Рішення

від 29.09.2015 по справі 911/1316/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. Симона Петлюри, 16 тел. 235-24-26 РІШЕННЯ

Іменем України

"29" вересня 2015 р. Справа № 911/1316/15

Суддя господарського суду Київської області Подоляк Ю.В., розглянувши справу

за позовом Прокурора Рокитнянського району Київської області в інтересах держави до 1) Рокитнянської районної державної адміністрації 2) Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій» про визнання незаконним і скасування розпорядження, визнання недійсним договору, витребування з незаконного володіння земельної ділянки за участю представників:

прокуратури:ОСОБА_1 - посв. від 17.09.2014№ 028911 відповідача 1:не з'явились, про час і місце судового засідання повідомлені належним чином відповідача 2:ОСОБА_2 - дов. від 07.05.2015 суть спору:

До господарського суду Київської області надійшла позовна заява Прокурора Рокитнянського району Київської області в інтересах держави (далі - прокурор) до Рокитнянської районної державної адміністрації (далі - перший відповідач), Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій» (далі - другий відповідач) про:

- визнання незаконним розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації «Про передачу земельної ділянки в оренду СТОВ «Обрій» для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» від 20.07.2007 № 279;

- визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладеного між відповідачами та скасування його державної реєстрації;

- витребування з незаконного володіння Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій» земельну ділянку площею 107,9421 га, яка розташована за межами населеного пункту на території Бирюківської сільської ради Рокитнянського району Київської області.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що оскаржуване розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації є незаконним, позаяк прийняте з порушенням встановленого законом порядку передачі земельних ділянок в оренду, всупереч ст. 50 Закону України «Про землеустрій» та ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду не розроблявся, з контролюючими органами не погоджувався, обов'язкову державну експертизу не проходив та на затвердження до органу, який має право розпоряджатись земельною ділянкою не подавався. Оскаржуваний договір укладений на підставі зазначеного розпорядження суперечить вимогам закону. Крім того, передача в оренду земель водного фонду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва суперечить положенням Земельного кодексу України.

Присутній в судовому засіданні прокурор повністю підтримав позовні вимоги та просить суд їх задовольнити з мотивів викладених в позові.

Перший відповідач, належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився. Проте від нього надійшов відзив на позовну заяву від 09.09.2015, з якого вбачається, що перший відповідач повністю визнає вимоги прокурора. У зазначеному відзиві він просить суд розглянути справу за відсутності їхнього представника.

Присутній в судовому засіданні представник другого відповідача проти позовних вимог заперечив з підстав викладених в запереченнях на позов та додаткових поясненнях, які зводяться до наступного: передача земельної ділянки в оренду була здійснено з дотриманням встановленого законом порядку передачі земельних ділянок в оренду. посилання прокурора щодо обов'язковості виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є хибним; передача земель водного фонду в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не суперечить положенням Земельного кодексу України; право оренди підлягає захисту незалежно від відповідності рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування вимогам законодавства, оскільки особа не може нести відповідальність за вказані дії вказаних органів; скасування рішення органу місцевого самоврядування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах; прокурором не доведено порушення інтересів держави за захистом яких він звернувся з даним позов; позовні вимоги прокурора заявлені з пропуском позовної давності. За вказаних підстав відповідач просить відмовити в задоволенні позову.

Враховуючи, що неявка першого відповідача в судове засідання не перешкоджає розгляду спору по суті, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за відсутності представника першого відповідача за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та другого відповідача, присутніх в судовому засіданні, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд -

встановив:

Оспорюваним розпорядженням Рокитнянської районної державної адміністрації «Про передачу земельної ділянки в оренду СТОВ «Обрій» для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» від 20.07.2007 № 279 затверджено розроблену ТОВ «Земля і ринок» технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право СТОВ «Обрій» на оренду земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за межами населеного пункту на території Бирюківської сільської ради; передано в оренду СТОВ «Обрій» земельну ділянку площею 107,9421 га, з яких: 3,0 га - сіножатей, 5,0 га - пасовищ та 99,9421 га - болота, за рахунок земель запасу терміном на 20 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

На підставі зазначеного розпорядження між відповідачами, укладено спірний договір оренди земельної ділянки від 10.09.2007, який зареєстрований в Рокитнянському районному відділі № 21 Київської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» 06.11.2007 реєстраційний № 040734700225. Відповідно до умов договору Рокитнянська районна державна адміністрація - орендодавець надає, а Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Обрій» - орендар приймає у строкове, платне володіння і користування земельну ділянку загальною площею 107,9421 га, з яких: 3,0 га - сіножаті, 5,0 га - пасовищ та 99,9421 га - болота, яка знаходиться за межами населеного пункту на території Бирюківської сільської ради Рокитнянського району Київської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно акта приймання-передачі земельної ділянки від 26.09.2007, завірена копія якого залучена до матеріалів справи, орендодавець передав, а орендар прийняв в користування на умовах оренди, земельну ділянку загальною площею 107,9421 га, з яких: 3,0 га - сіножатей, 5,0 га - пасовищ та 99,9421 га - болота, за рахунок земель запасу для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що оскаржуване розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації є незаконним, позаяк прийняте з порушенням встановленого законом порядку передачі земельних ділянок в оренду, всупереч ст. 50 Закону України «Про землеустрій» та ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду не розроблявся, з контролюючими органами не погоджувався, обов'язкову державну експертизу не проходив та на затвердження до органу, який має право розпоряджатись земельною ділянкою не подавався, а оскаржуваний договір укладений на його підставі суперечить вимогам закону. Крім того, передача в оренду земель водного фонду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва суперечить положенням Земельного кодексу України.

У зв'язку з зазначеним прокурор звернувся з даним позовом до суду про визнання незаконним спірного розпорядження райдержадміністрації, визнання недійсним оскаржуваного договору оренди земельної ділянки і скасування його державної реєстрації та витребування з незаконного володіння другого відповідача земельну ділянку передану за спірним розпорядженням та оскаржуваним договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено повноваження місцевої державної адміністрації в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля, відповідно до яких місцевим державним адміністраціям надано право, зокрема, розпоряджатися землями державної власності відповідно до закону.

Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно ст. 18 Земельного кодексу України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

У відповідності до ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Статтею 22 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно ст. 58 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Відповідно до ст. 1 Водного кодексу України болотом є надмірно зволожена земельна ділянка із застояним водним режимом і специфічним рослинним покривом.

Згідно ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать:1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Положеннями ст. 4 Водного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 85 Водного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним та фізичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт.

Частиною 4 ст. 59 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Статтею 124 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено порядок передачі земельних ділянок в оренду, відповідно до ч. 1 якої передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до п. 2.24 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» від 17 травня 2011 року № 6 для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору оренди суттєве значення має з'ясування правового режиму спірної земельної ділянки та дотримання сторонами порядку передачі її в оренду згідно з вимогами статей 84, 118, 123, 124 ЗК України з урахуванням необхідності у певних випадках дотримання порядку її вилучення. З огляду на це судам потрібно встановлювати наявність у відповідної ради повноважень для вирішення питання щодо затвердження проекту відведення і передачі спірної земельної ділянки в оренду, а отже й дійсність укладеного договору, що оспорюється.

З огляду на це судам необхідно враховувати, що оскільки договір оренди укладається на виконання рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, то без скасування таких рішень у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідних договорів недійсними з підстав відсутності повноважень у відповідної місцевої ради чи органу виконавчої влади на затвердження проекту відведення та передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), що кореспондується зі ст. 1 Закону України «Про оренду землі», право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом (ч. 6 ст. 93 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) невід'ємною частиною договору оренди землі є, зокрема, проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим законом.

Відповідно до абз 3. 4 пункту 2.26 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» від 17 травня 2011 року № 6 у вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки суди мають з'ясовувати наявність на момент укладення оспорюваного договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам пункту 5 частини четвертої статті 15 Закону України «Про оренду землі» та пункту 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677.

Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

Згідно ст. 50 Закону України «Про землеустрій» в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677, проект відведення земельної ділянки розробляється на підставі, зокрема, рішення сільської, селищної, міської ради, районної, Київської або Севастопольської міської держадміністрації, до повноважень яких належить надання у користування або передача у власність земельних ділянок.

Проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини (п. 9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок).

Згідно п. 10 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, погоджений проект відведення земельної ділянки підлягає державній експертизі, яка проводиться органом земельних ресурсів відповідно до законодавства.

Після одержання позитивного висновку державної експертизи проект відведення земельної ділянки розглядається сільською, селищною, міською радою, районною, Київською та Севастопольською міською держадміністрацією, затверджується ними або в установленому порядку подається до інших органів, до повноважень яких належить надання у користування або передача у власність земельних ділянок (п. 11 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок).

У відповідності до ч. 6 ст. 123 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.

Статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що обов'язковій державній експертизі підлягають, зокрема, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Відповідачами не доведено дотримання встановленого порядку передачі земельних ділянок в оренду, оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянок в оренду не розроблявся, з контролюючими органами не погоджувався, обов'язкову державну експертизу не проходив та на затвердження до органу, який має право розпоряджатись земельною ділянкою не подавався.

Доказів протилежного відповідачі суду не надали.

Частина земельної ділянка площею 99,9421 га - болота, яка передана першим відповідачем другому відповідачу за оскаржуваними рішенням та договором в оренду відноситься до земель водного фонду, що підтверджується листом Відділу Держземагентства у Рокитнянському районі Київської області Головного управління Держземагентства у Київській області від 04.08.2015 № 9-1022-0.2-2580/2-15, який наданий на вимогу суду та який міститься в матеріалах справи.

Передача в оренду земель водного фонду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не передбачена та суперечить положенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України, оскільки земельні ділянки водного фонду не може використовуватись за призначенням визначеним оскаржуваним розпорядженням та спірним договором - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Передача в оренду землі водного фонду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва суперечить також ст. 22 Земельного кодексу України, оскільки саме землі сільськогосподарського призначення передаються в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За вказаних вище обставин, приймаючи оскаржуване розпорядження Рокитнянською районню державною адміністрацією не дотримано порядок передачі земельних ділянок в оренду, внаслідок чого воно суперечить законам України, які регулюють земельні відносини, зокрема, вищезазначеним.

Згідно ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та постановам Верховної Ради України, прийнятим відповідно до Конституції та законів України, актам Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб, які призначаються ними, можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до закону (ст. 50 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що спірне розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації суперечать зазначеним приписам земельного законодавства, у зв'язку з чим вимога прокурора про визнання його незаконним є доведеною, обґрунтованою, відповідачами не спростованою, а відтак підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оскільки спірний договір оренди земельної ділянки, укладений всупереч приписам земельного законодавства України, без дотримання встановленого порядку передачі земельних ділянок в оренду, на підставі незаконного розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації, то він підлягає визнанню недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

З огляду на зазначене, суд задовольняє вимогу прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладеного між відповідачами, з огляду на її доведеність та обґрунтованість та визнає зазначений договір недійсним.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість

Визнання недійсними договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007 є підставою для застосування наслідків недійсності правочину.

З огляду на зазначене та враховуючи, що оскільки під час розпорядження земельною ділянкою Рокитнянська райдержадміністрація діяла не у спосіб визначений законом, всупереч приписів ч. 2 ст. 19 Конституції України, вимога прокурора щодо зобов'язання другого відповідача - Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій» повернути земельну ділянку площею 107,9421 га, яка розташована за межами населеного пункту на території Бирюківської сільської ради Рокитнянського району Київської області, є доведеною, обґрунтованою, відповідачами не спростованою, а відтак підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладеного між відповідачами, то суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом. Державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в порядку черговості надходження заяв. Державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Систему органів державної реєстрації прав становлять: Міністерство юстиції України; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації прав; органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідачі у справі не є органами, які проводить державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а відтак і не є уповноваженими органами щодо проведення скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладеного між відповідачами.

