Рішення

від 02.10.2015 по справі 910/18462/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2015Справа №910/18462/15

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд», м.Київ, ЄДРПОУ 37859096

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012», м.Київ, ЄДРПОУ 38063088

про стягнення 43 554,92 грн.

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача: Романенко Л.О. - по дов.

Згідно з приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях 05.08.2015р. та 30.09.2015р. оголошувались перерви.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012», м.Київ про стягнення заборгованості з лізингових платежів в сумі 22 178,92 грн., штрафу в розмірі 3326,84 грн., пені в сумі 3937,52 грн., 3% річних в розмірі 196,88 грн., інфляційних втрат в сумі 3661,30 грн. та витрат на страхування в розмірі 36 774,66 грн.

29.09.2015р. до господарського суду м.Києва надійшла заява б/н від 25.09.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» про зменшення позовних вимог. Відповідно до вказаної заяви позивач просив стягнути з відповідача заборгованість з лізингових платежів в сумі 22 178,92 грн., штраф в розмірі 3326,84 грн., пеню в сумі 3937,52 грн., 3% річних в розмірі 196,88 грн., інфляційні втрати в сумі 3661,30 грн. та витрати на страхування в розмірі 10 253,46 грн.

Згідно зі ст.22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Враховуючи, що заява б/н від 25.09.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» відповідає приписам ст.22 Господарського процесуального кодексу України, остання прийнята господарським судом до уваги під час розгляду справи та судом розглядаються остаточні позовні вимоги, викладені в останній.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» умов договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. фінансового лізингу в частині внесення лізингового платежу за березень 2015р. та відшкодування витрат лізингодавця на страхування у розмірі та строки, визначені правочином, що стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

У судовому засіданні 02.10.2015р. відповідач не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час слухання справи у вказаному засіданні суду не скористався. Проте, наведений учасник судового процесу був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи, з огляду на таке.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 30.09.2015р. судового засідання, суд дійшов висновку, що позивач був обізнаний про час та місце наступного слухання справи.

Відповідач у поясненнях без номеру та дати, що надійшли до господарського суду 08.09.2015р., та у судових засіданнях проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» заборгованості за договором №2314/12/13-В від 06.12.2013р. Одночасно, вказаним учасником судового процесу наголошено, що оскільки після вилучення 10.03.2015р. транспортний засіб так і не було повернуто лізингоодержувачу, то у останнього відсутній обов'язок з внесення лізингового платежу за березень 2015р.

З приводу неявки позивача в судове засідання 02.10.2015р. господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом також враховано, що явка учасників судового процесу у судове засідання обов'язковою не визнавалась, а клопотань про відкладення розгляду справи не заявлялось.

При цьому, як зазначено вище, господарський суд має право відкласти розгляд справи лише у межах строків, передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України.

Суд наголошує, що строк вирішення спору фактично сплив, а отже у суду відсутня можливість відкладення розгляду спору на іншу дату.

Розгляд справи №910/18462/15 здійснюється з 17.07.2015р., а отже подальше відкладення може призвести до порушення приписів господарського процесуального законодавства України та вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розумних строків судового розгляду спору.

Таким чином, незважаючи на те, що позивач не з'явився в судове засідання 02.10.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

За змістом ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (ч.2 ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Як свідчать матеріали справи, 06.12.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» (лізингодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» (лізингоодержувач) було укладено договір №2314/12/13-В фінансового лізингу, у відповідності до п.1.1 додатку №3 (Умови фінансового лізингу) якого лізингодавець набуває у власність і передає на умовах фінансового лізингу в платне володіння і користування з правом викупу майно (предмет лізингу), найменування і характеристики якого вказуються у специфікації, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу, оплачувати лізингові платежі, зазначені в графіку внесення лізингових платежів, а також інші платежі відповідно до умов правочину.

Пунктом 3 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. передбачено, що предметом лізингу є автомобіль Тoyota Venza, 2013 року випуску загальною вартістю 417 700 грн., в тому числі, податок на додану вартість.

У п.9 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. фінансового лізингу зазначено, що правочин діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №2314/12/13-В від 06.12.2013р. про фінансовий лізинг як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання норм статті 292 Господарського кодексу України та Закону України «Про фінансовий лізинг». Одночасно, відповідно до ст.2 вказаного нормативно-правового акту відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг (ст.806-809), найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.10 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець зобов'язаний, зокрема, у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору.

У ст.11 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу та користуватись ним відповідно до його призначення та умов договору.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч.1 ст.807 Цивільного кодексу України та ст.3 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Як вказувалось вище, предметом лізингу за договором №2314/12/13-В від 06.12.2013р. є транспортний засіб Тoyota Venza, 2013 року випуску загальною вартістю 417 700 грн.

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» було передано, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» прийнято у лізинг транспортний засіб Тoyota Venza, державний номер АА 9806 ОЕ, номер кузова (шасі) 4Т3ВА3ВВЧ0U052088, 2013 року випуску, про що сторонами складено та підписано акт б/н від 24.12.2013р. прийому-передачі предмету лізингу. Разом з предметом лізингу також передано сервісну книжку, інструкцію з експлуатації, комплект державних номерних знаків, один комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, страхові поліси. У наведеному акті лізингоодержувачем підтверджено, що автомобіль технічно справний, жодних пошкоджень не має, зауваження щодо компактності відсутні.

Під час розгляду спору відповідачем факту належного виконання позивачем свого обов'язку з передання предмету лізингу на підставі означеного вище акту заперечено не було.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами п.3 ч.2 ст.11 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

За умовами п.2.1 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. всі лізингові платежі за договором лізингоодержувач зобов'язаний здійснювати в національній валюті України (гривні) шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок лізингодавця незалежно від виставлення та отримання рахунку на оплату.

Пунктом 2.4 укладеного між сторонами правочину передбачено, що всі чергові лізингові платежі лізингоодержувач зобов'язаний оплачувати не пізніше за дату, встановлену для їх оплати відповідно до графи 2 графіку платежів, в сумі, зазначений в графі 6 графіку.

Якщо дата нарахування та оплати будь-якого лізингового платежу припадає на неробочій день (вихідний, святковий або інший), то датою нарахування і оплати такого лізингового платежу вважається наступний за ним робочий день (п.2.6 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р.).

У разі вказівки в п.8.4 договору про застосування при визначенні розміру лізингового платежу коригування курсу валют, сторони погоджуються, що лізингові платежі, які підлягають виплаті згідно з даним правочином, розраховуються з використанням середньозваженого курсу української гривні до долара США на міжбанківському рівні (за офіційними даними НБУ, розміщеними на сайті: http://bank.gov.control/uk/index) за відповідною формулою (п.2.6 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р.).

У п.8.4 укладеного між сторонами правочину сторонами погоджено, що лізингові платежі сплачуються в гривні з коригуванням курсу валют.

У п.2.7 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. датою здійснення лізингового платежу визначено дату фактичного надходження коштів на банківський рахунок лізингодавця. Якщо в період між датою лізингового платежу згідно з графіком і датою надходження суми лізингового платежу числове значення курсу, застосованого відповідно до п.2.6 договору, збільшиться більш, ніж на один відсоток, лізингодавець має право вимагати пропорційної доплати такої суми. Доплачена сума враховується як комісія лізингодавця.

У відповідності до графіку сплати лізингових платежів (в редакції додаткової угоди №2 від 24.12.2013р.) строком сплати лізингового платежу за березень 2015р. є 24.03.2015р., загальна сума якого у відповідності до графи 6 вказаного графіку становить 7581,94 грн.

На оплату вказаного чергового платежу, з урахування коригування розміру платежу у відповідності до п.2.6 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. позивачем було виставлено відповідачу рахунки на загальну суму 22 178,92 грн., а саме №71300 від 24.03.2015р. на суму 3872 грн. (оплата частини вартості майна) та №71299 від 24.03.2015р. на суму 18306,92 грн. (винагорода лізингодавця).

Отже, з огляду на умови укладеного між сторонами правочину та графік сплати лізингових платежів, який визначено сторонами, суд дійшов висновку, що строк внесення Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» лізингового платежу за березень 2015р. в розмірі 22 178,92 грн., настав.

Наразі, твердження відповідача щодо відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» обов'язку зі сплати лізингового платежу за березень 2015р. з огляду на неповернення Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» предмету лізингу після усунення лізингоодержувачем порушень, що стали підставою для вилучення транспортного засобу, суд до уваги не приймає як безпідставні. При цьому, суд виходить з наступного.

Частиною 1 ст.237 Господарського кодексу України визначено за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

У розділі 7 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. фінансового лізингу сторонами погоджено відповідальність сторін за порушення своїх обов'язків за правочином.

