Постанова

від 01.10.2015 по справі 917/984/15

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" жовтня 2015 р. Справа № 917/984/15

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Гончар Т. В., суддя Плужник О.В.

при секретарі Кохан Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2, за довіреністю б/н 09.04.2015 року.

1-го відповідача - ОСОБА_3, за довіреністю № 819 від 28.04.2015 року

2-го відповідача - не з'явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "ОСОБА_4 та Кредит" (вх.№4327 П/3-10) на рішення господарського суду Полтавської області від 09 липня 2015 року по справі №917/984/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю ''Ді - Стар'', м. Полтава

до 1.Публічного акціонерного товариства ''Банк '' ОСОБА_4 та Кредит'', м. Київ

2.Товариства з обмеженою відповідальністю ''Діамантверк Україна'', м. Полтава

про стягнення сум вкладів ,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 09.07.2015 р. по справі №917/984/15 (суддя Іваницький О.Т. ) позов задоволено. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства В«Банк В«ОСОБА_4 та КредитВ» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю В«Ді-СтарВ» суму вкладів у розмірі - 19680000,00 грн., суму процентів у розмірі 670737, 44 грн., суму 3% річних від суми боргу у розмірі 85896,98 грн., суму втрат від інфляції у розмірі 1620000,00 грн., а також 73040,00 грн. витрат по сплаті судового збору. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю В«Діамантверк УкраїнаВ» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю В«Ді-СтарВ» суму у розмірі 2000,00 грн., а також 40,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Публічне акціонерне товариство "Банк "ОСОБА_4 та Кредит" звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить частково скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 09.07.2015 р. по справі №917/984/15 та прийняти нове рішення, яким зменшити суму до стягнення на 1705896,98 грн.

В апеляційній скарзі заявник посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства України і що суд першої інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також на те, що суд невірно застосував норми як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору та згідно статті 104 Господарського процесуального Кодексу України є підставою для його скасування.

Товариство з обмеженою відповідальністю ''Діамантверк Україна'' надало відзив, у якому проти доводів викладених в апеляційній скарзі заперечує, вважає, що оскаржуване рішення прийнято при повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, із дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим відсутні підстави для його скасування. Просить здійснювати розгляд апеляційної скарги без участі повноважного представника другого відповідача.

Товариство з обмеженою відповідальністю ''Ді - Стар'' у відзиві, з урахуванням письмових пояснень, на апеляційну скаргу зазначає, що першим відповідачем в апеляційній скарзі не спростовано обставини, які встановлено судом першої інстанції, не доведено порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права. Просить рішення господарського суду Полтавської області від 09.07.2015 року по справі №917/984/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та докази на їх підтвердження, їх юридичну силу та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, заслухавши у судовому засіданні пояснення представника позивача та відповідача, дослідивши правильність застосування господарським судом Полтавської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, 25.04.2014 між Публічним акціонерним товариством ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' (ОСОБА_4 - перший відповідач по справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю ''Ді - Стар'' (Клієнт - позивач у справі) було укладено договір банківського вкладу ''Класичний'' №150, у відповідності до якого клієнт надає Банку грошові кошти (надалі - вклад) у тимчасове користування на умовах терміновості, платності та зворотності, а ОСОБА_4 виплачує Клієнту таку суму та проценти, нараховані на неї. Вклад складається з вкладних траншів, що (пункт 1.1. договору).

За умовами пункту 2.1 договору на суму вкладу в розрізі вкладних траншів ОСОБА_4 нараховує проценти, розмір яких обумовлюється сторонами в додатках, що є невід'ємною частиною цього договору. Проценти за коштами Клієнта в національній валюті України нараховуються за методом факт/факт (фактична кількість днів у місяці і році). Проценти за цим договором нараховуються лише на залишок грошових коштів на вкладному рахунку. Нараховані проценти не збільшують розмір вкладу (пункт 2.2 договору).

При цьому сторонами погоджено, що договір діє до 26.04.2015 року. Внесення коштів на вкладний рахунок відбувається протягом строку дії цього договору. При закінченні строку розміщення вкладного траншу повернення вкладного траншу здійснюється Банком шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Клієнта. Повернення вкладного траншу може бути здійснено також на інший поточний рахунок Клієнта, що вказаний в листі Клієнта про повернення коштів (пункт 1.3, 3.1 договору).

Розділом 4 визначено обов'язки банку, зокрема, встановлено, що після закінчення строків надання вкладних траншів, що обумовлюються сторонами в додатках та є невід'ємними частиною цього договору, ОСОБА_4 зобов'язаний повернути суму вкладних траншів на умовах, зазначених у цьому договорі та у додатках до цього договору.

Надалі, зобов'язаними сторонами було укладено низку додаткових угод, згідно яких були внесені доповнення до договору банківського вкладу ''Класичний'' за №150 від 25.04.2015, зокрема, визначена сума вкладного траншу Клієнта, строк дії вкладу, та розмір процентів, які нараховуються Банком на грошові кошти відповідача (а. с. 20, 22, том 1).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було виконано умови укладеного договору, а саме надано грошові кошти відповідачу в розмірі 5000000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №4071 від 06.11.2014 року (а.с 21, том 1).

05.12.2014 між Публічним акціонерним товариством ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' (ОСОБА_4 - перший відповідач по справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю ''Ді - Стар'' (Клієнт - позивач у справі) було укладено договір банківського вкладу ''Класичний'' №365, у відповідності до якого клієнт надає Банку грошові кошти (надалі - вклад) у тимчасове користування на умовах терміновості, платності та зворотності, а ОСОБА_4 виплачує Клієнту таку суму та проценти, нараховані на неї. Вклад складається з вкладних траншів, що (пункт 1.1. договору).

За умовами пункту 2.1 договору на суму вкладу в розрізі вкладних траншів ОСОБА_4 нараховує проценти, розмір яких обумовлюється сторонами в додатках, що є невід'ємною частиною цього договору. Проценти за коштами Клієнта в національній валюті України нараховуються за методом факт/факт (фактична кількість днів у місяці і році). Проценти за цим договором нараховуються лише на залишок грошових коштів на вкладному рахунку. Нараховані проценти не збільшують розмір вкладу (пункт 2.2 договору).

При цьому сторонами погоджено, що договір діє до 05.12.2015 року. Внесення коштів на вкладний рахунок відбувається протягом строку дії цього договору. При закінченні строку розміщення вкладного траншу повернення вкладного траншу здійснюється Банком шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Клієнта. Повернення вкладного траншу може бути здійснено також на інший поточний рахунок Клієнта, що вказаний в листі Клієнта про повернення коштів (пункт 1.3, 3.1 договору).

Розділом 4 визначено обов'язки банку, зокрема, встановлено, що після закінчення строків надання вкладних траншів, що обумовлюються сторонами в додатках та є невід'ємними частиною цього договору, ОСОБА_4 зобов'язаний повернути суму вкладних траншів на умовах, зазначених у цьому договорі та у додатках до цього договору.

Надалі, зобов'язаними сторонами було укладено низку додаткових угод, згідно яких були внесені доповнення до договору банківського вкладу ''Класичний'' за №365 від 05.12.2014, зокрема, визначена сума вкладного траншу Клієнта, строк дії вкладу, та розмір процентів, які нараховуються Банком на грошові кошти відповідача (а.с. 23, 25, том 1).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було виконано умови укладеного договору, а саме надано грошові кошти відповідачу в розмірі 10000000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №4626 від 08.11.2014 року.

Проте, перший відповідач свої зобов'язання за договором банківського вкладу ''Класичний'' №150 від 25.04.2015 та договором банківського вкладу ''Класичний'' №365 від 05.12.2014 у повному обсязі не виконав, суму вкладів у встановлений договорами строк (09.02.2015 року) позивачу не повернув.

11.02.2015 позивач звернувся до Банку з проханням вжити необхідних заходів щодо повернення коштів, які є на депозитному рахунку. Однак, перший відповідач вкладний транш позивачеві не повернув.

24.02.2015 року та 10.03.2015 року відповідач повторно звернувся до першого відповідача із вимогою повернути депозитний вклад на поточний валютний рахунок Товариства, відкритий у іншій банківській установі.

Станом на 09.04.2015 відповідач повернув на поточний рахунок позивача лише 4680000,00 грн.

З огляду на те, що перший відповідач свої зобов'язання, передбачені договорами, не виконав, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка станом на момент розгляду справи не погашена, суд першої інстанції дійшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог та задовольнив їх у повному обсязі.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З огляду на вимоги статті 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Матеріали справи свідчать, що між сторонами склалися господарські відносини на підставі укладених між ними договорами банківського вкладу.

Відповідно до частини 1 статті 1058 Цивільного кодексу України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановленого договором.

Згідно з пунктом 2.4 глави 2 Постанови Правління Національного банку України "Про затвердження Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами" № 516 від 03.12.2003 року за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові цю суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, установлених договором.

Згідно частини 3 статті 1058 Цивільного кодексу України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначено , що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України.

Згідно частини 1, 2 статті 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.

За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Відповідно до статті 14 Цивільного Кодексу України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного Кодексу України)

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Пунктом 4.2 договору передбачено, що після закінчення строків надання вкладних траншів, що обумовлюються сторонами в додатках та є невід'ємними частиною цього договору, ОСОБА_4 зобов'язаний повернути суму вкладних траншів.

08.01.2015 року сторонами було укладено додаток №150-8/1 до договору банківського вкладу ''Класичний'' за №150 від 25.04.2015 та додаток №365-2 до договору банківського вкладу ''Класичний'' за №365 від 05.12.2014, відповідно до яких сторони встановили термін повернення вкладів - 09.02.2015.

Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно пунктом 3.3 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого Постановою НБУ від 03.12.2003 року № 516, банки повертають вклади (депозити) та сплачують нараховані проценти у строки, що визначені умовами договору банківського вкладу (депозиту) між вкладником і банком.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач взяті на себе зобов'язання за договором вкладу не виконав, зокрема не виплатив позивачу, у строки визначені договором, вклад та нараховані проценти.

Затримка повернення грошових коштів та процентів по вкладам є порушенням банком своїх грошових зобов'язань.

Згідно з положеннями статті 1074 Цивільного кодексу України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 Цивільного Кодексу України, відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, належне виконання зобов'язання є виконання зобов'язань, з додержанням вимог і принципів виконання зобов'язання встановленими умовами договору та приписами чинного законодавства.

Статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання (стаття 612 Цивільного кодексу України).

У відповідності до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України вбачається, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять доказів в порядку статті 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про здійснення першим відповідачем належного та повного виконання умов договору банківського вкладу у встановленому порядку та розмірі.

Водночас, судова колегія не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що у зв'язку з запровадженням в банку тимчасової адміністрації з 17.09.2015, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача.

Згідно пункту 8 частини 1 статті 2 статті Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", неплатоспроможний банк - банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Спеціальним законом, який має пріоритет перед іншими законодавчими актами під час тимчасової адміністрації та ліквідації банків та в питаннях регулювання правовідносин у сфері гарантування вкладів фізичних осіб є Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Пунктом 1 частиною 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

Відповідно до частини 6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини 5 цієї статті, не поширюється, зокрема, на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників.

Як свідчать матеріали справи, 17.09.2015 року Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 171, відповідно до якого, на підставі постанови Правління Національного банку України від 17.09.2015 року ''Про віднесення Публічного акціонерного товариства ''ОСОБА_4 та Кредит'' до категорії неплатоспроможних», розпочато процедуру виведення Публічного акціонерного товариства ''ОСОБА_4 та Кредит'' з ринку та запроваджено в ньому тимчасову адміністрацію з 18.09.2015 по 17.12.2015 року.

Оскільки встановлено, що зобов'язання банку щодо повернення вкладу за договором та відсотків за вкладом виникло ще до введення тимчасової адміністрації (09.02.2015) та враховуючи наведені обмеження, колегія суддів робить висновок, що у першого відповідача були відсутні правові підстави для невиконання зобов'язань посилаючись на здійснення тимчасової адміністрації та запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача суми вкладу у розмірі 19680000,00 грн. та 670737,44 грн. відсотків за вкладом є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зауважити, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові та відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

З системного аналізу наведених законодавчих норм, вбачається право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи індекс інфляції та відсотків річних, як спосіб захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23.08.1989 року, та яка набула чинності 01.02.1991 року, встановлено, що «якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми, без шкоди для будь-якої вимоги про відшкодування збитків, які можуть бути стягнуті на підставі статті 74».

При цьому, відповідно до статті 74 цієї Конвенції «збитки за порушення договору однією із сторін становлять суму, що дорівнює тій шкоді, включаючи упущену вигоду, якої зазнала інша сторона внаслідок порушення договору. Такі збитки не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила договір, передбачала чи повинна була передбачати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати».

Таким чином, проценти річних, за змістом Віденської конвенції, не є мірою відповідальності і являють собою винагороду кредитору за користування боржником коштами, що мали б бути сплачені кредитору. Проценти річних не виконують компенсаційної функції (як штрафні санкції, на що зверталася увага вище), а їх застосування ґрунтується на презумпції того, що гроші, за своєю суттю, мають властивості природного приросту, а тому боржник, який вчасно не сплачує належні кошти, повинен передати кредитору і такий приріст, який кредитором був би отриманий за умови вчасного платежу.

Крім того, у відповідності до пунктів 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 року № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного Кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Аналогічна позиція викладена і у постанові Вищого господарського суду України №23/466 від 05.04.2011 року та листі Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" №62-97р від 03.04.1997 року, у яких зазначено, що індекс інфляції є змінною величиною, позивач, який бажає стягнути збитки з урахуванням цього індексу, повинен у кожному конкретному випадку подати господарському суду обґрунтований розрахунок відповідної суми. При здійсненні розрахунку індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць. Індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, який визначається виключно Держкомстатом і його найменший період визначення становить місяць, а тому прострочення платежу за менший період не тягне за собою нарахування інфляційних втрат, а розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що мала місце на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Держкомстатом, за період прострочення. Розрахунки індексу інфляції за квартал, період з початку року і т. п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів (наказ Держкомстату № 265 від 27.07.2007 року "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін").

Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Згідно абзацом 2 пункту 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/928/2012 від 17.07.2012 року "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права" сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 року № 62-97 р.

Згідно зазначеного листа, а також Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/928/2012 від 17.07.2012 року індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення заборгованості. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.

Розглядаючи вимоги про стягнення інфляційних втрат та річних, суд попередньої інстанцій дослідив наданий позивачем розрахунку сум, встановив вірний період за які вказані суми повинні нараховуватись, що є беззаперечним дотриманням судом першої інстанції вимог статті 43 Господарського процесуального Кодексу України щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

У зв'язку з чим, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача 1620000,00 грн. інфляційних втрат та 3% річних в сумі 85896,98 грн.

08.12.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю ''Ді - Стар'' (позивач у справі - кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю ''Діамантверк Україна'' (другий відповідач у справі - поручитель) був укладений договір поруки, за умовами якого останній поручився за виконання Публічним акціонерним товариством ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' зобов'язання по договору банківського вкладу ''Класичний'' за №365 від 05.12.2014 року.

В матеріалах справи також наявний договір поруки б/н від 08.12.2014 року, відповідно до умов якого Товариство з обмеженою відповідальністю ''Діамантверк Україна'' поручився за виконання Публічним акціонерним товариством ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' зобов'язання по договору банківського вкладу ''Класичний'' №150 від 25.04.2015 року.

За умовами пункту 1.1 договорів поруки поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати в обсязі 1000,00 грн. за своєчасне і повне виконання зобов'язань Публічним акціонерним товариством ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' по договорам банківських вкладів, з урахуванням додатків до нього.

Порука є способом забезпечення виконання зобов'язання (стаття 553 Цивільного кодексу України), договір поруки не створює обов'язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором.

Поручитель приймає на себе зобов'язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника (статті 553 - 554 Цивільного Кодексу України), а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника, якщо таке зазначено у договорі поруки.

Таким чином, на поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов'язку щодо виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, зафіксоване в тому числі у договорі поруки.

Як зазначено в пункті 4.1.7 Пленуму Вищого господарського суду України № 1 від 24.11.2014 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів» пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення, так і вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору). Якщо основним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то строк пред'явлення кредитором вимоги до поручителя має обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі.

Як встановлено вище, перший відповідач не виконав свого обов'язку перед позивачем щодо вчасного перерахування грошових коштів за договорами банківських вкладів від 05.12.2014 року №365 та від 25.04.2014 року №150.

Відповідно до частини 1 статті 554 Цивільного кодексу України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Підставою договору поруки є дійсна вимога кредитора до боржника щодо повернення коштів по вкладу (пункт 1.2 договору).

Згідно з положеннями частини 4 статті 559 Цивільного Кодексу України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні частини 4 статті 559 Цивільного Кодексу України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Колегія судів, враховуючи що, позивач на протязі шестимісячного терміну довів до відома другого відповідача вимоги щодо погашення заборгованості за договорами банківського вкладу в розмірі 2000,00 грн. шляхом пред'явлення позовної заяви до господарського суду, приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з Товариством з обмеженою відповідальністю ''Діамантверк Україна'' грошових коштів в сумі 2000,00 грн.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на вищевикладене, заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Полтавської області від 09.07.2015 року по справі № 917/984/15 прийняте при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до норм матеріального і процесуального права і відсутні підстави для його скасування, в зв'язку з чим, апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись статтями 99, 101, 102, пунктом 1 статті 103, статтями 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства ''Банк ''ОСОБА_4 та Кредит'' залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 09 липня 2015 року по справі №917/984/15 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 06 жовтня 2015 року.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Гончар Т. В.

Суддя Плужник О.В.