Рішення

від 20.10.2015 по справі 487/10109/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №487/10109/14-ц 20.10.2015 20.10.2015 20.10.2015

Провадження №22-ц/784/1985/15

Справа № 487/10109/14-ц Головуючий у 1-й інстанції Павлова Ж.П.

Провадження № 22ц- 784/1985/15 Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.

Категорія 5

Рішення

Іменем України

20 жовтня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі Біляєвій В.М.,

за участю:

- прокурора Коткової В.А.,

- представників відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

Миколаївської міської ради

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року

за позовом

Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради,ОСОБА_4, ОСОБА_5

про

визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі -продажу, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради №33/37 від 30 січня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв.м з метою надання її в оренду для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1.

В подальшому, рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м. за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1. Проектом передбачено, що земельна ділянка на північному заході межує із землями водного фонду Бузького лиману.

Незважаючи на відсутність договору оренди земельної ділянки з ТОВ «Миколаївбудпроект», рішенням міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 р. були затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі - відповідачці ОСОБА_4 було відведено земельну ділянку площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2, а в подальшому відповідачці видано державний акт на право власності на земельну ділянку. 02 квітня 2011 року ОСОБА_4 продала вказану земельну ділянку ОСОБА_5

Прокурор вказував, що відведені під забудову земельні ділянки знаходяться в прибережній захисній смузі та розташовані у зеленій зоні загального користування та відносяться до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, що є порушенням вимог ЗК України, а укладений внаслідок цього з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу земельної ділянки є недійсним в силу вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Посилаючись на те, що станом на 4 вересня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» не мало законних підстав розпоряджатися спірною земельною ділянкою, в проекті землеустрою наявне недійсне погодження ТОВ «Миколаївбудпроект» на передачу громадянам земельної ділянки, а також на те, що міська рада розпорядилась земельною ділянкою в порушення вимог ст. ст. 58,60,61 ЗК України, прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_5, скасувати його державну реєстрацію та повернути земельну ділянку площею 990 кв.м., розташовану по АДРЕСА_2 (кадастровий номер: НОМЕР_2), грошовою оцінкою 204 729 грн. 84 коп. до комунальної власності.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2.

Визнано недійсним договір купівлі- продажу земельної ділянки від 02 квітня 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнано недійсним Державний акт серії НОМЕР_1 на право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2 та скасовано його державну реєстрацію.

Повернуто земельну ділянку площею 990 кв.м, розташовану по АДРЕСА_2 (кадастровий номер : НОМЕР_2) грошовою оцінкою 204 729 грн. 84 коп. до комунальної власності м. Миколаєва.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі Миколаївська міська рада просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м., у тому числі 55 кв.м. під капітальною забудовою, 99 кв.м. під спорудами, 1 766 кв.м. під проходами, проїздами та площадками, 20236 кв.м. під зеленими насадженнями за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_3.

Пунктом 54.1 вказаного рішення зазначену земельну ділянку передано в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_3 та зобов'язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки(а.с.8).

10 серпня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект», в особі директора Врядника О.В., надано заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., до компетентних органів, або до усіх кого це стосується, відповідно до якої ТОВ «Миколаївбудпроект» надало згоду, керуючись протоколом №6 від 25 червня 2009 року загальних зборів засновників товариства, на вилучення земельних ділянок орієнтованою площею до 1000 кв.м для будівництва індивідуальних житлових будинків по АДРЕСА_2 19 громадянам, за рахунок земельної ділянки площею 22156 кв.м, яка надана рішенням Миколаївської міської ради за №35/51 від 19 червня 2009 року для обслуговування придбаного майна(а.с.49).

Рішенням Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 р. № 36/61 (п. 38 - 56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м., за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі відповідачці ОСОБА_4 площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2 (а.с.9-10).

На підставі вказаного рішення відповідачці 27 листопада 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований Державним земельним кадастром 29 жовтня 2009 року (а.с.11).

