ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.10.2015Справа № 911/4143/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Караван*»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Леоні-Пак»
про стягнення 34 922, 14 грн.
Суддя Ломака В.С.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Караван*» (далі – позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Леоні-Пак» (далі – відповідач) про стягнення 34 922, 14 грн., з яких 23 000, 00 грн. основного боргу, 7 259, 18 грн. штрафу у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, 362, 96 грн. 3% річних, 4 300, 00 грн. штрафу. Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача понесені позивачем судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами Договору поставки № 0705-1 від 07.05.2015 р., він перерахував на поточний рахунок відповідача суму передоплати в розмірі 23 000, 00 грн. за поставку товару, який відповідачем не був поставлений, внаслідок чого за ним утворився борг перед позивачем. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою господарського суду Київської області від 14.09.2015 р. вищевказану позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Караван*» передано за підсудністю до господарського суду міста Києва на підставі ст. ст. 15, 17 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.09.2015 р. порушено провадження у справі № 911/4143/15, розгляд справи призначено на 07.10.2015 р.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.10.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи було відкладено на 21.10.2015 р., у зв'язку з неявкою представників сторін у судове засідання.
Представники сторін в судове засідання 21.10.2015 р. не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації – адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представників сторін не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це – складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У судовому засіданні 21.10.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –
ВСТАНОВИВ:
07.05.2015 р. між позивачем (покупець) та відповідачем (постачальник) було укладено Договір поставки товару № 0705-1 (далі – Договір), відповідно до п. 1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, постачальник зобов'язується поставити і передати у власність покупцю визначений цим Договором товар, а покупець зобов'язується прийняти цей товар та своєчасно здійснювати його оплату.
Найменування, одиниця виміру, загальна кількість товару, що підлягає поставці за цим Договором, ціна за одиницю товару, його часткове співвідношення (асортимент, номенклатура), умови поставки визначаються Специфікацією, що є Додатком до цього Договору (п. 1.2. Договору).
Пунктом 2.1. Договору передбачено, що строки та порядок поставки товару визначаються Специфікацією.
За умовами п. 2.2. Договору доставка товару здійснюється автомобільним транспортом на склад покупця за рахунок постачальника, розвантаження транспорту здійснюється силами і за рахунок покупця.
Згідно з п. 2.4. Договору датою поставки вважається дата підписання видаткової накладної.
Також, специфікацією визначається і порядок розрахунків за цим Договором (п. 6.1. Договору).
Специфікацією від 07.05.2015 р. до Договору сторони визначили, що відповідач зобов'язується поставити позивачу товар – плівка з малюнком, розміром 380х250 см. (+\-5мм), 2 кольори, матеріал – ВОРР, товщина 35 мкр (+/-5%), тираж 500 кг. (+/-10%), за ціною 92, 00 грн. за 1 кг., на загальну суму 46 000, 00 грн. з ПДВ.
За умовами п. 1 Специфікації термін поставки товару складає 14 робочих днів з моменту підписання специфікації.
Пунктом 2 Специфікації визначені умови розрахунків:
2.1. передоплата за товар у розмірі 50% від суми Специфікації, покупець сплачує протягом трьох календарних днів з моменту підписання Специфікації;
2.3. залишок оплати згідно видаткової накладної, покупець сплачує на наступний день після прийняття готового товару на склад покупця.
На виконання умов п. 2 Специфікації та на підставі виставленого відповідачем рахунку-фактури № СФ-1505-1 від 15.05.2015 р. позивач здійснив передоплату на рахунок відповідача у розмірі 50% від суми Специфікації, що підтверджується платіжним дорученням № 977 від 27.05.2015 р. на суму 23 000, 00 грн.
Проте, відповідач порушуючи умови п. 1 Специфікації товар у встановлений строк не поставив.
Листом б/н від 15.06.2015 р. відповідач просив позивача перенести строки поставки на 30.06.2015 р., у зв'язку з затримкою надходження сировини.
Однак, до теперішнього часу відповідач обумовлений специфікацією товар позивачу не поставив, та згідно з листом № 14.07 від 14.07.2015 р. гарантував повернення позивачу грошових коштів в сумі 23 000, 00 грн.
