Рішення

від 15.09.2015 по справі 910/18649/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2015Справа №910/18649/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» (вул. Івана Мележа, 2 м. Львів, 79024)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» (вул. Олеся Гончара, 43-В, м. Київ, 01054)

про стягнення 21 898,78 грн.

Суддя А.М. Селівон

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився;

В судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» про стягнення заборгованості 21 898,78 грн., а також судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 827,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що Товариством з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» платіжними дорученнями №224 від 18.04.2013р. та №229 від 22.04.2013 р. із зазначенням в якості призначення платежу «оплата за послуги юрид. згідно рах. №013/04/016 від 16.04.2013 р.» були перераховані відповідачеві кошти в сумі 12 800,00 грн.. Разом з тим, за твердженням позивача, грошові кошти набуті Товариством з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» безпідставно, оскільки були перераховані позивачем на підставі недійсного рахунку-фактури №013/04/016 від 16.04.2013р. виписаного відповідачем і переданого Товариству з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» факсом. Окрім того, зазначений рахунок-фактура не являється оригіналом, оскільки не містить підпису уповноваженої особи та печатки відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.07.2015 р. порушено провадження у справі № 910/18649/15 та призначено до розгляду на 12.08.2015 р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2015 р. відповідно до ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладено на 15.09.2015 р..

У судові засідання 12.08.2015 р. та 15.09.2015 р. повноважні представники сторін не з'явились.

Про дату, час та місце розгляду справи 12.08.2015 р. та 15.09.2015 р. позивач повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень №№ 0103034625631, 0103035307722.

Копії ухвал Господарського суду м. Києва від 22.07.2015 р. та від 12.08.2015 р., які направлялись відповідачу на зазначену у позовній заяві адресу, а саме: 01054 м. Київ, вул. Олеся Гончара, 43-В, та яка співпадає з місцезнаходженням відповідача згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, повернуті до суду із відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання».

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача позивачу невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Окрім того, пунктом 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) роз'яснено, що за змістом статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

З огляду на приписи ст. 64 Господарського процесуального кодексу України та п.3.9.1 Постанови № 18 суд вважає, що відповідач повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

До початку судового засідання 15.09.2015 р. уповноваженим представником позивача через канцелярію суду було подано ряд клопотань, а саме:

- клопотання №07-08/15 від 07.08.2015 р. про долучення документів до матеріалів справи. Клопотання судом задоволено, документи долучені до матеріалів справи.

- клопотання №02-09/15 від 02.09.2015 р. про долучення документів до матеріалів справи. Зазначені клопотання судом задоволено, документи долучені до матеріалів справи. Також, у зазначеному клопотанні позивач просить: частково задовольнити позовні вимоги, а саме: стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» суму основної заборгованості в розмірі 12 800,00 грн. основного боргу, в той час як в частині позовних вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних – відмовити; судові витрати покласти на відповідача; розгляд справи здійснювати у відсутність уповноваженого представника позивача.

Від відповідача заяв і клопотань процесуального характеру на час проведення судових засідань до суду не надходило.

Про поважні причини неявки уповноваженого представника відповідача суд не повідомлено.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, на час проведення судового засідання позивачем суду не надано.

Відповідно у п. 2.3 Постанова №18 якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно з підпунктом 3.9.2 п. 3.9 Постанови №18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представників позивача та відповідача в судове засідання обов'язковою не визнавалась, сторони не скористались належними їм процесуальним правом приймати участь в судовому засіданні, відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті відповідачем суду не надано, суд, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноважених представників сторін, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Враховуючи неявку уповноважених представників сторін судові засідання господарського суду по розгляду даної справи 12.08.15 р. та 15.09.15 р. відповідно до ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України проведено без фіксації звукозаписувальними технічними засобами. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору суд

В С Т А Н О В И В:

Товариством з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» платіжним дорученням №224 від 18.04.2013 р. на суму 6 400,00 грн. та платіжним дорученням №229 від 22.04.2013 р. на суму 6 400,00 грн., копії яких наявні в матеріалах справи, перераховані на розрахунковий рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» грошові кошти в загальному розмірі 12 800,00 грн. із зазначенням призначення платежу «Оплата за послуги юрид. згідно рах. № 013/04/016 від 16.04.2013 р.».

Як стверджує позивач в позовній заяві, вказані кошти були перераховані останнім на розрахунковий рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» на підставі рахунку-фактури №013/04/016 від 16.04.2013 р. в порядку попередньої оплати за надання відповідачем наступних послуг: юридичні послуги з супроводу нотаріального посвідчення установчих документів, послуги з представництва, правовий аналіз договорів, експертиза внутрішніх документів тощо.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частина 2 вказаної статті вказує, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Аналогічна правова позиція закріплена в ч. 1, 2 ст. 180 Господарського кодексу України, відповідно до яких зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Як передбачено ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Як вбачається із ст. 208 Цивільного кодексу України правочини між юридичними особами слід вчиняти у письмовій формі.

Частиною 5 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно матеріалів справи, договору на надання юридичних послуг, укладеного між позивачем та відповідачем, сторонами суду не надано.

Крім того, за твердженням позивача перерахунок грошових коштів Товариством з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» на розрахунковий рахунок відповідача на підставі рахунку-фактури №013/04/016 від 16.04.2013 р., виставленого Товариством з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД», було здійснено помилково, оскільки вищезазначений рахунок-фактура, надісланий відповідачем засобами факсимільного зв'язку, не містить підпису відповідної посадової особи та печатки Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД».

Також позивач зазначає, що на момент звернення до суду з даною позовною заявою ним не укладались з відповідачем будь-які правочини про надання послуг, та, відповідно, не складались акти про надані відповідачем послуги, будь-яких довіреностей на представництво відповідачем інтересів позивача перед третіми особами Товариству з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» видано не було, а також вищезазначені юридичні послуги товариству надані не були.

Враховуючи вищенаведене, приймаючи до уваги наявні в матеріалах справи документи суд доходить висновку, що договір про надання юридичних послуг між сторонами у формі єдиного документу, складеного у письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений їх печатками, не складався.

Згідно до ч.1 ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Відповідно до п. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проте суду не надано жодних листів, телеграм, інших письмових повідомлень, будь-яких документів або доказів вчинення конклюдентних дій, які б підтверджували укладення сторонами договору про надання юридичних послуг. Платіжні доручення № 224 від 16.04.13 р. та № 229 від 22.04.2013 р. суд розцінює лише як письмовий доказ передачі позивачем відповідачеві грошових коштів в сумі 12 800,00 грн., а отже, даний доказ не є обставиною, достатньою для того, щоб дійти висновку про існування між сторонами договірних відносин.

Інших доказів існування між сторонами договірних відносин, на підтвердження, що між сторонами був укладений правочин, спрямований на настання реальних наслідків, сторонами суду не надано. Єдиним доказом існування між сторонами можливих договірних відносин є надана представником позивача копія рахунку-фактури № 013/04/016 від 16.04.2013 р..

Суд зазначає, що відповідно до ч.1 ст.9 закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Статтею 1 цього закону визначено, що первинним є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Крім того, у відповідно до приписів ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну від 24.05.95 р. №88, первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити як назва документа (форми); дата і місце складання; назва підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Письмовими доказами у відповідності до ст. 36 Господарського процесуального кодексу України визнаються документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За висновками суду, вказаний рахунок-фактура за своїм змістом не відповідає ознакам первинного документа в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», оскільки ним не фіксується жодна господарська операція, але є пропозицією оплати за товар (роботи, послуги). Затвердженої форми рахунка-фактури немає, тому він може складатись у довільній формі.

Крім того, слід зазначити, що у разі якщо окремого письмового договору сторони не укладали, а рахунок-фактура містить усі істотні умови договору (предмет, ціну та строк дії договору), можна вважати, що між сторонами укладено договір у спрощеній формі відповідно до ч. 1 ст. 181 ГКУ.

Разом з тим, долучена до матеріалів справи копія рахунку-фактури не містить підпису уповноваженої особи, яка його склала, та відбитку печатки відповідача, та не може бути єдиним та належним доказом на підтвердження наявності чи відсутності будь-яких намірів щодо укладення правочинів, в тому числі, щодо надання юридичних послуг суб'єктом господарської діяльності за умови відсутності будь – яких інших доказів, що, в свою чергу позбавляє суд можливості встановити факт укладення між сторонами по справі правочину, на виконання якого позивачем було перераховано на розрахунковий рахунок відповідача спірну суму грошових коштів.

Таким чином, враховуючи відсутність належних та допустимих доказів укладання між сторонами договору про надання юридичних послуг у встановленому законом порядку, суд дійшов висновку, що кошти у розмірі 12 800,00 грн. були отримані відповідачем без достатньої правової підстави і є безпідставно набутим майном.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. При цьому в силу частини другої цієї статті зазначені положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї статті застосовується також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його у іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22.01.2013 у справі 5006/18/13/2012, згідно з якою аналіз ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

В даному випадку майном є грошові кошти, які були отримані відповідачем у зв'язку з їх перерахуванням позивачем на поточний рахунок останнього без укладення договору надання юридичних послуг, тобто отримані Товариством з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» без достатніх правових підстав.

Згідно ст. 1213 Цивільного кодексу України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

В силу ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст.599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст.193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Отже, відповідач після отримання грошових коштів в сумі 12 800,00 грн. зобов'язаний був повернути їх позивачу.

В свою чергу, позивач звернувся до відповідача з претензією №11-10/13 від 11.10.2013 р. про повернення помилково перерахованих грошових коштів в сумі 12 800,00 грн., факт направлення якої підтверджується наявними в матеріалах справи копіями фіскального чеку №0782 від 12.10.2013 р., опису вкладення до цінного листа від 12.10.2013 р.

При цьому, вказана претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Відповідно до п.2.35 Інструкції про безготівкові рахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Правління НБУ від 21.01.04 р. № 22, кошти, що помилково зараховані на рахунок неналежного отримувача мають повертатися ним у строки, встановлені законодавством України, за порушення яких неналежний отримувач несе відповідальність згідно із законодавством України. У разі неповернення неналежним отримувачем за будь-яких причин коштів у зазначений строк повернення їх здійснюється в судовому порядку.

Згідно п.6 Указу Президента України №227/95 від 16.03.1995р. "Про заходи щодо нормалізації дисципліни в народному господарстві України" підприємства незалежно від форми власності мають повертати у п'ятиденний строк платникам помилково зараховані на їх рахунок кошти.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи свої зобов'язання щодо повернення позивачу безпідставно набутих грошових коштів в сумі 12 800,00 грн., всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» утворилась заборгованість перед позивачем у вказаній сумі, яку позивач просив стягнути у позовній заяві.

У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання зобов'язань з повернення безпідставно отриманих коштів, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Суд зазначає, що приписи частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, встановлюючи обов'язок набувача безпідставно отриманого майна повернути таке майно відповідній особі, не визначають строк, в межах якого таке повернення мало б бути здійснено, і до настання якого вимога потерпілого не може бути задоволена.

Невизначеність такого строку зумовлена природою правовідносин з набуття (збереження) чи знаходження майна без достатньої правової підстави та однозначно вказує на приписи законодавства з негайного здійснення повернення майна потерпілому. Зазначені особливості правового регулювання кондиційних зобов'язань об'єктивно виключають існування строку для належного (непростроченого) виконання зобов'язання з повернення безпідставно набутого майна у розумінні ст. 530 Цивільного кодексу України.

Зобов'язання з безпідставного набуття або збереження майна є одним з видів недоговірних зобов'язань, які регулюються положеннями глави 83 Цивільного кодексу України. Змістом даних зобов'язань є обов'язок особи, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), повернути це майно потерпілому. Таке ж зобов'язання виникає і в тому разі, коли підстава, на якій майно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 Цивільного кодексу України).

Отже, обов'язковою умовою, з якою законодавець пов'язує виникнення даного виду зобов'язань, є відсутність правової підстави - юридичного факту - для набуття, збереження майна однією особою за рахунок іншої особи. Причому обов'язок з повернення такого майна виникає з моменту, коли особа дізналася про безпідставність одержання цього майна.

За висновками суду, обов'язок з повернення безпідставно набутого майна, а саме грошових коштів в розмірі 12 800,00 грн. настав у відповідача в момент, коли він дізнався про безпідставність одержання цього майна. Тобто, обставина про одержання коштів була відома відповідачу з моменту прийняття ним грошових коштів на своєму поточному рахунку в банківській установі, на який були перераховані кошти.

Крім того, як встановлено судом, позивачем було направлено вимогу (претензію) про повернення безпідставно набутих коштів в сумі 12 800,00 грн..

При цьому, доказів укладення між сторонами договору про надання юридичних послуг, як і належних доказів наявності інших правових підстав отримання спірних 12800,00 грн. відповідачем суду не надано.

Зважаючи на вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неповернення відповідачем безпідставно набутих коштів, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам справи та на момент прийняття рішення будь - яких доказів щодо повернення позивачу безпідставно набутих коштів в сумі 12 800,00 грн. відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, виходячи з того, що позов повністю доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Крім того, позивачем у зв'язку неповерненням суми безпідставно отриманих коштів нараховані позивачу та пред'явлені до стягнення в межах даного позову 3% річних в сумі 768,00,00 грн. та 830,78 грн. інфляційних нарахувань.

В процесі розгляду справи позивачем подано клопотання № 02-09/15 від 02.09.15 р. про часткове задоволення позовних вимог, посилаючись на помилкове застосування до спірних правовідносин норм ст.ст. 530, 625 ЦК України, а саме, позивач просить стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» суму основної заборгованості в розмірі 12 800,00 грн. основного боргу, а в частині позовних вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних відмовити.

Суд зазначає, що пунктом 3.11 Постанови № 18 зазначено, що ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:

- подання іншого (ще одного) позову, чи

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи

- об'єднання позовних вимог, чи

- зміну предмета або підстав позову.

У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові.

Згідно з приписами ч.4. ч.6 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Як вбачається зі змісту ст. 78 Господарського процесуального кодексу України відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін.

Таким чином, дослідивши позовну заяву та зміст поданого представником позивача клопотання про часткове задоволення позовних вимог останнє з огляду на невідповідність його змісту процесуальним нормам розцінюється судом в якості пояснень по справі та спір вирішується щодо первісно заявлених позовних вимог.

Отже, враховуючи вимоги позивача, що зазначені в позовній заяві, зокрема, про пред'явлення до стягнення в межах даного позову інфляційних втрат у сумі 8 830,78 грн. та 3% річних в розмірі 768,00 грн. у зв'язку з неповерненням суми безпідставно отриманих грошових коштів, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд звертає увагу, що грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З огляду на вищевикладене та правову позицію, викладену у п.5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», згідно з якою обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає, зокрема у випадках повернення сум авансу та завдатку, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав, вимоги позивача про стягнення 768,00 грн. 3% річних та 8330,78 грн. втрат від інфляції, нарахованих на суму безпідставно набутих відповідачем коштів, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.12 р. №6 “Про судове рішення” рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

З урахуванням приписів ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, господарський суд має право покласти на нього судовий збір незалежно від результатів вирішення спору, а тому суд приходить до висновку, що з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір в розмірі 1827,00 грн.

Керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4-2, 4-3, 22, 33, 43, 49, 75, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АДЕЛАРД» (вул. Олеся Гончара, 43-В, м. Київ, 01054, код ЄДРПОУ 38464178) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАЛСОФТ-СЕРВІС» (вул. Івана Мележа, 2 м. Львів, 79024, код ЄДРПОУ 38464178) основний борг в сумі 12 800,00 грн. (дванадцять тисяч вісімсот гривень нуль копійок) та 1 827,00 грн. (одну тисячу вісімсот двадцять сім гривень нуль копійок) судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

3. В задоволені решти позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 09 жовтня 2015 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя                                                                                           А.М.Селівон