Зокрема, у відповідності до п.7.2 спірного договору у разі, якщо лізингоодержувачем буде допущене прострочення в оплаті одного лізингового платежу терміном на двадцять і більше календарних днів, а також якщо лізингоодержувач своїми діями/бездіяльністю порушує умови договорів страхування, в якості оперативно-господарської санкції до моменту повного погашення заборгованості та усунення відповідного порушення, лізингодавець може, в тому числі, вилучити у лізингоодержувача комплекти ключів від предмету лізингу, реєстраційних документів, державних реєстраційних номерів, встановити на предмет лізингу блокатори коліс, що блокують можливість користуватись предметом лізингу. Лізингоодержувач у даному випадку має право самостійно вступити у володіння предметом лізингу, перевезти його за допомогою спеціальних засобів у будь-яке зручне місце і утримувати його до повного погашення заборгованості. Застосування наведених оперативно-господарських санкцій здійснюється шляхом підписання акту про застосування певного виду відповідальності.

Наведеним пунктом укладеного між сторонами правочину передбачено, що застосування оперативно-господарських санкцій підлягає припиненню, якщо лізингоодержувач представить лізингодавцю докази погашення заборгованості чи усунення порушень, що стали підставою для застосування штрафних санкцій. Тобто, припинення санкцій умовами спірного правочину ставиться в залежність не від самого факту сплати боргу, а від повідомлення лізингоодержувачем лізингодавця про усунення порушень договірних зобов'язань.

Як свідчать матеріали справи, листом б/н від 10.03.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» було повідомлено відповідача про наявність заборгованості зі сплати попередніх лізингових платежів в розмірі 62 117,09 грн. та необхідність сплати пені в розмірі 1768,52 грн., штрафу в сумі 6601,66 грн., що загалом складає 70 487,27 грн.

10.03.2015р. позивачем було реалізовано своє право на застосування до відповідача оперативно-господарської санкції, що передбачена п.7.2 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. шляхом вилучення транспортного засобу, про що сторонами складено та підписано акт б/н від 10.03.2015р. тимчасового вилучення майна (в межах застосування оперативно-господарської санкції). Вказаний акт було підписано представниками обох контрагентів та скріплено печатками господарських товариств.

При цьому, судом прийнято до уваги, що в процесі розгляду справи Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» факту обґрунтованості застосування до лізингоодержувача вказаного вище заходу відповідальності заперчено не було.

Твердження відповідача про те, що після усунення порушень умов договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. позивачем безпідставно не було повернуто предмет лізингу лізингоодержувачу суд до уваги не приймає, оскільки, як вказувалось вище, п.7.2 укладеного між сторонами правочину передбачено, що застосування оперативно-господарських санкцій підлягає припиненню, якщо лізингоодержувач представить лізингодавцю докази погашення заборгованості чи усунення порушень, що стали підставою для застосування штрафних санкцій.

Як вбачається з матеріалів справи, остаточно заборгованість, що стала підставою для вилучення предмету лізингу, було погашено Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» лише 17.03.2015р., про що свідчать представлені до матеріалів справи платіжні доручення.

Умовами п.13.6 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. передбачено, що всі повідомлення, вимоги або інша кореспонденція направляються стороні поштою рекомендованим, або цінним листом, або кур'єрською доставкою з повідомленням про вручення. Таким чином, з наведеного вбачається, що контрагентами у договорі досягнуто згоди щодо певного порядку здійснення листування між сторонами.

Проте, доказів повідомлення лізингодавця, у передбачений спірним правочином спосіб, про усунення порушення, які стали підставою для застосування відповідальності, матеріали справи не містять.

Листи б/н від 17.03.2015р. та б/н від 18.03.2015р. суд не приймає в якості належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів повідомлення лізингодавця про усунення порушень з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів їх направлення на адресу позивача.

Одночасно, під час розгляду справи у судовому засіданні 30.09.2015р. представником позивача було зазначено про відсутність відомостей щодо отримання від відповідача листів з повідомленням про погашення заборгованості, що стала підставою для вилучення предмету лізингу.

У судовому засіданні 30.09.2015р. відповідача було зобов'язано надати докази у відповідності до п.7.2, 13.6 договору фінансового лізингу направлення поштою або цінним листом, або кур'єрською доставкою з повідомлення про вручення лізингодавцю документів щодо погашення заборгованості, наявність якої стала підставою для вилучення транспортного засобу.

Проте, вказаним учасником судового процесу вимоги суду виконано не було, факту належного повідомлення лізингодавця про сплату заборгованості документально не підтверджено.

Суд зауважує, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

До того ж, суд зазначає, що в матеріалах справи наявний лист б/н від 17.03.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» (з доказами направлення на адресу відповідача), в якому лізингодавцем наголошено на порушенні відповідачем умов спірного правочину протягом тривалого часу, що додатково вказує на неповідомлення відповідачем позивача про сплату 17.03.2015р. заборгованості.

Отже, враховуючи наведене вище, у суду відсутні підстави вважати, що після 17.03.2015р. лізингодавцем було неправомірно продовжено утримання предмету лізингу та не здійснено його повернення відповідачу.

Наявними в матеріалах справи документами підтверджується, що 18.03.2015р. позивачем було направлено на адресу відповідача, яка зазначена у п.2 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р., повідомлення б/н від 17.03.2015р. про порушення умов договору та запропоновано здійснити достроковий викуп транспортного засобу. Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» факт отримання наведеного вище листа не заперечувався.

Проте, за твердженнями позивача, які з боку відповідача не спростовані, лізингодержувач своїм правом на достроковий викуп транспортного засобу Тoyota Venza, державний номер АА 9806 ОЕ, номер кузова (шасі) 4Т3ВА3ВВЧ0U052088, 2013 року випуску не скористався.

Листом №1492-УПК від 20.04.2015р. позивачем було повідомлено відповідача про відмову (розірвання) договору фінансового лізингу (опис вкладення №0420519097787) та актом б/н від 20.04.2015р. оформлено вилучення (повернення) майна з фінансового лізингу за договором №2314/12/13-В від 06.12.2013р. у зв'язку з відмовою від договору за ініціативою лізингодавця.

У судовому засіданні 02.10.2015р. представником Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» факт розірвання договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. за ініціативою лізингодавця було підтверджено.

Суд зауважує, що п.11.8 укладеного між сторонами правочину передбачено, що вилучення предмету лізингу чи припинення договору (відмова від договору) не звільняє лізингоодержувача від сплати всіх нарахованих та не сплачених платежів.

Наразі, положення договору не містять застережень відносно відсутності у лізингоодержувача обов'язку сплачувати лізинговий платіж у період тимчасового вилучення транспортного засобу в порядку застосування оперативно-господарської санкції.

Отже, враховуючи наведене вище, з огляду на всі фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що факт вилучення 10.03.2015р. предмету лізингу у порядку застосування оперативно-господарської санкції та подальше розірвання договору за ініціативою лізингодавця ніяким чином не нівелюють обов'язку лізингоодержувача сплатити лізинговий платіж, нарахований за березень 2015р. (тобто, в період дії договору).

Одночасно, суд приймає до уваги, що в актах звіряння взаємних розрахунків за грудень 2013р. - березень 2015р. за договором №2314/12/13-В від 06.12.2013р., що були складені сторонами станом на 31.03.2015р., Товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» фактично було засвідчено наявність заборгованості зі сплати винагороди лізингодавця в сумі 18 306,92 грн. та наявність залишку несплаченої викупної вартості предмету лізингу. При цьому, суд зауважує, що акт звірки не є первинним бухгалтерським документом, проте, останній додатково свідчить про облікування у бухгалтерському обліку відповідача, а отже і про його погодження з наявністю кредиторської заборгованості перед позивачем за спірним правочином в частині внесення лізингового платежу за березень 2015р.

За таких обставин, враховуючи всі наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» про стягнення заборгованості з лізингових платежів в сумі 22 178,92 грн.

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» про стягнення додаткових витрат на страхування в розмірі 10 253,46 грн. підлягають задоволенню частково з огляду на наступне.

За умовами п.5.1 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. лізингодавець самостійно здійснює страхування і визначає види страхування предмету лізингу.

Пунктом 5.2 укладеного між сторонами правочину передбачено, що витрати на страхування, понесені лізингодавцем, компенсуються лізингоодержувачем в межах лізингових платежів, передбачених графіком платежів, або підлягають компенсації лізингоодержувачем протягом десяти банківських днів з моменту отримання лізингоодержувачем вимоги та надання полісів (договорів), що підтверджують такі витрати.

Як вбачаться з матеріалів справи, на оплату понесених лізингоодержувачем витрат на страхування предмету лізингу позивачем було направлено відповідачу вимогу б/н від 15.12.2014р. з додатками: рахунком №0000000759 від 15.12.2014р. на суму 36 774,66 грн. та комплектом страховок.

Проте, як вказувалось вище, до стягнення в процесі розгляду справи позивачем заявлено витрати на суму 10 253,46 грн.

При цьому, зі змісту пояснень б/н від 25.09.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» вбачається, що заявлена до стягнення сума складається з вартості страхування за генеральним договором страхування наземного транспортного засобу №1317779-02-05-00 від 14.03.2014р. (у відповідності до бордеро від 31.12.2014р.) у сумі 7367 грн., а з додаванням податку на додану вартість - в розмірі 8840 грн., а також витрат на обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів згідно полісу №3691949 від 24.12.2014р. в сумі 1177,55 грн., що з урахуванням податку на додану вартість становить 1413,06 грн.

З наявних в матеріалах справи документів, а саме бордеро від 31.12.2014р. до договору №1317779-02-05-00 від 14.03.2014р. та доказів оплати вказаного бордеро вбачається, що сума страхового платежу за страхування предмету лізингу за спірним правочином становила 7367 грн. та була відшкодована позивачем згідно платіжного доручення №2634 від 14.01.2015р. без урахування податку на додану вартість.

Одночасно, у полісі №3691949 від 24.12.2014р. обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортного засобу також вказано, що сума страхового платежу складала 1177,55 грн. та була сплачена позивачем за платіжним дорученням №2427 від 12.12.2014р. без податку на додану вартість.

Наразі, суд зазначає, що у позивача відсутні підстави для нарахування на витрати на страхування предмету лізингу, що підлягають відшкодуванню лізингоодержувачем, податку на додану вартість.

До того ж, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих у розмінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів понесення позивачем витрат саме з урахуванням податку на додану вартість, а навпаки платіжними дорученнями про сплату страхових платежів засвідчується зворотнє.

За таких обставин, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» про стягнення додаткових витрат на страхування в розмірі 10 253,46 грн. підлягають задоволенню частково, а саме на суму документально підтверджених понесених витрат в розмірі 8544,55 грн.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо задоволення вимог позивача про стягнення штрафу в розмірі 3326,84 грн., пені в сумі 3937,52 грн., 3% річних в розмірі 196,88 грн., інфляційних втрат в сумі 3661,30 грн. При цьому, господарський суд виходить з наступного:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч.2 ст.549 Цивільного кодексу України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

У ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За умовами п.7.1.1 договору №2314/12/13-В від 06.12.2013р. за несвоєчасну оплату лізингових платежів лізингоодержувач сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за весь період прострочення за кожен день.

У разі несвоєчасної сплати лізингових платежів, лізингоодержувач також сплачує штраф в залежності від терміну прострочення: при затримці від двох до десяти днів - 5% від суми заборгованості; від одинадцяти до двадцяти днів - 10% від суми боргу; понад двадцяти днів - 15% від суми простроченої заборгованості.

За прострочення внесення лізингового платежу за березень 2015р. позивачем за період з 25.03.2015р. по 10.07.2015р. нараховано пеню на загальну суму 3937,52 грн. та штраф в розмірі 15% заборгованості на суму 3326,84 грн.

Після здійснення перерахунку наведеного заявником розрахунку судом встановлено, що останній є арифметично вірним, а позовні вимоги про стягнення штрафу та пені є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

При цьому, господарський суд вважає за необхідне зауважити, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України щодо неможливості притягнення особи двічі до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. Аналогічну позицію наведено у постанові від 27.04.2012р. Верховного Суду України по справі №06/5026/1052/2011. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Таким чином, враховуючи правову природу наведених вище способів захисту майнових прав, суд дійшов висновку, що застосування останніх одночасно у разі порушення грошового зобов'язання не суперечить приписам чинного законодавства.

За приписами ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи зі змісту позовної заяви, за порушення лізингоодержувачем своїх грошових зобов'язань за договором №2314/12/13-В від 06.12.2013р. позивачем було нараховано 3% річних на суму 196,88 грн. та інфляційні втрати в розмірі 3661,30 грн.

Після проведення перевірки наведеного заявником розрахунку судом встановлено, що останній є вірним, а позовні вимоги в частині стягнення нарахувань, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України, є обґрунтованими.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Частково задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012», м.Київ про стягнення заборгованості з лізингових платежів в сумі 22 178,92 грн., штрафу в розмірі 3326,84 грн., пені в сумі 3937,52 грн., 3% річних в розмірі 196,88 грн., інфляційних втрат в сумі 3661,30 грн. та витрат на страхування в розмірі 10 253,46 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес гарант груп-2012» (02093, м.Київ, Дарницький район, вул.Бориспільська, буд.32-Б, кв.16, ЄДРПОУ 38063088) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд» (04205, м.Київ, Оболонський район, проспект Оболонський, буд.35-А, офіс 301, ЄДРПОУ 37859096) заборгованість з лізингових платежів в сумі 22 178,92 грн., штраф в розмірі 3326,84 грн., пеню в сумі 3937,52 грн., 3% річних в розмірі 196,88 грн., інфляційні втрати в сумі 3661,30 грн., витрати на страхування в розмірі 8544,55 грн. та судовий збір 1755,32 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

У судовому засіданні 02.10.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 07.10.2015р.

Суддя Любченко М.О.