Постанова

від 22.09.2015 по справі 910/6852/15-г

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" вересня 2015 р. Справа№ 910/6852/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Ільєнок Т.В.

Куксова В.В.

секретар судового засідання - Пугачова А.С.,

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 22.09.2015 року по справі № 910/6852/15-г (в матеріалах справи)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва на рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 09.06.2015 року) по справі № 910/6852/15-г (суддя - Полякова К.В.)

за позовом Заступника прокурора міста Києва

до 1 Київської міської ради

2 товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1 приватне акціонерне товариство "Український науково-дослідний

інститут паперу"

2 приватне акціонере товариство "Інститут паперу"

3 державне підприємство Український державний науково-

дослідний інститут проектування міст "Діпромісто" імені

Ю.М. Білоконя

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним

договору, визнання відсутності права та повернення земельної

ділянки

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора міста Києва звернувся до господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма" про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, визнання відсутності права та повернення земельної ділянки.

Рішенням господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року у справі № 910/6852/15-г у позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, прокурор звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду та просить скасувати рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційну скаргу скаржник мотивує тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого суду обставинам справи.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва по справі № 910/6852/15-г передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Яковлєва М.Л., суддів Ільєнок Т.В., Куксов В.В.

У зв'язку з перебуванням судді Куксов В.В. та Ільєнок Т.В. у відпустці розпорядженням секретаря палати Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2015 року здійснено заміну судової колегії та для розгляду апеляційної скарги по справі № 910/6852/15-г сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Яковлєв М.Л., судді Сулім В.В. та Тарасенко К.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.08.2015 року по справі № 910/6852/15-г прийнято апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва до провадження і призначено перегляд рішення на 22.09.2015 року.

Державним підприємством Український державний науково-дослідний інститут проектування міст "Діпромісто" імені Ю.М. Білоконя подано відзив на апеляційну скаргу, в яких останній просить у задоволенні апеляційної скарги прокурора на рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року у справі № 910/6852/15-г відмовити повністю, а рішення залишити без змін.

Крім того, 14.09.2015 року державним підприємством Український державний науково-дослідний інститут проектування міст "Діпромісто" імені Ю.М. Білоконя подано клопотання про розгляд справи без їх участі.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма" подано відзив на апеляційну скаргу, в яких останній просить у задоволенні апеляційної скарги прокурора на рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року у справі № 910/6852/15-г відмовити повністю, а рішення залишити без змін.

22.09.2015 року від Київської міської ради надійшло клопотання про розгляд справи без їх участі.

У зв'язку з виходом суддів Куксова В.В., Ільєнок Т.В. з відпустки розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 року здійснено заміну судової колегії та для розгляду апеляційної скарги по справі № 910/6852/15-г сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Яковлєв М.Л., судді Куксов В.В. та Ільєнок Т.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2015 року по справі № 910/6852/15-г прийнято апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва до провадження зазначеною колегією.

Представник прокуратури був присутнім в судовому засіданні та надав свої пояснення, якими підтримав доводи, що викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Представники відповідача-2 в судовому засіданні надавали свої пояснення та просили рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року залишити без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення.

Представник третьої особи-1 в судове засідання не з'явився, причини неявки не повідомив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Враховуючи викладене, а також наявність в матеріалах справи всіх необхідних для перегляду рішення доказів, апеляційний суд вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутністю представників відповідача-1, третьої особи-1,3, проти чого також не заперечують представники сторін, присутні у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, виступ прокурора та представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року по справі № 910/6852/15-г - залишається без змін, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються, зокрема, Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі».

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Стаття 14 Конституції України встановила, що право власності на землю гарантується. Останнє набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

В статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.

Відповідно до ст.ст. 142-144 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Згідно п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону щодо регулювання земельних відносин.

Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України передбачено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів відповідні органи виконавчої влади.

У ст. 12 Земельного кодексу України встановлено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин.

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; д) організація землеустрою; е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; й) вирішення земельних спорів; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти в формі рішень.

Відповідно до частини 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частиною 5 статті 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 року передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Згідно з ч. 5 ст. 16 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ст. 116 Земельного кодексу України).

Статтею 3 Земельного кодексу України передбачено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до Закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні у порядку, передбаченому ст. 59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні».

Рішенням Київської міської ради від 25.09.2003 року № 31/905 "Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" (а.с. 11-14, т. 1), в п. 40 вирішено:

40. Затвердити проект відведення земельних ділянок товариству з обмеженою відповідальністю "Оптіма" для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального офісного центру на бульв. Лесі Українки, 26 у Печерському районі м. Києва.

Передати товариству з обмеженою відповідальністю "Оптіма", за умови виконання п. 40.1 цього рішення, земельні ділянки у довгострокову оренду на 25 років загальною площею 0,39 га для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального офісного центру на бульв. Лесі Українки, 26 у Печерському районі м. Києва, у тому числі:

- площею 0,19 га - за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської Ради - депутатів трудящих від 11.02.1958 року № 242 "Про відвод Міністерству будівництва Української PCP земельної ділянки під будівництво будинку проектних організацій в Печерському районі міста Києва";

- площею 0,20 га - за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 25.08.1964 року № 1218 "Про відвод земельної ділянки Українському науково-дослідному інституту целюлозної та паперової промисловості під будівництво виробничого корпусу в Печерському районі", від 18.02.1974 року № 291 "Про відведення земельних ділянок Київському зональному науково-дослідному інституту експериментального проектування /КиївЗНДІЕП/ та Українському науково-дослідному інституту целюлозної та паперової промисловості під будівництво виробничих приміщень в Печерському районі".

40.1. Товариству з обмеженою відповідальністю "Оптіма":

40.1.1. Виконувати обов'язки землекористувача відповідно до вимог ст. 96 Земельного кодексу України.

40.1.2. У місячний термін замовити у Головному управлінні земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) документи, що посвідчують право користування земельними ділянками.

40.1.3. Забезпечити вільний доступ для прокладання нових, ремонту та експлуатації існуючих інженерних мереж і споруд, розміщених у межах земельних ділянок.

40.1.4. Майново-правові питання вирішувати в установленому порядку.

40.1.5. Питання пайової участі вирішити відповідно до рішення Київради від 27.02.2003 року № 271/431 "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва".

40.1.6. Виконати вимоги, викладені в листі Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 05.09.2003 року №19-1840, головного державного санітарного лікаря м. Києва від 12.09.2003 року № 6695, управління охорони навколишнього природного середовища від 10.09.2003 року № 119/04-4-10/651, Головного управління охорони культурної спадщини та реставраційно-відновлювальних робіт від 11.09.2003 року № 5262.

40.2. Попередити землекористувача, що право користування земельними ділянками може бути припинено відповідно до ст.ст. 141, 143 Земельного кодексу України.

Приписами ст. 42 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що селищний, сільський голова укладає договори від імені територіальної громади та на підставі відповідних рішень ради.

Згідно частини 2 ст. 181 ГК України проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі, якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору (ч. 3 ст. 181 ГК України).

Поняття договору оренди землі, вимоги до його форми та умови договору оренди землі визначено у розділі І Закону України «Про оренду землі».

Типова форми договору затверджуються постановою Кабінету Міністрів України.

Стаття 15 Закону України «Про оренду землі» визначає істотні умовами договору оренди землі. За її приписами до істотних умов належить: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки), строк дії договору, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату, умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, умови збереження стану об'єкта оренди, умови і строки передачі земельної ділянки орендарю та повернення її орендодавцеві, існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини та відповідальність сторін, умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися і інші умови. Частиною 2 наведеної норми встановлено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 Закону України «Про оренду землі» є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Крім того, за приписами статті 15 зазначеного Закону невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду, кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акт приймання-передачі об'єкта оренди, проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

На підставі зазначеного рішення між Київською міською радою (орендодавець, відповідач-1) та товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма" (орендар, відповідач-2) укладено договір оренди земельної ділянки від 20.02.2004 року (а.с. 15-20, т. 1), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З., зареєстрований в реєстрі за №107, зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 27.02.2004 року за № 82-6-00151 у книзі записів державної реєстрації договорів (договір).

Об'єктом оренди відповідно до укладеного договору є земельна ділянка з наступними характеристиками: - місце розташування - бульв. Лесі Українки, 26 у Печерському районі м. Києва; - розмір - 0,3900 га; - цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального офісного центру; - кадастровий номер - 8000000000:82:198:0026 (п. 1.1. договору).

Згідно пункту 1.1. договору, останній укладений на 25 років.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням та договором оренди прокурор звернувся з даним позовом до суду, в якому просить визнати незаконним та скасувати п. 40 рішення Київської міської ради від 25.09.2003 року №31/905, посилаючись на те, що останнє прийнято із порушенням норм чинного законодавства, а саме прокурор зазначає, що спірну земельну ділянку надано ТОВ "Оптіма" за рахунок земель інших землекористувачів.

Дослідивши матеріали справи колегія суддів встановила наступне.

11.02.1958 року рішенням Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих № 242 Міністерству будівництва Української PCP відведена земельна ділянка площею 2,5 га під будівництво будинку проектних організацій в Печерському районі міста Києва (а.с. 78-79, т. 1).

Межі вказаної ділянки визначалися відповідним планом, який є додатком до вказаного рішення.

25.08.1964 року рішенням Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих № 1218 Українському науково-дослідному інституту целюлозної та паперової промисловості відведено земельну ділянку площею 1 га, в тому числі за рахунок території, відведеної Міністерству будівництва Української PCP рішенням від 11.02.1958 року № 242 (а.с. 74-75, т. 2).

18.02.1974 року рішенням Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих № 291 Київському зональному науково-дослідному інституту експериментального проектування /Київ ЗНДІЕП/ відведено земельну ділянку площею 0,3 га за рахунок території, відведеної рішенням від 25.08.1964 № 1218 (а.с. 76-77, т. 1).

Також, даним рішенням Українському науково-дослідному інституту целюлозної та паперової промисловості відведено земельну ділянку площею 0,6 га. Межі вказаних ділянок встановлювались планом.

У подальшому вказаними земельними ділянками користувалися ВАТ "Український науково-дослідний інститут паперу", ЗАТ"Інститут паперу" та Інституту проектування "Діпромісто".

Однак, доказів того, що вищевказані особи оформляли право користування земельних ділянок, починаючи з 1974 року і до моменту оформлення права оренди ТОВ "Оптіма" на 0,39 га земельної ділянки (25.09.2003 року) ані до суду першої інстанції ані до суду апеляційної інстанції не надано, крім зазначених рішень Київської міської ради від 1958, 1964 та 1974.

11.05.1995 року на підставі договору купівлі-продажу державного майна Аграрно-виробнича комерційна фірма "ГУД МЕН К" придбала у Фонду державного майна України об'єкт незавершеного будівництва - прибудову спортивно-оздоровчого комплексу інституту "Діпромісто", який розташований на земельній ділянці за адресою бул. Лесі Українки, 26 (а.с. 91-95, т. 1).

06.07.2001 року ТОВ "Оптіма" придбала даний об'єкт незавершеного будівництва на підставі договору купівлі-продажу (а.с. 80-81, т. 1)

У ст. 30 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року (у редакції чинній на момент укладення договорів) зазначено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення.

Крім того, 24.04.2002 року ТОВ "Оптіма" на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 1/04 КП придбало у ЗАТ "Інститут паперу" нежиле приміщення площею 490,20 кв. м., яке є окремим об'єктом нерухомості та знаходиться на відстані 21,0 м. від основної частини будинку (а.с. 86-88, т.1).

Право власності ТОВ "Оптіма" на даний об'єкт нерухомості площею 490,20 кв. м. зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, на підтвердження чого видане реєстраційне посвідчення № 000058, внесене у реєстрову книгу № 50П-61 за реєстровим № 5020-П від 08.05.2002 на підтвердження реєстрації права колективної власності ТОВ "Оптіма" на даний об'єкт (а.с. 85, т. 1).

Відповідно до ст. 20, 26, 30 Закону України "Про власність" (у редакції, чинній на дату укладення договору та видачі реєстраційного посвідчення), колективною є власність, в тому числі, господарського товариства на майно, набуте в ході здійснення господарської діяльності. Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать.

Отже, ТОВ "Оптіма" у 2002 році на підставі двох договорів купівлі-продажу стало єдиним власником двох об'єктів нерухомого майна які знаходились на суміжних земельних ділянках та набуло права оренди, на частини земельних ділянок, які відведенні у відповідності до рішень Київської міської ради від 1958, 1964 та 1974 року.

Крім того, листом 13.03.2013 року № МЛ-1/196 від ВАТ "УкрНДІП" повідомив про те, що він не заперечує проти вилучення земельної ділянки площею 0,2 га, за адресою м. Київ, бул. Л. Українки, 26 (а.с. 65, т. 1).

Також ЗАТ "Інститут паперу" листом № 3/03 від 04.03.2003 року повідомив, що він не заперечує проти вилучення земельної ділянки площею 0,2 га, за адресою м. Київ, бул. Л. Українки, 26 (а.с. 66, т. 1).

Також Інститут "Діпромісто" листом № Д - 296 від 05.03.2003 року повідомив, що він не заперечує проти вилучення земельної ділянки за адресою м. Київ, бул. Л. Українки, 26 (а.с. 67, т. 1).

Крім того, в матеріалах справи наявний проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджений Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища (висновок від 05.09.2003 року № 19-1840), головним державним санітарним лікарем м. Києва (висновок від 12.09.2003 № 6695 року), управлінням охорони навколишнього природного середовища (висновок від 10.09.2003 року № 119/04-4-10/651), Головним управлінням охорони культурної спадщини та реставраційно-відновлювальних робіт (висновок від 11.09.2003 року № 5262).

Згідно із ст.116 Земельного кодексу України (в редакції на час прийняття спірного рішення) юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

За приписами ст. 123 Земельного кодексу України (у редакції що діяла на час прийняття спірного рішення), надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Згідно з ст.124 Земельного кодексу України (в редакції на час прийняття спірного рішення) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

З наведених правових норм випливає, що за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.

Як було зазначено вище, Київської міської ради прийнято рішення від 25.09.2003 року № 31/905 "Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" (а.с. 11-14, т. 1), п. 40. затверджено проект відведення земельних ділянок товариству з обмеженою відповідальністю "Оптіма" для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального офісного центру на бульв. Лесі Українки, 26 у Печерському районі м. Києва. Передано товариству з обмеженою відповідальністю "Оптіма", за умови виконання п. 40.1 цього рішення, земельні ділянки у довгострокову оренду на 25 років загальною площею 0,39 га для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального офісного центру на бульв. Лесі Українки, 26 у Печерському районі м. Києва, у тому числі: - площею 0,19 га - за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської Ради - депутатів трудящих від 11.02.1958 року № 242 "Про відвод Міністерству будівництва Української PCP земельної ділянки під будівництво будинку проектних організацій в Печерському районі міста Києва"; - площею 0,20 га - за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 25.08.1964 року № 1218 "Про відвод земельної ділянки Українському науково-дослідному інституту целюлозної та паперової промисловості під будівництво виробничого корпусу в Печерському районі", від 18.02.1974 року № 291 "Про відведення земельних ділянок Київському зональному науково-дослідному інституту експериментального проектування /КиївЗНДІЕП/ та Українському науково-дослідному інституту целюлозної та паперової промисловості під будівництво виробничих приміщень в Печерському районі".

Згідно з ч. 1 ст. 73 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти міської ради, прийняті в межах наданих їй повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Як було встановлено та зазначено вище, що між Київською міською радою (орендодавець) та товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіма" (орендар) на виконання рішення було укладено договір оренди земельної ділянки від 20.02.2004 року, тому спірне рішення Київської міської ради від 25.09.2003 року №31/905 "Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" у частині п.40 вичерпало свою дію внаслідок повного виконання.

Таким чином, позов, предметом якого є визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або користування земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що прийнятий органом місцевого самоврядування ненормативний акт, що застосовується одноразово, не може бути предметом позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 року у справі № 21-405а14.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Нормами частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з частинами 2 та 3 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Отже, із приписів вищенаведених правових норм випливає, що захист прав особи та законних інтересів здійснюється способом, що визначений законом або договором.

У відповідності до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосудді, а відповідно до статті 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, необхідно також зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

У кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Виходячи з приписів вищевказаних статей, такий спосіб захисту цивільних прав як визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради, яке вичерпало свою дію внаслідок його виконання, та на підставі якого укладено договір оренди земельної ділянки, є неефективним способом захисту прав та інтересів, так як не забезпечує їх реального захисту.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що підстави для визнання рішення Київської міської ради від 25.09.2003 року №31/905 "Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" у частині п.40 незаконним та таким, що підлягає скасуванню відсутні, а тому у задоволенні позовних вимог у цій частині необхідно відмовити.

Стосовно вимоги прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між відповідачами 20.02.2004 року, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6. ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За змістом статей 1, 8 Конституції України Україна є правова держава. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Законом України №475/97 від 17.07.1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - "Конвенція") та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999 р., заява №311107/96, п.54).

Відтак, право оренди земельної ділянки також є майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мирно володіння яким з моменту винесення оспорюваного рішення та укладання договору оренди земельної ділянки гарантується ст.ст. 1, 8, 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 р. №44277/98 "Стретч проти Сполученого Королівства" встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Оскільки, оспорюваний договір укладено на підставі п. 40 рішення Київської міської ради від 25.09.2003 року №31/905 "Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", яке у судовому порядку не скасовано (не визнано недійсним), а ТОВ "Оптіма" є власником об'єктів незавершеного будівництва, яке розташоване на спірній земельній ділянці, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

Щодо зобов'язання відповідача 2 повернути спірну земельну ділянку, то дана вимога також задоволенню не підлягає оскільки є похідною від вимоги про визнання договору недійсним.

Стосовно поданої відповідачем 2 заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як визначено ч. 1 ст. 259 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Таким чином, судом не застосовується до вимог прокурора позовна давність.

Внаслідок цього, доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення місцевого суду.

За правилами ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 року "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року у справі № 910/6852/15-г - залишається без змін.

З огляду на вищезазначене, керуючись ст. ст. 4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва на рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 09.06.2015 року) по справі № 910/6852/15-г залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 04.06.2015 року у справі № 910/6852/15-г залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/6852/15-г повернути до господарського суду міста Києва.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Т.В. Ільєнок

В.В. Куксов