За вказаних обставин, позовна вимога до відповідачів у справі - Рокитнянської районної державної адміністрації, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій» про скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладеного між відповідачами є безпідставною, у зв'язку з чим суд відмовляє в її задоволенні.

Заперечуючи проти позовних вимог другий відповідач посилається на те, що, оскільки межі земельної ділянки, яка передана в оренду спірним розпорядженням, визначено в натурі (на місцевості) без зміни її цільового призначення, то у відповідності до п. 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677 проект відведення земельної ділянки не розробляється.

Вказані заперечення другого відповідача не приймається судом до уваги при вирішенні даного спору та відхиляється судом, з огляду на наступне.

Межі земельної ділянки, яка передана в оренду спірним розпорядженням, визначено в натурі (на місцевості) вперше під час розробки технічної документації із землеустрою, щодо складання документів, що посвідчують право СТОВ «Обрій» на земельну ділянку, що підтверджується матеріалами технічної документації із землеустрою, щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, які залучені до матеріалів справи.

На момент звернення другого відповідача до райдержадміністрації з клопотанням щодо передачі в оренду земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, межі земельної ділянки переданої за оскаржуваним розпорядженням не були визначені в натурі (на місцевості) з визначенням її цільового призначення.

Крім того, суд звертає увагу на те, що посилання другого відповідача на те, що передача в оренду земельної ділянки відбулась без зміни її цільового призначення є непідтвердженим, позаяк відповідно до вищезгадуваного листа Відділу Держземагентства у Рокитнянському районі Київської області Головного управління Держземагентства у Київській області від 04.08.2015 № 9-1022-0.2-2580/2-15, земельна ділянка площею 99,9421, яка передана другому відповідачу за оскаржуваними розпорядження та договором, відноситься до земель водного фонду, які в свою чергу у відповідності до ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу України не відносяться до земель сільськогосподарського призначення.

Заперечуючи проти позовних вимог другий відповідач посилається на те, що передача в оренду земель водного фонду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва не суперечить положенням Земельного кодексу України, оскільки частиною 4 ст. 59 Земельного кодексу України визначено, що громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

За твердженням другого відповідача вказаною нормою під словом «тощо» визначено не повний перелік способів можливого використання зазначеного типу земельних ділянок на умовах оренди.

Зазначені твердження другого відповідача не приймається судом до уваги при вирішенні даного спору та відхиляється судом, з огляду на те, що законодавець під «тощо» розуміє цілі подібні до тих, що визначені вказаною нормою.

Крім того, передача в оренду землі водного фонду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва суперечить приписам ст. 22 Земельного кодексу України, оскільки саме землі сільськогосподарського призначення передаються в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Заперечуючи проти позовних вимог другий відповідач посилається на те, що право оренди з урахуванням судової практики Вищого господарського суду України у постанові від 17.07.2015 по справі № 906/172/14 з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини «Стреч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» від 24.06.2003 № 44277/98, підлягає захисту незалежно від відповідності рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування вимогам законодавства, оскільки особа не може нести відповідальність за вказані дії вказаних органів.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України» вказано, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини.

Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Отже, відповідно до практики Європейського суду з прав людини майнове право особи, зокрема, право оренди, може бути припинено у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Фактично, звернення прокурора до суду спрямоване на усунення порушень вимог земельного законодавства та задоволення суспільної потреби у відновленні законності і справедливості при вирішенні суспільнозначимого питання про передачу земельної ділянки державної власності у користування юридичній особі з порушенням встановленого державою порядку розпорядження, використання та збереження земель.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Тригубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Отже, відновлення порушення встановленого державою порядку розпорядження, використання та збереження земель є суспільним інтересом, оскільки всі беззаперечно повинні дотримуватись порядку встановленого законом, а тому відповідно до практики Європейського суду з прав людини майнове право особи, зокрема, право оренди, може бути припинено у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Зазначене, спростовує вказані твердження другого відповідача, а тому вони не приймаються судом до уваги при вирішенні спору та відхиляються.

Заперечуючи проти позовних вимог другий відповідач виходячи із позицій Вищого господарського суду України у постановах від 25.06.2015 по справі № 922/6001/14 та від 16.07.2015 по справі № 911/3269/14, які базується на рішенні Конституційного суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 та спираються на позицію Верховного суду України у поставі від 11.11.2014 по справі № 21-405а14 посилається на те, що позов предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Конституційним Судом України в пункті 5 рішення №7-рп/2009 зроблено висновок про те, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Такий висновок зроблено з тих підстав, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

У зв'язку з вищевикладеним Конституційним Судом України зроблено висновок про те, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб виключно в судовому порядку.

За таких обставин, позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 № 21-405а14 не узгоджується з висновком рішення Конституційного Суду України, на яке зазначена постанова посилається. Позиція Верховного Суду України викладена у вказаному рішенні створює правову недоторканість незаконних рішень органів місцевого самоврядування, що позбавляє осіб права захищати свої порушені права у спосіб, передбачений ст. 152 ЗК України та ст. 21 ЦК України шляхом визнання недійсним та скасування акту органу державної влади або органу місцевого самоврядування, у випадку, коли вони прийняті з перевищенням повноважень або всупереч закону.

З огляду на зазначене, суд на підставі ст. 111 28 Господарського процесуального кодексу України відступає від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України викладених у постанові від 11.11.2014 у справі № 21-405а14.

Відповідно до ст. 111 28 Господарського процесуального кодексу України суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Верховний суд України у своїй постанові від 11.11.2014 у справі № 21-405а14 вважає, що визнання недійсним рішення органів місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту і в таких випадках потрібно відмовляти в задоволенні позовних вимог, оскільки ці рішення припиняють свою дію з моменту їх виконання.

У даній справі предметом позову є не тільки визнання незаконним розпорядження райдержадміністрації, а й визнання недійсним договору, укладеного на його підставі, що вже виключає подібність правовідносин щодо яких другий відповідач просить суд застосувати практику Верховного суду України викладену у постанові від 11.11.2014 по справі № 21-405а14.

Також, на глибоке переконання суду у вказаній постанові Верховного суду України було вирішено питання щодо розмежування земельних спорів між спеціалізованими, зокрема, господарськими та іншими судами. Верховний суд України намагається розмежувати повноваження спеціалізованих судів, зокрема, господарських та інших загальних судів щодо розгляду спорів з земельних відносин по суб'єктному складу сторін у справі. Тобто, оскарження рішення відповідного органу щодо розпорядження земельною ділянкою доцільно разом з оскарженням договору оренди землі, який укладений на підставі зазначеного рішення, із зверненням з таким позовом як до органу що прийняв відповідне рішення так і до сторін спірного договору оренди землі. У разі, якщо сторонами договору оренди землі є юридичні особи, спір розглядається в господарському суді, у разі, якщо однією із сторін договору оренди землі є фізична особа відповідний спір розглядає неспеціалізований загальний суд.

Заперечуючи проти позовних вимог другий відповідач наводять у якості аргументів те, що прокурор, звертаючись зі зазначеним позовом не довів факту порушення прав та інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор мотивує звернення до суду в якості позивача тим, що у центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі та здійснює, державний контроль за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, додержання вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових угод, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок, відсутні повноваження щодо звернення до суду з позовами про визнання недійсними (незаконними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі в користування земельних ділянок державної та комунальної власності, повернення їх з чужого незаконного володіння.

Також, прокурор зазначає, що дії по незаконному наданню в користування на умовах оренди земельної ділянки зачіпають інтереси держави.

Відповідно до ст. 121 Конституції України та ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру України покладено, зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

У відповідності до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави.

Згідно з абзацом четвертим частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною другою згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві.

Згідно з частиною другою статті 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до абз. 4 п. 4 описової частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 № 3-рп/99 у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту.

Статтею 14 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 3 ст. 1 Земельного кодексу України).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тригубенко проти України» від 02.11.2004 «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Порушення інтересів держави, які полягають у недотриманні встановленого порядку передачі земельних ділянок в оренду, що призвело до незаконного надання земельної ділянки на умовах оренди, стало підставою для звернення прокурора з даним позовом.

Отже, прокурором визначено в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовано необхідність їх захисту, а також вказано орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, в якого відсутні повноваження щодо звернення до суду з подібними позовами.

Зазначене, спростовує вказані твердження другого відповідача, а тому вони не приймаються судом до уваги при вирішенні спору.

Другий відповідач зазначає про пропущення прокурором строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом за захистом порушених прав та законних інтересів держави, що є підставою для відмови в позові.

Прокурор, в свою чергу наголошує що позов подано в межах строку, встановленого для захисту порушених прав та інтересів держави.

Згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У абз. 3 п.п 1.1 п. 1 Постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29 травня 2013 року № 10 визначено, що Закон (пункт 10 частини другої статті 16, стаття 21 ЦК України, абзац третій частини другої статті 20 ГК України) визначає визнання недійсними актів державних та інших органів, що суперечать законодавству і порушують права та законні інтереси осіб, як спосіб захисту цивільних прав, то до позовних заяв юридичних осіб і зазначених громадян про визнання недійсними таких актів застосовується загальна позовна давність.

Згідно п.п. 4.1 п. 4 Постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29 травня 2013 року № 10 початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

Абз. 2 п.п 4.1 п. 4 зазначеної Постанови визначено, що у разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (частина друга статті 29 ГПК України), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

П.п. 5.8 п. 5 згаданої Постанови встановлено, що у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності у спорах, що виникають у зв'язку з визнанням недійсними правочинів (господарських договорів), господарським судам слід враховувати викладене в пункті 2.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення господарськими судами спорів про визнання недійсними правочинів (господарських договорів)» від 28.05.2013 № 11.

У п.п. 2.8 п. 2 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» 29 травня 2013 року № 11 зазначено, щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України, з урахуванням водночас наведеного в підпунктах 2 і 3 пункту 5 Перехідних та прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 № 4176-VI). Для окремих видів вимог законом встановлюється й спеціальна позовна давність, наприклад, статтею 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті. Зокрема, за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання.

Необхідно мати на увазі також припис пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за змістом якого до позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним, а також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину правила ЦК України про позовну давність застосовуються за умови, коли право на подання відповідного позову виникло після 1 січня 2004 року; до позовів же, право на подання яких виникло до зазначеної дати, застосовується попереднє законодавство про позовну давність, тобто відповідні норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач - прокурор Рокитнянського району Київської області довідався про обставини прийняття Рокитнянською районною державною адміністрацією розпорядження «Про передачу земельної ділянки в оренду СТОВ «Обрій» для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» від 20.07.2007 № 279 та укладення відповідачами договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007 у першому кварталі 2015 року у зв'язку із проведенням аналізу стану додержання вимог земельного законодавства на території Рокитнянського району Київської області.

У процесі розгляду справи другим відповідачем у відповідності до ст. 33 ГПК України не було надано суду жодних належних та допустимих доказів, що б підтверджували обізнаність прокурора про прийняте оспорюване розпорядження та про укладення спірного договору оренди земельної ділянки до моменту проведення аналізу стану додержання вимог земельного законодавства на території Рокитнянського району Київської області. Також, другий відповідач не довів, що прокурор мав довідатись про вказані в позові порушення до моменту зазначеного проведення аналізу стану додержання вимог земельного законодавства на території Рокитнянського району Київської області.

Отже, позовна давність до вимог про визнання незаконним розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації «Про передачу земельної ділянки в оренду СТОВ «Обрій» для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» від 20.07.2007 № 279 та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладеного між відповідачами, розпочала свій перебіг з часу проведення аналізу стану додержання вимог земельного законодавства на території Рокитнянського району Київської області, оскільки прокурор у вказаний час довідався про порушення прав та інтересів держави, за захистом яких він звернувся до суду з даним позовом, а саме 24.03.2015, що підтверджується штампом поштового відділення на конверті, в якому до суду надійшла позовна заява, а відтак прокурор - позивач в межах строків позовної давності звернувся до суду із зазначеним позовом до відповідачів за захистом порушених прав і законних інтересів держави.