Таким чином, у відповідача утворився борг перед позивачем, на підставі чого останній вирішив звернутись з даним позовом до суду.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 671 Цивільного кодексу України, якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобов'язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами. Якщо договором купівлі-продажу асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов'язання випливає, що товар підлягає переданню покупцеві в асортименті, продавець має право передати покупцеві товар в асортименті виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовитися від договору.
Також, за змістом ст. 669 Цивільного кодексу України кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі купівлі-продажу порядку визначення цієї кількості.
При цьому, як визначено ч. 2 ст. 269 Господарського кодексу України строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
В силу ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Відповідно до ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
При цьому, як вбачається зі змісту постанови Верховного Суду України № 3-127гс11 від 28.11.2011 р., умовою застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.
Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.
Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Аналогічну правову позицію викладено Вищим господарським судом України у постанові від 30.09.2015 р. у справі № 904/699/15.
Судом встановлено, що відповідачем не було здійснено поставку замовленої позивачем продукції.
Таким чином, оскільки відповідач прийняв кошти, сплачені як передоплата за товар, однак в обумовлені строки не поставив його, відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді, має бути стягнутий з нього в судовому порядку.
Що стосується заявлених позивачем позовних вимог про стягнення 7 259, 18 грн. штрафу у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, 4 300, 00 грн. штрафу, слід зазначити наступне.
Згідно зі ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 Господарського кодексу України).
Поняттям «штраф» та «пеня» дано визначення ч. ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України.
Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
При цьому, відповідно до приписів ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України.
За умовами п. 9.4. Договору за несвоєчасну поставку товару продавець сплачує покупцю штраф у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості непоставленого, недопоставленого товару за кожен день такого прострочення.
Пунктом 4 специфікації до Договору сторони передбачили, що постачальник, який прострочив поставку товару згідно п. 1 специфікації більш ніж на 7 календарних днів, зобов'язаний, крім неустойки, що передбачена для нього п. 9.4. Договору, сплатити покупцю штраф у розмірі 10% від вартості недопоставленого товару.
Дослідивши зміст п. 9.4. Договору, суд зазначає, що обумовлена в означеному пункті Договору неустойка за несвоєчасну поставку товару за своєю правовою природою є пенею, а не штрафом.
Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою ст. 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27.04.2012 р. у справі № 3-24гс12.
Укладаючи договір, сторони дійшли згоди про стягнення у разі невиконання відповідачем умов договору щодо поставки товару у встановлений строк одночасно штрафу та пені, що не суперечить вимогам чинного законодавства України та умовам укладеного між сторонами договору.
Також, судом враховано правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 03.12.2013 р. у справі № 908/43/13-г стосовно того, що в разі невиконання зобов'язань з поставки товару до боржника може бути застосована пеня. На таку пеню не розповсюджуються дія Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», оскільки зобов'язання з поставки товару не є грошовим.
Позивач нарахував відповідачу 10% штрафу за несвоєчасну поставку товару у розмірі 4 300, 00 грн., розрахунок якого є арифметичного невірним, однак в силу відсутності від позивача клопотання про вихід за межі позовних вимог, - задовольняє їх в цій частині саме в розмірі, заявленому позивачем.
При цьому, перевіривши наданий позивачем розрахунок пені в сумі 7 259, 18 грн. за період з 22.05.2015 р. по 25.08.2015 р., суд вважає його арифметично невірним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства через невірне визначення дня виникнення у позивача права на нарахування пені.
Так, за умовами п. 1 Специфікації від 07.05.2015 р. відповідач був зобов'язаний поставити позивачу товар протягом 14 робочих днів з моменту підписання Специфікації, тобто до 28.05.2015 р. включно (з урахуванням того, що 11.05.2015 р. було вихідним днем відповідно до ст. ст. 67, 73 Кодексу законів про працю України), тоді як позивач помилково починає здійснювати нарахування пені через 14 календарних днів з моменту підписання Специфікації, а саме з 22.05.2015 р., що суперечить умовами укладеного між сторонами Договору.
Згідно з вірним розрахунком суду розмір пені за період з 29.05.2015 р. по 25.08.2015 р. складає 6 729, 86 грн.
Що стосується заявлених позивачем вимог в частині стягнення 3% річних в сумі 362, 96 грн., нарахованих на суму передоплати з посиланням на ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 3 ст. 693 ЦК України, на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Частиною 2 ст. 536 ЦК України визначено, що розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як на тому наголосив Верховний Суд України у постанові від 01.07.2015 р. у справі № 3-357гс15, вказаною статтею передбачена можливість стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов'язання. Натомість, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеного у постанові від 15.10.2013 р. у справі № 3-30гс13, стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов'язанням у розумінні ст. 625 ЦК України. За такі дії постачальник несе відповідальність, передбачену ч. 3 ст. 693 ЦК України, коли на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлено обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Пунктами 6.1 та 6.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» роз'яснено, що проценти річних, про які йдеться у ч. 2 ст. 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених ст. 536 цього Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у вищезгаданій ст. 536 ЦК України, це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними або збереженими грішми (ст. 1214 ЦК України).
При цьому, слід враховувати, що повернення суми попередньої оплати є поверненням суми авансу (а не грошовим зобов'язанням), на який можуть нараховуватися лише проценти, передбачені ст. 536 ЦК України.
Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством.
Таким чином, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення процентів в порядку ст. 536 ЦК України, слід дослідити, чи передбачено умовами договору розмір відсотків за користування грошовими коштами і тільки після цього, за наявності відповідних обставин, застосовувати положення ст. 536 ЦК України.
Тобто, нарахування відсотків на суму попередньої оплати повинно відбуватися в порядку ст. 536 ЦК України у розмірі, визначеному сторонами за договором.
Оскільки, порушене відповідачем зобов'язання не є грошовим, а умовами укладеного між сторонами Договору розмір відсотків за користування чужими грошовими коштами не передбачено, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 3% річних в сумі 362, 96 грн.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 14.01.2015 р. у справі № 904/4288/14, від 08.04.2015 р. у справі № 922/5224/14.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог, вони підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору, покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позову.
При цьому, позивачу має бути повернуто з Державного бюджету України зайве сплачений судовий збір в сумі 609, 00 грн., оскільки позивач звернувся до господарського суду Київської області з позовом 04.09.2015 р., сплативши судовий збір в сумі 1 827, 00 грн., тоді як відповідно до вимог ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, яка діяла станом на дату подачі позову), розмір судового збору мав становити 1 218, 00 грн.
Так, зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» є підставою для повернення відповідної суми судового збору.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82– 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, –
ВИРІШИВ:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Леоні-Пак» (04074, місто Київ, вулиця Автозаводська, будинок 24/2, код ЄДРПОУ 39488163) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Караван*» (61036, місто Харків, вулиця Морозова, будинок 13; код ЄДРПОУ 32567065) 23 000 (двадцять три тисячі) грн. 00 коп. основного боргу, 6 729 (шість тисяч сімсот двадцять дев'ять) грн. 86 коп. пені, 4 300 (чотири тисячі триста) грн. 00 коп. штрафу та 1 186 (одну тисячу сто вісімдесят шість) грн. 88 коп. витрат по сплаті судового збору.
4. В іншій частині позову відмовити.
5. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Караван*» (61036, місто Харків, вулиця Морозова, будинок 13; код ЄДРПОУ 32567065) зі спеціального фонду Державного бюджету України 609 (шістсот дев'ять) грн. 00 коп. судового збору, сплаченого на підставі платіжного доручення № 1218 від 27.08.2015 р., оригінал якого знаходиться в матеріалах справи.
6. Після вступу рішення в законну силу видати накази.
7. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 26.10.2015 р.
Суддя В.С. Ломака
Суд | Господарський суд міста Києва |
Дата ухвалення рішення | 21.10.2015 |
Оприлюднено | 03.11.2015 |
Номер документу | 52858869 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Господарський суд міста Києва
Ломака В.С.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні