Рішення

від 29.06.2006 по справі 1/243-27/57

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1/243-27/57

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

29.06.06                                                                                           Справа№ 1/243-2/57

За позовом: ТзОВ “Живе пиво”, смт. Новий Розділ

До відповідача: ТзОВ “Пивоварня кубок”, м.Львів

Про визнання права власності та про визнання договору недійсним частково

                                                                                                       Суддя  Судова-Хомюк Н.М.

В судове засідання  з'явились:

Від позивача: Ковч А.В. - представник

Від відповідача: Сільванович В.П. - представник

 Позивач звернувся з позовом до суду про визнання недійсним п. 9.3 договору від 01.09.2004 року та визнання права власності на фактично викуплене обладнання на суму 398 293,77 грн., обгрунтовуючи свої вимоги невідповідністю п.9.3 договору від 01.09.2004 року вимогам Закону, зокрема вважаючи, що при його вчиненні було не дотримано вимог Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) та Господарського кодексу України (надалі ГК України), а оскільки даний договір є змішаним договором та містить елементи договору купівлі-продажу, продовжує позивач, у нього виникло право власності на  частину майна, що передано згідно акту приймання-передачі.

         Відповідач у поданому відзиві заперечує викладені у позовній заяві вимоги, з тих підстав, що відносини між сторонами виникли з договору лізингу, а тому вимоги про визнання договору частково недійсним та визнання права власності на майно –бочки КЕГ б.в. місткістю 50 л. є безпідставними.

       Вивчивши матеріали справи, оцінивши зібрані по них докази, заслухавши думки учасників процесу, суд прийшов до наступних висновків.  

01.09.2004 року між ТзОВ «Живе пиво»та ТзОВ «Пивоварня Кубок» було укладено договір під назвою «Договір оренди з правом викупу»(надалі договір). Суд приходить висновку, що за  своєю правовою природою зазначений договір є змішаний, оскільки містить ознаки двох різних договорів, а саме договору оренди в частині оренди майна, та договору купівлі-продажу в частині викупу майна,  тому спірні питання щодо цього  договору повинні регулюватися відповідно до вимог гл. 54 Цивільного кодексу України, оскільки він містить ознаки договору купівлі-продажу, а саме договору найму-продажу.  Згідно з умовами договору  сторонами було обрано  форму оплати з розстроченням платежу, що передбачено ч.2 ст.692 Цивільного кодексу України.

      У відповідності до ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг», ч.1 ст. 807 ЦК України - предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Предметом договору від 01.09.2004 року є бочки КЕГ, які індивідуально не визначені, що врегульовано ст. 184 ЦК України (річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її). Окрім цього, в  договорі немає жодних посилань на що сторони погодились про те, що договір є договором лізингу, або будь-яким  іншим чином визначили, що відносини не є відносинами оренди та купівлі-продажу.

Відповідно до п.9.3 даного договору у випадку невиконання позивачем своїх фінансових зобов'язань перед відповідачем (сплата орендних платежів, вартості обладнання) договір розривається в односторонньому порядку і до відповідача застосовується санкція, яка полягає у неповерненні усіх попередньо сплачених ним коштів і яка вважається згідно договору „неустойкою”, та ненабуття позивачем права власності на все обладнання або будь-яку його частину.

Договірні відносини, що виникли між сторонами регулюються ЦК України з особливостями які зазначені в ГК України.

Так, згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (ч. 2 ст. 217 ГК України).

  Зазначена в п. 9.3 договору господарська санкція, названа “неустойкою”, є виходячи зі змісту даного пункту договору, штрафною санкцією в розумінні наведеному в ст. 230 ГК України.

  Так, згідно ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Частиною ч. 4 ст. 231 цього ж Кодексу, передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Аналогічне розуміння штрафних санкцій передбачене й ст. 549 ЦК України.

Таким чином, виходячи з вищенаведених норм Закону, сторони в договорі вправі встановити штрафну санкцію за невиконання або неналежне виконання господарського зобов‘язання  лише у вигляді точно визначеної грошової суми або у відсотковому відношенні до певної грошової суми, а не у вигляді неповернення кредитором всіх сплачених боржником грошових сум на виконання зобов‘язань за договором (вартості обладнання, орендних платежів).

Крім цього, слід зазначити, що ч. 1 ст. 6 ГК України суб‘єктам господарювання гарантовано свободу підприємницької діяльності, однак у межах, визначених законом.  Пунктом 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України передбачено, що цивільне законодавство базується на засадах справедливості, добросовісності та розумності.

    Також слід зазначити, що майно передбачене п. 1.1. договору не є індивідуально визначеним майном, а тому згідно з ч. 1 ст. 183, ч. 2 ст. 188 ЦК України його можна поділити без втрати цільового призначення, а правочин вчинений щодо даного майна не поширюється на всі його складові частини.

   Відповідно до статті 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі товару. При цьому суд погоджується з доводами позивача про те, що оскільки договором передбачено лише момент коли переходить право власності на все майно, яке визначене родовими ознаками, та не врегульовано питання переходу права власності на його частину у випадку оплати його частини, то в даному випадку слід застосовувати загальні норми цивільного права, а саме ч. 2 ст. 705 ЦК України, згідно якої покупець стає власником товару, переданого йому за договором найму-продажу, з моменту оплати фактично переданого йому відповідачем товару, що визначений родовими ознаками.

