодування відповідачем 1 витрат на юридичні послуги прямо передбачено умовами укладеного між сторонами правочину, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Порше лізинг Україна” у визначеній частині підлягають задоволенню частково, а саме в розмірі 49 202,88 грн.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо частково задоволення вимог позивача. При цьому, господарський суд виходить з наступного:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

У ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За умовами п.8.2.1 договору у випадку прострочення сплати платежу, лізингоодержувач сплачує пеню у розмірі 10% річних від вчасно не сплаченої суми за кожен день прострочення до моменту виплати.

За прострочення внесення лізингових платежів за березень - липень 2014 року. позивачем нараховано пеню на загальну суму 7 845,44 грн.

За приписами ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

У ст.254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Відповідно до п.2.5 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань” пеня нараховуються починаючи з наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Як встановлено судом, заявником було невірно визначено початок періоду нарахування неустойки.

Наприклад, за порушення строку внесення лізингового платежу, строком сплати якого відповідно до графіку було 15.03.2014, заявником нараховано пеню саме з означеної дати, тоді як 15.03.2014 було вихідним днем, а отже останній строк оплати переноситься на перший робочий день і право на нарахування неустойки виникає з 18.03.2014.

До того ж, у будь-якому випадку суд зауважує, що нарахування пені, починаючи з дня, в який зобов'язання повинно було бути виконаним, є безпідставним на суперечить вимогам чинного законодавства України і позиції Пленуму Вищого господарського суду України.

Після проведення власного перерахунку, господарським судом встановлено, що обґрунтованим є стягнення пені в розмірі 7 845,44 грн.

За приписами ч.2 ст.549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

За умовами п.8.2.2 договору у випадку прострочення сплати лізингових платежів лізингоодержувач сплачує штрафи за вимоги щодо сплати, надіслані лізиноодержувачем (нагадування про несплату): еквівалент 15 євро за першу вимогу, 20 євро за другу вимогу та 25 євро за третю вимогу.

За твердженнями заявника лізингодавцем було направлено на адресу відповідачу 1 дев»ять нагадувань щодо несплаченого платежу.

Керуючись умовами договору, за вказані нагадування заявником на підставі п.8.2.2 договору нараховано штраф на загальну суму 3 853,42 грн.

Проте, наразі, належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів направлення на адресу відповідача -1 вказаних нагадувань матеріали справи не містять, що свідчить про відсутність у суду підстав для стягнення штрафу на підставі п.8.2.2 договору.

За приписами ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи зі змісту позовної заяви за порушення лізингоодержувачем своїх грошових зобов'язань за договором позивачем було нараховано 3% річних на суму 2 353,63 грн. та інфляційні втрати в розмірі 35 117,01 грн.

Після проведення перевірки наведеного заявником розрахунку судом встановлено, що останній містить такі ж самі помилки, що і при нарахуванні пені.

За наслідками проведення власного розрахунку судом встановлено, що за порушення грошових зобов'язань за договором обґрунтованим є стягнення 3% річних в сумі 2 342,56 грн. та інфляційних втрат в сумі 35 117,01 грн.

При цьому, при розрахунку інфляційних втрат судом враховано, що відповідно до Листа №62-97р. від 03.04.1997р. Верховного Суду України “Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ” та Інформаційного листа №01-06/928/2012 від 17.07.12р. Вищого господарського суду України “Про практику застосування ВГСУ у розгляді справ окремих норм матеріального права” сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто, мала місце не інфляція, а дефляція). При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.

Щодо вимог позивача про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за договором суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ст.554 Цивільного кодексу України).

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч.1 ст.543 Цивільного кодексу України).

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.556 Цивільного кодексу України).

Зі змісту зазначених норм випливає, що договір поруки не покладає на боржника якогось нового обов'язку, крім того, який він вже має перед кредитором по основному зобов'язанню, а лише створює ймовірність переходу прав та обов'язків останнього до поручителя у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою.

Наразі, приписами чинного законодавства не передбачено окремих умов, які сторони повинні визначити та погодити під час укладання договору поруки.

За умовами договору фінансового лізингу зобов'язання лізингоодержувача забезпечуються порукою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохімічні технології".

У п.1 умов поруки за договором між лізингодавцем та поручителем погоджено, що останній несе солідарну відповідальність за виконання всіх зобов'язань лізингоодержувача, що виникають у нього на підставі та у зв'язку з договором. Зобов'язання поручителя включають, окрім іншого, лізингові платежі, інші платежі, штрафні санкції та відшкодування збитків, що підлягають сплаті лізингоодержувачем.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення між позивачем та відповідачем 2 взаємних прав та обов'язків і забезпечення виконання відповідачем-1 своїх грошових зобов'язань за договором.

Отже, враховуючи наведені вище умови договору, позивачем і було заявлено позовні вимоги про солідарне стягнення заборгованості за договором з боржника і поручителя.

До того ж, господарський суд вважає за необхідне зауважити, що припинення договору не свідчить про припинення поруки відповідача 2, оскільки з припиненням правочину зобов'язання лізингоодержувача не є припиненими, що у даному випадку виключає можливість застосування до спірних правовідносин приписів ч.1 ст.559 Цивільного кодексу України.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина 4 ст.13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто, можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Крім того, за позицією Конституційного суду України, викладеною в рішенні №15-рп/2002 від 09.07.2002р. у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий Дім “Кампус Коттон клаб” щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містять застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі, і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

До того ж, суд звертає увагу на позицію Верховного Суду України, яку наведено у постанові від 17.09.2014р. по справі №6-53цс14, стосовно того, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором може бути пред'явлено у судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про солідарне стягнення заборгованості в сумі 85 412,32 грн., збитків у вигляді витрат на юридичне консультування в розмірі 5000,00 грн., 44 202,88 грн., пені в сумі 7 845,44 грн., 3% річних в розмірі 2 342,56 грн. та інфляційних втрат в сумі 35 117,01 грн. є правомірними та такими що підлягають задоволенню у викладених вище розмірах.

Тобто, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Унітарне підприємство української асоціації фумігації і захисту рослин" (01011, м. Київ, вул. Немировича –Данченка, 2, код 37701348) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрохімічні технології" ( 01103, м. Київ, вул. Кіквідзе, 12, код 35922527) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше лізинг Україна" (02152, м.Київ, проспект Павла Тичини, буд.1В, код 35571472) основний борг в сумі 85 412, 35 грн. (вісімдесят п'ять тисяч чотириста дванадцять гривень 35 коп.), витрати на юридичне консультування в розмірі 49 202,88 грн. (сорок дев»ять тисяч двісті два гривні 88 коп.), пеню в сумі 7 845,44 грн. (сім тисяч вісімсот сорок п'ять гривень 44 коп.), 3% річних в розмірі 2 342,56 грн. (дві тисячі триста сорок дві гривні 56 коп.), інфляційні втрати в сумі 35 117,01 грн. (тридцять п'ять тисяч сто сімнадцять гривень 01 коп.) та судовий збір в розмірі 3 598,40 грн. (три тисячі п'ятсот дев'яносто вісім гривень 40 коп.).

3.В іншій частині позовних вимог відмовити.

4.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

5.Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Дата підписання

повного тексту рішення: 27.07.2015.

Суддя М.Є. Літвінова