Рішення

від 05.08.2015 по справі 910/14155/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.08.2015Справа №910/14155/15

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд, м.Івано-Франківськ, ЄДРПОУ 22192081

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик», м.Київ, ЄДРПОУ 39216048

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс», м.Київ, ЄДРПОУ 37569643

про визнання договору недійсним

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Грица І.Ю. - по дов.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: не з'явився

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд, м.Івано-Франківськ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик», м.Київ та відповідача, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс», м.Київ про визнання недійсним договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії), укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс».

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України та умов договору №11119 від 23.05.2011р., відповідно до яких сторони не мають права без попереднього отримання письмового дозволу іншого контрагента передавати свої права та обов'язки третім особам. До того ж, за твердженнями позивача, законом не передбачено право передавати іншій особі виконання зобов'язання, що виникло з рішення суду. Вказані обставини у їх сукупності, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд, свідчать про наявність достатніх підстав для визнання договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії) недійсним.

Відповідач 1 у відзиві б/н від 19.06.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на відповідність оспорюваного правочину вимогам чинного законодавства України. До того, ж вказаним учасником судового процесу наголошено, що позивачем сплачено суму боргу, яка встановлена в судовому порядку, саме на рахунок нового кредитора.

Представник відповідача 2 під час розгляду справи у судовому засіданні 22.07.2015р. проти задоволення позовних вимог також надав заперечення з огляду на те, що договір б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії) не суперечить нормам законодавства.

У судовому засіданні 05.08.2015р. відповідачі 1 та 2 не з'явились, представника не направили, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час слухання справи у вказаному засіданні суду не скористались. Проте, наведені учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце слухання справи, з огляду на таке.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 22.07.2015р. судового засідання, суд дійшов висновку, що відповідачі були обізнані про час та місце наступного слухання справи.

З приводу неявки відповідачів в судове засідання господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом також враховано, що ухвалою від 22.07.2015р. явка сторін у судове засідання обов'язковою не визнавалась.

До того ж, судом прийнято до уваги, що відповідачами вже було висловлено свою правову позицію по суті спору.

За висновками суду, незважаючи на те, відповідач 1 та 2 не з'явились в судове засідання 05.08.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ч.1 ст.712 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 23.05.2011р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «МІТ» ЛТД (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» (продавець) було укладено договір №11119, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов'язується продати покупцю товар, а покупець в порядку, на умовах та в строки, визначені правочином, зобов'язується прийняти товар та оплатити його з метою подальшого продажу (дистрибуції) від свого імені третім особам чи через власну торговельну мережу з урахуванням визначеної цінової політики.

За умовами п.5.1 договору №11119 від 23.05.2011р. ціна товару погоджується сторонами у специфікації в національній валюті України - гривні.

Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками контрагентів і діє до 31.12.2011р., але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №11119 від 23.05.2011р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача 2 взаємних цивільних прав та обов'язків з постачання товару.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами договір є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм статті 712 Цивільного кодексу України та статей 264-271 Господарського кодексу України. В частині, що не суперечить договору, до вказаного правочину також застосовуються норми Цивільного кодексу України, які регулюють правила купівлі-продажу (статті 655-697 Цивільного кодексу України).

Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтями 525, 615 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Пунктами 2.1, 2.2 договору №11119 від 23.05.2011р. визначено, що продавець зобов'язаний поставляти товар покупцю, а покупець зобов'язаний прийняти товар і оплатити його.

Як свідчать наявні в матеріалах справи документи, у господарському суді Івано-Франківської області розглядалась справа №909/420/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд про стягнення заборгованості сумі 268 286,63 грн., з яких: 247 766,46грн. - основний борг, 10 158,61 грн. - пеня, 2 344,30грн. - 3% річних, 8 017,26 грн. - інфляційні втрати.

Рішенням від 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» задоволено в повному обсязі. Відповідно до довідки №909/420/14/12115/15 від 04.08.2015р. господарського суду Івано-Франківської області рішення від 17.06.2014р. по справі №909/420/14 не оскаржувалось.

У судовому акті господарським судом встановлено, що на виконання умов договору №11119 від 23.05.2011р. продавець передав у власність покупця на підставі довіреностей №50 від 21.10.13р., №55 від 04.11.13р., №59 від 18.11.13р., по видаткових накладних №БЛ-0001747 від 21.10.13р., №БЛ-0000118 від 04.11.13р., БЛ-0001401 від 18.11.13р. товар (дитяче харчування) на загальну суму 278 368,08грн.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Отже, рішення від 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14 має преюдиціальне значення, а встановлені ним факти повторного доведення не потребують.

Таким чином, у Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» виникло право вимагати від Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд належного виконання своїх зобов'язань за договором №11119 від 23.05.2011р., що було встановлено відповідним судовим актом.

З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що на виконання рішення від 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14 було видано наказ від 02.07.2014р. про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» ЛТД на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-Лайф Плюс» 247 766,46грн. - заборгованості, 10 158,58грн. - пені, 2 344,28грн. - 3% річних, 8 017,26грн. - інфляційних втрат, 5 365,73грн. - судового збору.

На підставі означеного наказу постановою від 11.07.2014р. головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського управління юстиції було відкрито виконавче провадження №43964397.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Зі ст.513 цього Кодексу вбачається, що правочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

З матеріалів справи вбачається, що 15.10.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» (новий кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» (кредитор) було укладено договір б/н відступлення права вимоги (цесії), відповідно до п.1.1 якого кредитор передає новому кредитору, а новий кредитор набуває право вимоги, належне кредитору, по примусовому стягненню з Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд заборгованості за договором №11119 від 23.05.2011р. відповідно до відкритого виконавчого провадження Державною виконавчою службою Івано-Франківської області ВП№43963397 від 10.07.2014р., яке відкрито згідно заяви кредитора на підставі наказу №797 від 02.07.2014р. господарського суду Івано-Франківської області на виконання рішення від 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14, а саме: 247 766,46 грн. - заборгованості, 10 158,58 грн. - пені, 2 344,28 грн. - 3% річних, 8 017,26 грн. - інфляційних втрат, 5365,73грн. - судового збору. За вказаним правочином новий кредитор набуває право замість кредитора вимагати від боржника належного та реального виконання всіх зобов'язань, які виникають за основним договором, що був укладений між кредитором і боржником (п.1.2 договору б/н від 15.10.2014р.).

Вказаний правочин підписано представниками обох сторін та скріплено печатками господарських товариств.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За умовами п.2.1 договору б/н від 15.10.2014р. (в редакції додаткової угоди №1 від 29.10.2014р.) право вимоги визначається сторонами шляхом додавання суми основної заборгованості (273 652,31 грн.) та суми всіх нарахованих штрафних санкції (процентів, збитків від інфляції, тощо) за неналежне виконання боржником обов'язків відповідно до договору №11119 від 23.05.2011р. та невиконання/неналежне виконання наказу №797 від 02.07.2014р. господарського суду Івано-Франківської області на виконання рішення від 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14.

Пунктом 8.1 оспорюваного правочину передбачено, що договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами зобов'язань за ним.

Наразі, господарським судом встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору про відступлення права вимоги, а отже, останній є укладеним з моменту узгодження всіх істотних умов, його підписання сторонами та скріплення печатками господарських товариств.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, заявник посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України та умов договору №11119 від 23.05.2011р., відповідно до якого сторони не мають права без попереднього отримання письмового погодження іншого контрагента передавати свої права та обов'язки третім особам. До того ж, за твердженнями позивача, законом не передбачено право передавати іншій особі виконання зобов'язання, що виникло з рішення суду. Вказані обставини у їх сукупності, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд, свідчать про наявність достатніх підстав для визнання договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії) недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

За приписами ч.1 ст.203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Згідно зі ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як вказувалось вище, відповідно до п.1 ч. 1 ст.512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

В силу ст.514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 Цивільного кодексу України ).