Відповідно до ст. 215 ЦК Українии підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п‘ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Такими згідно ст. 203 ЦК України є слідуючі вимоги: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно  ст. 217 Цивільного кодексу недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Частиною 1 ст. 207 ГК України передбачено, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Як зазначає Пленум Верховного суду України у своїй постанові від 28.04.1978 року за № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»(п. 2), в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов‘язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Тобто, в даному випадку сторони визначивши в п. 9.3 договору як штрафну санкцію за невиконання чи неналежне виконання позивачем зобов‘язань по даному договору - неповернення відповідачем всіх отриманих від позивача коштів, сплачених останнім на виконання зобов‘язань по договору, порушили вимоги ч. 1 ст. 230, ч. 4 ст. 231 ГК України щодо загальних умов відповідальності особи в сфері господарювання та встановлення в договорі розміру штрафних санкцій, які сторони можуть встановити, виходячи з свободи підприємницької діяльності, однак у межах, визначених законом.  Крім цього,  даним пунктом договору, який, як вже зазначалось вище, є змішаним договором і містить ознаки як договору оренди, так і договору купівлі-продажу, фактично порушуються засади справедливості, добросовісності та розумності в правовідносинах між сторонами, оскільки позивач, сплативши, наприклад, більшість передбаченої п. 3.1 договору вартості отриманого ним обладнання і недоплативши незначну суму, втрачає перераховані ним кошти і в той же час не набуває права  власності на майно, яке визначене родовими ознаками, і яке ним оплачене, що також є порушенням вимог ст. 183, 188, 334, 705 ЦК України.

А тому позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Живе пиво" є законними та обгрунтованими, та підлягають до задоволення в повному обсязі, а саме  визнати недійсним п. 9.3 договору оренди з правом викупу від 01.09.2004 року, укладеного між сторонами по даній справі, як такий, що не відповідає вимогам закону, з моменту вчинення правочині згідно з ч. 2 ст. 236 ЦК України.

      Відповідачем надано суду копію Постанови Львівського апеляційного господарського суду від 05.04.2006 року по справі за позовом ТзОВ «Пивоварня Кубок»до ТзОВ «Живе Пиво»про розірвання договору та спонукання до вчинення дій , зазначаючи, що  питання про набуття права власності на частину обладнання є вже вирішено вказаною постановою. Проте, з такими доводами суд не погоджується. Як вбачається з справи № 4/2569-20/383 предметом її розгляду є  розірвання договору та спонукання до вчинення дій, предметом розгляду даної справи є визнання частково договору недійсним та визнання права власності. Отже, встановлення фактів дійсності частини договору та набуття права власності за договором лежить поза межами предмету спору справи № 4/2569-20/383, та не встановлюється постановою апеляційної інстанції. Слід зазначити, що договір (його частина) визнається недійсним  з моменту укладення, а розірвання договору та спонукання до вчинення дій по останньому є виконанням умов договору, тобто наслідком можливої дійсності/недійсності частини договору. Отже, апеляційною інстанцією не надавалась оцінка дійсності договору та з врахуванням цього набуття права власності на предмет договору. Оскільки п.9.3 щодо набуття права власності на частину оплаченого майна є недійсним, що встановлено судом, підставою набуття права власності на частину майна є норми ЦК України –ст.ст.334, 655, тобто з моменту передачі речі (майна).

Таким чином, відповідно до ст. 392 ЦК України слід визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю "Живе пиво" право власності на фактично викуплене обладнання на суму 398 293,77 грн., як таке що перейшло до позивача на підставі договору купівлі-продажу.

Відповідно до ст.207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Судові витрати у відповідності до ст. 49 ГПК України покладаються  на відповідача.

         Оцінивши докази в їх сукупності, керуючись ст.ст. 183,188,203,207,217,230,231,236,334,392,655,705 ЦК України ст.ст.193,207 ГК України,  ст.ст. 33,43,49,82,83,84,85,115-118 ГПК України, суд,-

                                                                  В И Р І Ш И В:

1.          Позовні вимоги задоволити повністю.

2.          Визнати право власності на обладнання, а саме: охолоджувачі для розливу пива, придбані за договорм оренди з правом викупу, укладеного 01.09.2004 р. на суму 398 293,77 грн.

3.          Визнати недійсним п.9.3 договору оренди з правом викупу, укладеного між ТзОВ “Живе пиво” та ТзОВ “Пивоварня кубок” від 01.09.2004 р.

4.          Стягнути з ТзОВ “Пивоварня кубок”, що знаходиться за адресою: 79018, м. Львів, вул. Стороженка, 12 (р/р №26009123801 в АКБ “Інтеграл банк” м.Києва, МФО 320735, код ЄДРПОУ 31031018) на користь ТзОВ “Живе пиво”, що знаходиться за адресою: Львівської область, Миколаївський район, смт. Новий Розділ, вул. Миру, 17 (р/р № 26009325011001 у відділенні №7 філії ВАТ КБ “Надра”, МФО 325978, код ЄДРПОУ 31031018) 85,00 грн. держмита, 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

     Наказ видати відповідно до ст.116 ГПК України.

Суддя                                                                                             Судова-Хомюк Н.М.