В подальшому ОСОБА_4 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 02 квітня 2011 року продала, а ОСОБА_5 купив спірну земельну ділянку. У зв'язку з чим на державному акті на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_4, вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_5

З акту, складеного державним інспектором з ОНПС Держекоінспекції у Миколаївській області 14 березня 2013 року, вбачається, що вказана земельна ділянка знаходиться на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі і відноситься до земель водного фонду та виділення її у власність ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку суперечить вимогам земельного законодавства.

Колегія погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, у тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст. ст. 50-54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-193цс14.

Статтею 83 ЗК України визначено, що землі водного фонду перебувають виключно у державній та комунальній власності, їх надання у приватну власність заборонено.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст.. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

Матеріали справи не містять доказів про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її з категорії земель рекреаційного призначення та водного фонду на землі забудови з дотриманням встановленого Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 502.

Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману , суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання незаконним і скасування рішення міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2.

Відповідно до частини другої ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтями 116,118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статями 116,118 ЗК України (правова позиція Верховного Суду України згідно з постановою № 6-93цс13).

Оскільки рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року, яке було підставою для видачі ОСОБА_4 державного акту на право власності на землю, скасовано, то даний державний акт є недійсним.

В той же час, ухвалюючи у справі судове рішення суд першої інстанції невірно вказав, що недійсним слід визнати державний акт на право власності на спірну земельну ділянку на останнього власника - ОСОБА_5 тоді як вказаний правовстановлюючий документ був виданий на ім'я ОСОБА_4, а вчинення на ньому відмітки про перехід права власності до ОСОБА_5 не свідчить про належність цього акту покупцеві.

В зв'язку з чим, колегія вважає за можливе відповідно до вимог ч.3 ст. 303 ЦПК України вийти за межі доводів апеляційної скарги, а рішення в цій частині змінити, визнавши недійсним Державний акт на право власності на землю серії НОМЕР_1 виданий 29 жовтня 2009 року на ім'я ОСОБА_4, площею 990 кв. м по АДРЕСА_2 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі - продажу від 02 квітня 2011 року.

Висновок суду в частині скасування державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку теж не можна визнати обґрунтованим, оскільки він не відповідає вимогам процесуального закону, з огляду на те, що Державний акт на право власності на земельну ділянку є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, тому вимога про скасування його державної реєстрації є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий оспорюваний державний акт.

Крім того, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Положення «Про державну реєстраційну службу України», затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 401/2011, органом виконавчої влади до повноважень якого входить скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку є Державна реєстраційна служба України.

На порушення вимог процесуального закону суд першої інстанції, скасовуючи державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку, вирішив питання про права та обов'язки органу державної влади, який до участі у справі в якості співвідповідача не був залучений та позовних вимог до якого не було заявлено.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами 1,2 ст.116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Рішення органу, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку за своєю правовою природою є правочином, що випливає з ч.3 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Вирішуючи спір в частині вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та відновлення становища, яке існувало до порушення повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності м. Миколаєва, судом першої інстанції не враховано, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 , 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, зокрема таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Миколаївська міська рада не була стороною договору купівлі-продажу від 02 квітня 2011 року, а спірна земельна ділянка, яка була предметом оспорюваного правочину, вибула з володіння міської ради у зв'язку з порушенням вимог діючого законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст..203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги щодо визнання недійним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , та щодо повернення земельної ділянки у власність територіальної громади м. Миколаєва , не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215,216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, за таких обставин належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

З урахуванням наведеного, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Аналогічна правова позиція висловлена й у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року № 6-170цс14, від 25 червня 2014 року № 6-67цс14 та від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, що відповідно до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в частині задоволення вимог про скасування державної реєстрації Державного акту серії НОМЕР_1 від 29 жовтня 2009 року, визнання недійсним договору купівлі -продажу земельної ділянки укладеного 02 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також повернення земельної ділянки в комунальну власність м. Миколаєва підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові.