Посилання другого відповідача на позицію Вищого господарського суду України в постанові від 23.12.2014 у справі № 924/1295/13 в якій Вищий господарський суд України зазначив, що «суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази проведення перевірок та належного оформлення їх результатів державними інспекторами, та досліджуючи обставини щодо початку перебігу строку позовної давності, прийшли до передчасних висновків у справі», не приймаються судом до уваги при вирішенні даного спору, позаяк, у матеріалах даної справи наявні матеріали, зокрема, відповідь Відділу Держземагентства у Рокитнянському районі Київської області від 10.03.2015 № 10-1022-0.2-990/2-15 на запит прокурора Рокитнянського району Київської області, з якого вбачається, коли прокурору стало відомо про порушення прав та законних інтересів держави за захистом яких він звернувся з даним позовом. Крім того рішення вищих спеціалізованих судів не є обов'язковими для застосування судами в судовій практиці.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд враховує таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно пп. 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставки судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру встановлюються у таких розмірах: 1 розмір мінімальної заробітної плати.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» встановлено, що мінімальна заробітна плата у 2015 році у місячному розмірі з 1 січня становить - 1218 гривень.

Згідно абз. 2 ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Відповідно до п. 2.11 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.02.2013 № 7, якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення або поданими доказами, судовий збір сплачується окремо з кожної з таких вимог.

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», в редакції чинній на момент звернення прокурора з даним позовом, органи прокуратури - при здійсненні своїх повноважень звільняються від сплати судового збору.

Згідно п. 4.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» від 21.02.2013р. № 7 приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України.

Оскільки прокурором заявлено 4 вимоги немайнового характеру, то судовий збір відповідно до вищезазначених норм сплачується окремо з кожної з таких вимог та становить 4872 грн. (1218 грн. - 1 розмір мінімальної заробітної плати х 4 вимог немайнового характеру).

Відшкодування витрат по сплаті судового збору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладається судом на відповідачів в рівних частинах від належної до сплати суми судового збору за подання даного позову в частині задоволених трьох позовних вимог немайнового характеру.

Керуючись ст. 124 Конституції України, ст.ст. 4 3 , 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

вирішив:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати незаконним розпорядження Рокитнянської районної державної адміністрації «Про передачу земельної ділянки в оренду СТОВ «Обрій» для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» від 20.07.2007 № 279.

3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 10.09.2007, укладений між Рокитнянською районною державною адміністрацією (09600, Київська обл., Рокитнянський район, смт Рокитне, вул. Леніна, 2, ідентифікаційний код 23578486) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Обрій» (09641, Київська обл., Рокитнянський район, с. Луб'янка, ідентифікаційний код 20599134), який зареєстрований в Рокитнянському районному відділі № 21 Київської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» 06.11.2007 реєстраційний № 040734700225.

4. Зобов'язати Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Обрій» (09641, Київська обл., Рокитнянський район, с. Луб'янка, ідентифікаційний код 20599134) повернути державі в особі Рокитнянської районної державної адміністрації (09600, Київська обл., Рокитнянський район, смт Рокитне, вул. Леніна, 2, ідентифікаційний код 23578486) земельну ділянку площею 107,9421 га, яка розташована за межами населеного пункту на території Бирюківської сільської ради Рокитнянського району Київської області.

5. Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій» (09641, Київська обл., Рокитнянський район, с. Луб'янка, ідентифікаційний код 20599134) в доход Державного бюджету України 1827 (одну тисячу вісімсот двадцять сім) грн. витрат по сплаті судового збору.

6. Стягнути з Рокитнянської районної державної адміністрації (09600, Київська обл., Рокитнянський район, смт Рокитне, вул. Леніна, 2, ідентифікаційний код 23578486) в доход Державного бюджету України 1827 (одну тисячу вісімсот двадцять сім) грн. витрат по сплаті судового збору.

7. В решті позову відмовити.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Дане рішення господарського суду Київської області набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Суддя Ю.В. Подоляк

Дата підписання рішення 21.10.2015.