З аналізу наведених норм слідує, що, за загальним правилом, відступлення права вимоги здійснюється без згоди боржника, оскільки не погіршує становище останнього та не зачіпає його інтересів. Тобто заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг та порядок виконання боржником своїх обов'язків, а особа кредитора, на користь якої повинно бути здійснене таке виконання, не має істотного значення для боржника, адже внаслідок відступлення права вимоги відбувається заміна кредитора у конкретному зобов'язанні, а не заміна сторони в договорі.

Утім, враховуючи, що норма ст.516 Цивільного кодексу України має диспозитивний характер, сторони договору можуть передбачити необхідність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні або ж взагалі обумовити заборону на відступлення права вимоги. Аналогічну правову позицію наведено у постановах від 03.07.2014р. та від 14.05.2014р. Вищого господарського суду України по справах №910/12929/13 та №922/846/13-г.

У п.11.3 договору №11119 від 23.05.2011р. позивач та відповідач 2 дійшли згоди про те, що сторони не мають права без попереднього отримання письмового дозволу іншої сторони передавати будь-які права та обов'язки за договором.

Таким чином, господарським судом встановлено, що у наведеному вище пункті договору поставки Товариством з обмеженою відповідальністю «МІТ» ЛТД та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» фактично було погоджено необхідність отримання згоди боржника на відступлення кредитором своїх прав, в тому числі, права вимоги до покупця.

Проте, за твердженнями позивача, Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» не отримувалось дозволу на передання Товариству з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» права вимоги виконання грошового зобов'язання до Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» ЛТД, що виникло на підставі договору №11119 від 23.05.2011р. Доказів зворотнього матеріали справи не містять.

У судовому засіданні 22.07.2015р. представником Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» на запитання суду щодо отримання від позивача відповідного дозволу було наголошено, що письмового дозволу на відступлення прав та укладання договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії) від Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» ЛТД отримано не було.

У постанові від 15.04.2015р. Верховного Суду України по справі №3-43гс15 зазначено, що відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України договору про відступлення права вимоги, оскільки він суперечить вимогам ч.1 ст.516 Цивільного кодексу України.

При цьому, слід наголосити, що за приписами ст.111 28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Одночасно, твердження відповідача 1 щодо відсутності у відповідача 2 обов'язку з отримання дозволу позивача на передачу своїх прав та обов'язків за договором №11119 від 23.05.2011р. з огляду на закінчення 31.12.2011р. його строку, суд вважає безпідставними з огляду на наступне.

Згідно із ч.1 ст.631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Частиною 7 ст.180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки сторін, то поняття «строк договору» та «строк дії договору» є тотожними.

Відповідно до ч.3 ст.180 вказаного нормативно-правового акту при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою.

Разом з тим слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком. Тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов'язків, які з нього виникли (п.32 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»).

Як вказувалось вище, сторонами узгоджено, що договір №11119 від 23.05.2011р. діє до 31.12.2011р., але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Господарський суд вважає за необхідне зазначити, що одним з основоположних принципів забезпечення правового порядку в Україні є принцип дозвільної спрямованості, відповідно до якого учасникам, в тому числі, господарських правовідносин дозволено вчиняти будь-які дії, окрім тих, відносно яких існує законодавчо закріплена заборона чи прямий припис щодо конкретної поведінки учасників відповідних правовідносин.

Укладанням договору №11119 від 23.05.2011р., скріпленням його підписом уповноваженої особи та печаткою господарського товариства, презюмується, що сторона фактично була обізнана щодо всіх умов договору та обсягів своїх зобов'язань, які на підставі нього виникають, а укладення такого правочину було направлено на настання дійсних правових наслідків.

За висновками суду, враховуючи правову конструкцію п.8.1 договору №11119 від 23.05.2011р., у даному випадку воля сторін була направлена саме на визнання строку дії правочину до повного його виконання.

Вказані висновки суду підтверджуються тими обставинами, що заборгованість, право вимоги якої і було передано за оспорюваним договором, фактично виникла після 31.12.2011р., оскільки у рішенні 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14 встановлено, що борг виник внаслідок неоплати товару, поставленого у 2013р. на підставі видаткових накладних №БЛ-0001747 від 21.10.13р., №БЛ-0000118 від 04.11.13р., БЛ-0001401 від 18.11.13р. товар (дитяче харчування) на загальну суму 278 368,08грн., тобто самі дії сторін вказують на продовження дії договору №11119 від 23.05.2011р. і після 31.12.2011р.

Слід також наголосити, що за приписами ст.598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином (ст.599 Цивільного кодексу України).

Суд зауважує, що наявність судового рішення по справі №909/420/14 не припиняє зобов'язань сторін за договором №11119 від 23.05.2011р.

У даному випадку про те, що станом на момент укладання оспорюваного правочину про відступлення права вимоги зобов'язальні правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем 2 на підставі договору поставки, не припинились свідчать наявні в матеріалах справи документи виконавчого провадження, відкритого на примусове виконання наказу від 02.07.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14. З наведених документів вбачається, що заборгованість за договором №11119 від 23.05.2011р. позивачем була погашена лише у 2015р., тоді як спірний договір укладено 15.10.2014р.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що строк дії договору №11119 від 23.05.2011р. не закінчився 31.12.2011р., що вказує на необґрунтованість тверджень відповідача 1 щодо нерозповсюдження його умов на сторін після наведеної дати.

Крім того, з умов оспорюваного правочину вбачається, що на підставі договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії) відповідачем 1 відступлено відповідачу 2 також права вимагати суму судового збору, що визначена рішенням від 17.06.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14.

Проте, суд зауважує, що нормами чинного законодавства не передбачено можливості уступки права стягувача за рішенням суду шляхом укладання цивільно-правової угоди. Аналогічну правову позицію наведено у постанові від 19.08.2014р. Верховного Суду України по справі №923/945/13.

Твердження відповідачів про подальше схвалення правочину, що полягало у погашенні позивачем заборгованості шляхом перерахування грошових коштів на рахунок нового кредитора, мають юридичне значення для його дійсності лише у разі укладання такого договору від імені суб'єкта господарювання особою з перевищенням повноважень, а не у разі, якщо договір суперечить нормам чинного законодавства. Аналогічну позицію наведено у п.3.4 Постанови №9 від 06.09.2011р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Посилання відповідачів на заміну стягувача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс», його правонаступником, Товариством з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик», на підставі ухвали від 04.12.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14 не спростовують наведених вище висновків суду відносно укладання договору б/н від 15.10.2014р. з порушеннями вимог чинного законодавства.

При цьому, суд зауважує, що обставини, встановлені рішенням від 05.08.2015р. по справі №910/14155/15, можуть бути підставою для перегляду ухвали від 04.12.2014р. господарського суду Івано-Франківської області по справі №909/420/14 за нововиявленими обставинами згідно з приписами ст.112 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, викладені обставини у їх сукупності свідчать про недотримання сторонами вимог, встановлених ст.516 Цивільного кодексу України та п.11.3 договору №11119 від 23.05.2011р. щодо необхідності отримання дозволу покупця на передання продавцем своїх прав за вказаним правочином, що за висновками суду, є підставою для визнання недійсним договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії), укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс», та задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд.

Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на відповідачів.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд, м.Івано-Франківськ до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик», м.Київ та 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс», м.Київ про визнання недійсним договору б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії), укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс».

Визнати недійсним договір б/н від 15.10.2014р. про відступлення права вимоги (цесії), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АГ Логістик» (03150, м.Київ, Печерський район, вул.Предславинська, буд.34 Б, ЄДРПОУ 39216048) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд (76018, Івано-Франківська область, м.Івано-Фпранківськ, вул.Незалежності, буд.39, кв.1, ЄДРПОУ 22192081) судовий збір в сумі 609 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бебі-лайф плюс» (03150, м.Київ, Печерський район, вул.Предславинська, буд.34 Б, ЄДРПОУ 37569643) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «МІТ» Лтд (76018, Івано-Франківська область, м.Івано-Фпранківськ, вул.Незалежності, буд.39, кв.1, ЄДРПОУ 22192081) судовий збір в сумі 609 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні 05.08.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 10.08.2015р.

Суддя М.О.Любченко