В іншій частині рішення слід залишити без змін.

Доводи апеляційної скарги щодо пропуску прокурором строку позовної давності є безпідставними.

Відповідно до ст.ст. 256,257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Діюче законодавство щодо регулювання діяльності прокуратури не передбачає постійного системного нагляду органів прокуратури за дотриманням законності суб'єктами публічного та приватного права. Про зазначені порушення, прокурор дізнався лише у 2013 році, після здійснення перевірки матеріалів щодо порушень Миколаївською міською радою земельного законодавства та додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства, яка була проведена у 2014 році.

Посилання на присутність прокурора на сесії Миколаївської міської ради не можуть впливати на перебіг позовної давності у вказаній справі, оскільки з самого рішення, прийнятого Миколаївською міською радою не вбачається порушення законодавства, яке було встановлено лише при здійсненні ретельної перевірки.

Таким чином, позовну давність слід рахувати з березня 2013 року, а не з вересня 2009 року, що і було зроблено судом першої інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі на відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Керуючись статтями 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Миколаївської міської ради задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року в частині визнання недійсним Державного акту серії НОМЕР_1 на право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2 змінити.

Визнати недійсним Державний акт на право власності на землю серії НОМЕР_1 виданий 29 жовтня 2009 року на ім'я ОСОБА_4, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі - продажу від 02 квітня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іскрицькою Г.В. за реєстровим № 539.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року в частині задоволення вимог про скасування державної реєстрації Державного акту, визнання недійсним договору купівлі -продажу земельної ділянки та повернення земельної ділянки в комунальну власність скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення.

В задоволенні вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про скасування державної реєстрації Державного акту серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі -продажу земельної ділянки від 02 квітня 2011 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також повернення земельної ділянки в комунальну власність м. Миколаєва відмовити.

В іншій частині вказане рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді

Справа № 487/10109/14-ц Головуючий у 1-й інстанції Павлова Ж.П.

Провадження № 22ц- 784/1985/15 Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.

Категорія 5

Рішення

Іменем України

20 жовтня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

при секретарі Біляєвій В.М.,

за участю:

- прокурора Коткової В.А.,

- представників відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

Миколаївської міської ради

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року

за позовом

Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради,ОСОБА_4, ОСОБА_5

про

визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі -продажу, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради №33/37 від 30 січня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв.м з метою надання її в оренду для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1.

В подальшому, рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м. за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1. Проектом передбачено, що земельна ділянка на північному заході межує із землями водного фонду Бузького лиману.

Незважаючи на відсутність договору оренди земельної ділянки з ТОВ «Миколаївбудпроект», рішенням міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 р. були затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі - відповідачці ОСОБА_4 було відведено земельну ділянку площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2, а в подальшому відповідачці видано державний акт на право власності на земельну ділянку. 02 квітня 2011 року ОСОБА_4 продала вказану земельну ділянку ОСОБА_5

Прокурор вказував, що відведені під забудову земельні ділянки знаходяться в прибережній захисній смузі та розташовані у зеленій зоні загального користування та відносяться до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, що є порушенням вимог ЗК України, а укладений внаслідок цього з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу земельної ділянки є недійсним в силу вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Посилаючись на те, що станом на 4 вересня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект» не мало законних підстав розпоряджатися спірною земельною ділянкою, в проекті землеустрою наявне недійсне погодження ТОВ «Миколаївбудпроект» на передачу громадянам земельної ділянки, а також на те, що міська рада розпорядилась земельною ділянкою в порушення вимог ст. ст. 58,60,61 ЗК України, прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_5, скасувати його державну реєстрацію та повернути земельну ділянку площею 990 кв.м., розташовану по АДРЕСА_2 (кадастровий номер: НОМЕР_2), грошовою оцінкою 204 729 грн. 84 коп. до комунальної власності.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2.

