Рішення

від 08.09.2015 по справі 920/1802/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

08.09.2015 Справа № 920/1802/14

За позовом: Прокурора м. Суми в інтересах держави, м. Суми

до відповідачів: 1) Сумської міської ради, м. Суми

2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Суми

3) Товариства з обмеженою відповідальністю Комфортстрой-Сервіс , м. Суми

про визнання недійсними договорів

Суддя В.Л.Котельницька

За участю представників:

від позивача - М.Васянович

від 1-го відповідача - Т.М.Кузченко (довіреність № 2597/02.02.02-17 від 26.12.2014)

від 2-го відповідача - не прибув

від 3-го відповідача - не прибув

У засіданні брали участь: секретар судового засідання Ю.О.Зеря

Суть спору: прокурор відповідно до вимог позовної заяви, поданої до господарського суду в інтересах держави, просить суд: визнати недійсним договір № 038/11 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, укладений 01.06.2011 між Сумською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю Комфортстрой-Суми ; визнати недійсним договір № 037/11 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми, укладений 01.06.2011 між Сумською міською радою та ФОП ОСОБА_1.

Прокурор у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Перший відповідач подав суду письмові пояснення по справі з огляду на постанову Вищого господарського суду України по справі.

08.09.2015 представник першого відповідача подав для долучення до матеріалів справи викопіювання з паспортів прив'язки розміщення тимчасових споруд.

Другий та третій відповідачі у судове засідання не з'явилися, письмових пояснень для обґрунтування своєї позиції по справі або будь-яких інших документів суду не подали.

Судом було встановлено, що конверти з процесуальними документами, а саме: ухвалами суду від 03.07.2015 та від 14.07.2015, були повернуті у зв'язку із закінченням терміну зберігання. Згідно витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зробленого судом за власною ініціативою, вбачається, що адреси відповідачів зазначені вірно.

Відповідно до ст. 75 ГПК України суд вважає за можливе розглядати справу за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх представників та оцінивши надані докази, суд встановив :

Згідно ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Суд дійшов висновку, що з матеріалів справи вбачаються правові підстави для звернення прокурора з позовною заявою як позивача.

В ході розгляду справи судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Сумської міської ради № 179 від 17.03.2011 Про надання дозволів на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми , відповідачам 2 та 3 надано дозвіл на розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності на території м. Суми терміном на п'ять років.

Пунктом 3 вказаного рішення визначено, що суб'єктів господарювання (відповідачів 2 та 3) згідно з додатком в термін, що не перевищує 15 днів з дати прийняття цього рішення, зобов'язано звернутися до Управління архітектури містобудування Сумської міської ради для укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди в м. Суми.

01.06.2011 між Сумською міською радою та ТОВ Комфортстрой-Суми укладено договір № 038/11 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми, відповідно до пункту 1.1 якого відповідач 1 (розпорядник території) та відповідач 3 (сервітуарій) погодили встановлення особистого строкового сервітуту за тимчасовою спорудою на території прибережної захисної смуги р. Псел, відповідно до проектної документації, загальною площею 225,00 кв.м. для провадження підприємницької діяльності.

Також 01.06.2011 між Сумською міською радою та ФОП ОСОБА_1 укладено договір № 037/11 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми, відповідно до пункту 1.1 якого відповідач 1 (розпорядник території) та відповідач 2 (сервітуарій) погодили встановлення особистого строкового сервітуту за тимчасовою спорудою, відповідно до проектної документації, загальною площею 84,42 кв.м. для провадження підприємницької діяльності.

Відповідно до пункту 1.5 зазначених договорів сторони встановили, що оспорювані договори не є договорами оренди земельної ділянки чи будь-яким іншим договором користування земельною ділянкою.

Пунктом 2.2 договорів визначено, що сервітуарій має право на строкове користування територією міської ради терміном на 5 років.

Прокурор в обґрунтування позовних вимог зазначає, що вищезазначені договори укладені відповідачами з порушенням вимог чинного законодавства, а тому вони підлягають визнанню недійсними, оскільки з аналізу норм матеріального права, якими регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

З огляду на приписи ст.401 Цивільного кодексу України вбачається, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Частиною 1 ст. 404 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Отже, сервітут - це право обмеженого користування чужим майном. Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким способом.

Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі й у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.

В силу ст.98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Види права земельного сервітуту визначає ст.99 Земельного кодексу України, а саме: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, інші земельні сервітути.

Названа стаття визначає й конкретних суб'єктів між якими виникають відносини щодо сервітуту. А саме, частина 1 ст.99 Земельного кодексу України визначає, що вимагати встановлення видів земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок.

Таким чином, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, що потребує використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, обумовлені місцем розташування або природним станом.

Порядок встановлення земельних сервітутів встановлений ст. 100 Земельного кодексу України. Зокрема, визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Виходячи зі змісту ст.ст. 6 та 627 Цивільного кодексу України сторони при укладенні договору є вільними в укладенні такого договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно із ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Пунктом 2 ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено проведення державної реєстрації права користування (сервітуту) земельною ділянкою.

У відповідності до абз.2 ч.2 ст. 100 Земельного кодексу України земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

За приписами ч. 1 ст. 19 зазначеного вище Закону, державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих ідповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Статтею 202 Земельного кодексу України встановлено, що державна реєстрація ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

Проте, як свідчать матеріали справи, земельні ділянки надані другому та третьому відповідачам в якості особистого строкового сервітуту, не були створені як об'єкт реєстрації у відповідному порядку, внесення відповідних відомостей органами Держкомзему до Поземельної книги не відбулося.

Тобто, при укладенні договорів на встановлення особистого сервітуту сторонами (Сумською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1; Сумською міською радою та ТОВ Комфортстрой-Суми ) не дотримано загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, які встановлені ст.203 Цивільного кодексу України.

Пленум Верховного Суду України в п.7 Постанови від 06.11.2009 №9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз'яснив, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до п. 1, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Крім того, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зазначені положення Цивільного кодексу України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарське зобов'язання що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Удаваний правочин, як неправомірний, може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином.

Відповідно до ч.2 ст.235 Цивільного кодексу України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними в п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 № 9, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.

За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст.216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Закон не передбачає недійсності удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Встановлення обставин, передбачених статтею 235 Цивільного кодексу України, не є підставою для визнання недійсним укладеного правочину, а кваліфікує дійсний зміст спірного правочину. Законність дійсно укладеного правочину розглядається відповідно до підстав, вказаних у статтях 203, 215 Цивільного кодексу України.

З огляду на умови договору від 01.06.2011 за №037/11 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми вбачається, що другому відповідачу було передано у користування територія в районі вул. Черепіна (територія прибережної смуги) площею 84,42 кв.м (п.1.2 договору), за користування якої була встановлена визначена плата (п.3.1 договору), з правом розміщення тимчасових споруд (п.1.1 договору).

З огляду на умови договору від 01.06.2011 за №038/11 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди у м. Суми вбачається, що третьому відповідачу було передано у користування територія в районі вул. І.Франка (територія прибережної смуги) площею 225,00 кв.м (п.1.2 договору), за користування якої була встановлена визначена плата (п.3.1 договору), з правом розміщення тимчасових споруд (п.1.1 договору).

Тобто, змістом спірних правочинів є надання другому та третьому відповідачам у користування земельної ділянки на певний строк за визначену плату, що відповідає змісту договору оренди, викладеному в статті 13 Закону України Про оренду землі та статті 792 Цивільного кодексу України, у відповідності до яких договором оренди земельної ділянки є договір, за яким орендодавець зобов'язується за плату передати орендарю земельну ділянку у володіння та користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Зміст договору не залежить від його назви, а назва договору не змінює суті правовідносин сторін, тому положення спірного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди землі.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України Про оренду землі , іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України Про оренду землі оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності-у користування визначений Земельним кодексом України.

Згідно із абзацом 1 частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Відповідно до частини 2 вказаної статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування та в оренду врегульовано статтями 123, 124 Земельного кодексу України.

Відповідно до приписів частини 1 статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; або формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки. Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коди особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Процедура надання земельних ділянок державної та комунальної власності у користування встановлена у частинах 2-11 статті 123 Земельного кодексу України, яка включає необхідність подачі клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування разом із документами, передбаченими цією статтею, розробку проекту відведення земельної ділянки, узгодженого із контролюючими органами, прийняття рішення про надання земельної ділянки у користування.

Відповідно до частин 1 - 3 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

За приписами частин 1, 3, 4 статті 15 Закону України Про оренду землі істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

З викладеного вбачається, що відповідачами не дотримано встановленого порядку передачі земельної ділянки у тимчасове користування, а також оспорюваний договір не містить всіх істотних умов договору оренди землі.

Відповідно до частини 2 статті 15 Закону України Про оренду землі відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Згідно із статтею 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до частини 3 статті 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

У пункті 2.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними зазначено, що частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє. При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

З огляду на встановлені обставини, враховуючи те, що прокурором доведено суду, що спірні договори, які насправді є договорами оренди землі, укладено з порушенням встановлених чинним законодавством України вимог, встановлених для договорів оренди землі з огляду на відсутність в ньому всіх істотних умов, необхідних для укладення договору оренди, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та визнає їх такими, що підлягають задоволенню.

На підставі ст. ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору в сумі 2436 грн. 00 коп. в доход держбюджету суд покладає на відповідачів.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 203, 215, 401, 402, 404 Цивільного кодексу України, статтями 98-100 Земельного кодексу України, статтями 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір № 037/11 від 01.06.2011 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди, укладений між Сумською міською радою (40000, м. Суми, пл. Незалежності, 2) та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; ІПН НОМЕР_1).

3. Визнати недійсним договір № 038/11 від 01.06.2011 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розташування тимчасової споруди, укладений між Сумською міською радою (40000, м. Суми, пл. Незалежності, 2) та Товариством з обмеженою відповідальнсітю Комфортстрой-Суми (40000, м. Суми, вул. І.Франка, 38; код ЄДРПОУ 35384540).

4. Стягнути з Сумської міської ради (40000, м. Суми, пл. Незалежності, 2; код ЄДРПОУ 23823253) в доход державного бюджету (рахунок 31218206783002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030001) судовий збір в сумі 1218 грн. 00 коп.

5. Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; ІПН НОМЕР_1) в доход державного бюджету (рахунок 31218206783002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030001) судовий збір в сумі 609 грн. 00 коп.

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Комфортстрой-Суми (40000, м. Суми, вул. І.Франка, 38; код ЄДРПОУ 35384540) в доход державного бюджету (рахунок 31218206783002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030001) судовий збір в сумі 609 грн. 00 коп.

7. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 11.09.2015.

Суддя В.Л.Котельницька