Визнано недійсним договір купівлі- продажу земельної ділянки від 02 квітня 2011 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнано недійсним Державний акт серії НОМЕР_1 на право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2 та скасовано його державну реєстрацію.

Повернуто земельну ділянку площею 990 кв.м, розташовану по АДРЕСА_2 (кадастровий номер : НОМЕР_2) грошовою оцінкою 204 729 грн. 84 коп. до комунальної власності м. Миколаєва.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі Миколаївська міська рада просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню із наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається та судом встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м., у тому числі 55 кв.м. під капітальною забудовою, 99 кв.м. під спорудами, 1 766 кв.м. під проходами, проїздами та площадками, 20236 кв.м. під зеленими насадженнями за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_3.

Пунктом 54.1 вказаного рішення зазначену земельну ділянку передано в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_3 та зобов'язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки(а.с.8).

10 серпня 2009 року ТОВ «Миколаївбудпроект», в особі директора Врядника О.В., надано заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., до компетентних органів, або до усіх кого це стосується, відповідно до якої ТОВ «Миколаївбудпроект» надало згоду, керуючись протоколом №6 від 25 червня 2009 року загальних зборів засновників товариства, на вилучення земельних ділянок орієнтованою площею до 1000 кв.м для будівництва індивідуальних житлових будинків по АДРЕСА_2 19 громадянам, за рахунок земельної ділянки площею 22156 кв.м, яка надана рішенням Миколаївської міської ради за №35/51 від 19 червня 2009 року для обслуговування придбаного майна(а.с.49).

Рішенням Миколаївської міської ради від 4 вересня 2009 р. № 36/61 (п. 38 - 56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м., за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови, для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_2, в тому числі відповідачці ОСОБА_4 площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2 (а.с.9-10).

На підставі вказаного рішення відповідачці 27 листопада 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований Державним земельним кадастром 29 жовтня 2009 року (а.с.11).

В подальшому ОСОБА_4 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 02 квітня 2011 року продала, а ОСОБА_5 купив спірну земельну ділянку. У зв'язку з чим на державному акті на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_4, вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_5

З акту, складеного державним інспектором з ОНПС Держекоінспекції у Миколаївській області 14 березня 2013 року, вбачається, що вказана земельна ділянка знаходиться на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі і відноситься до земель водного фонду та виділення її у власність ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку суперечить вимогам земельного законодавства.

Колегія погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, у тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст. ст. 50-54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-193цс14.

Статтею 83 ЗК України визначено, що землі водного фонду перебувають виключно у державній та комунальній власності, їх надання у приватну власність заборонено.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст.. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

Матеріали справи не містять доказів про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її з категорії земель рекреаційного призначення та водного фонду на землі забудови з дотриманням встановленого Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 502.

Таким чином, встановивши, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману , суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання незаконним і скасування рішення міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 в частині надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 990 кв.м. по АДРЕСА_2.

Відповідно до частини другої ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтями 116,118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статями 116,118 ЗК України (правова позиція Верховного Суду України згідно з постановою № 6-93цс13).

Оскільки рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року, яке було підставою для видачі ОСОБА_4 державного акту на право власності на землю, скасовано, то даний державний акт є недійсним.

В той же час, ухвалюючи у справі судове рішення суд першої інстанції невірно вказав, що недійсним слід визнати державний акт на право власності на спірну земельну ділянку на останнього власника - ОСОБА_5 тоді як вказаний правовстановлюючий документ був виданий на ім'я ОСОБА_4, а вчинення на ньому відмітки про перехід права власності до ОСОБА_5 не свідчить про належність цього акту покупцеві.

В зв'язку з чим, колегія вважає за можливе відповідно до вимог ч.3 ст. 303 ЦПК України вийти за межі доводів апеляційної скарги, а рішення в цій частині змінити, визнавши недійсним Державний акт на право власності на землю серії НОМЕР_1 виданий 29 жовтня 2009 року на ім'я ОСОБА_4, площею 990 кв. м по АДРЕСА_2 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі - продажу від 02 квітня 2011 року.

Висновок суду в частині скасування державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку теж не можна визнати обґрунтованим, оскільки він не відповідає вимогам процесуального закону, з огляду на те, що Державний акт на право власності на земельну ділянку є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, тому вимога про скасування його державної реєстрації є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий оспорюваний державний акт.

Крім того, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Положення «Про державну реєстраційну службу України», затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 401/2011, органом виконавчої влади до повноважень якого входить скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку є Державна реєстраційна служба України.

На порушення вимог процесуального закону суд першої інстанції, скасовуючи державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку, вирішив питання про права та обов'язки органу державної влади, який до участі у справі в якості співвідповідача не був залучений та позовних вимог до якого не було заявлено.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами 1,2 ст.116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Рішення органу, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку за своєю правовою природою є правочином, що випливає з ч.3 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Вирішуючи спір в частині вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та відновлення становища, яке існувало до порушення повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності м. Миколаєва, судом першої інстанції не враховано, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 , 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, зокрема таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Миколаївська міська рада не була стороною договору купівлі-продажу від 02 квітня 2011 року, а спірна земельна ділянка, яка була предметом оспорюваного правочину, вибула з володіння міської ради у зв'язку з порушенням вимог діючого законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст..203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги щодо визнання недійним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , та щодо повернення земельної ділянки у власність територіальної громади м. Миколаєва , не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215,216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, за таких обставин належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

З урахуванням наведеного, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Аналогічна правова позиція висловлена й у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року № 6-170цс14, від 25 червня 2014 року № 6-67цс14 та від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, що відповідно до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в частині задоволення вимог про скасування державної реєстрації Державного акту серії НОМЕР_1 від 29 жовтня 2009 року, визнання недійсним договору купівлі -продажу земельної ділянки укладеного 02 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також повернення земельної ділянки в комунальну власність м. Миколаєва підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові.

В іншій частині рішення слід залишити без змін.

Доводи апеляційної скарги щодо пропуску прокурором строку позовної давності є безпідставними.

Відповідно до ст.ст. 256,257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Діюче законодавство щодо регулювання діяльності прокуратури не передбачає постійного системного нагляду органів прокуратури за дотриманням законності суб'єктами публічного та приватного права. Про зазначені порушення, прокурор дізнався лише у 2013 році, після здійснення перевірки матеріалів щодо порушень Миколаївською міською радою земельного законодавства та додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства, яка була проведена у 2014 році.

Посилання на присутність прокурора на сесії Миколаївської міської ради не можуть впливати на перебіг позовної давності у вказаній справі, оскільки з самого рішення, прийнятого Миколаївською міською радою не вбачається порушення законодавства, яке було встановлено лише при здійсненні ретельної перевірки.

Таким чином, позовну давність слід рахувати з березня 2013 року, а не з вересня 2009 року, що і було зроблено судом першої інстанції.

Посилання в апеляційній скарзі на відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Керуючись статтями 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Миколаївської міської ради задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року в частині визнання недійсним Державного акту серії НОМЕР_1 на право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2 змінити.

Визнати недійсним Державний акт на право власності на землю серії НОМЕР_1 виданий 29 жовтня 2009 року на ім'я ОСОБА_4, площею 990 кв.м по АДРЕСА_2 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_5 на підставі договору купівлі - продажу від 02 квітня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іскрицькою Г.В. за реєстровим № 539.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 червня 2015 року в частині задоволення вимог про скасування державної реєстрації Державного акту, визнання недійсним договору купівлі -продажу земельної ділянки та повернення земельної ділянки в комунальну власність скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення.

В задоволенні вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про скасування державної реєстрації Державного акту серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі -продажу земельної ділянки від 02 квітня 2011 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також повернення земельної ділянки в комунальну власність м. Миколаєва відмовити.

В іншій частині вказане рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді