Ухвала

від 13.10.2015 по справі 813/9377/13-а

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2015 р. Справа № 876/7268/14 Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Качмара В.Я.,

суддів - Гінди О.М., Ніколіна В.В.,

за участі секретаря - Ратушної М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м.Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 27 червня 2014 року у справі за позовом Приватного підприємства «Антарома» до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м.Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2013 року Приватне підприємство «Антарома» (далі - ПП) звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м.Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області (далі - ДПІ), з урахуванням уточнення позовних вимог (а.с.57 т.2), про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень (далі - ППР) від 10.10.2013 №№0000382240, 0000392240. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні ППР прийняті з порушенням норм законодавства, оскільки право позивача на формування податкового кредиту підтверджується усіма необхідними первинними документами, а висновки відповідача стосовно безтоварності (нікчемності, фіктивності) господарських операцій позивача з контрагентами Товариством з обмеженою відповідальністю «Ейс констракшен менеджмент» (далі - ТОВ) та Приватним підприємством «Біко Агротрейд» (далі - ПП-1), у зв'язку з неможливістю здійснювати господарську діяльність та фіктивністю їх діяльності, є необґрунтованими та не підтвердженими доказами.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27 червня 2014 року у справі №813/9377/13-а позов задоволено повністю.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що право позивача на податковий кредит підтверджене всіма необхідними та достатніми первинними документами, які стверджують реальність та товарність його господарських операцій із вказаними контрагентами. Відповідні висновки податкового органу викладені в акті перевірки не відповідають дійсності та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Постанову оскаржив відповідач, який в апеляційній скарзі просить її скасувати та прийняти нову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що перевірками ТОВ і ПП-1 встановлено неможливість реального здійснення ними господарської діяльності, а відповідно фіктивний характер такої діяльності. Інформацією зібраною в ході розслідування кримінальної справи встановлено, що засновники цих контрагентів не мають відношення до їх діяльності.

Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до ч.1 ст.41 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких міркувань.

ПП зареєстровано виконавчим комітетом Львівської міської ради 17.12.2003, з 02.04.2004 перебуває на податковому обліку, 02.03.2009 йому видано свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість (далі - ПДВ). Основним видом його діяльності є інші види оптової торгівлі, для чого ним орендується нежитлове приміщення за адресою м.Львів вул.Польова 46 (а.с.12, 34 т.1, а.с.4-24 т.2).

На підставі акта від 23.09.2013 №76/22-40/32800383 (далі - Акт) позапланової виїзної перевірки ПП з питань взаємовідносин з ПП-1 за період з 01.12.2011 по 31.03.2013, ТОВ за період з 01.07.2011 по 31.03.2013 податковим органом було встановлено порушення позивачем вимог:

- п.185.1 ст.185, п.186.1 ст.186, п.198.1, п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України (далі - ПК), в результаті чого завищено податковий кредит на суму 271300,88грн, що призвело до заниження ПДВ в сумі 271300,88грн, в т.ч. за липень-жовтень 2011року в розмірі 88845,02грн, 69423,50грн, 76250грн та 22236грн відповідно, за лютий 2012 року - 14546,35грн;

- п.85.2 ст.85 ПК - до перевірки не надано у повному обсязі документи, що належать до предмета перевірки або пов'язані з ним, не надано копій документів, надання яких передбачено ПК (а.с.4-25 т.1).

Під час перевірки відповідач надав оцінку взаємовідносинам позивача з його контрагентами ТОВ та ПП-1 використавши при цьому акти Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва Державної податкової служби (далі - ДПІ-1) від 17.05.2013 №1699/22.8/36757122 (далі - Акт-1) та №1706/22-8/36677875 (далі - Акт-2) відповідно про неможливість проведення зустрічних звірок цих платників податків та зробивши висновки про безтоварність (фіктивність, нереальність) господарських операцій між ними.

10.10.2013 відповідачем на підставі Акта прийнято ППР:

№0000382240, яким збільшено грошове зобов'язання з ПДВ у розмірі 406951,32грн (основний платіж 271300,88грн, штрафні (фінансові) санкції (штрафи) 135650,44грн);

№0000392240, яким визначено грошове зобов'язання за штрафними (фінансовими санкціями (штрафами) в розмірі 510грн)(а.с.9-10 т.1).

Стаття 67 Конституції України передбачає, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Згідно зі ст.92 Основного Закону виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

У відповідності до п.44.1 ст.44 ПК для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Згідно з пп.14.1.181 п.14.1 ст.14 цього ж Кодексу податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

У відповідності до пп.«а» п.198.1 ст.198 цього ж Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Як визначено у п.198.2 цієї статті датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За змістом п.198.3 ст.198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст.39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст.201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п.201.11 ст.201 цього Кодексу (п.198.6 ст.198 ПК).

Згідно з п.201.10 ст.201 ПК податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення, господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість його дій, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності.

Доводи ж податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають його право, зокрема, на формування податкового кредиту.

Так, у разі, якщо дії платника податків свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції, не викликають сумніву у їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту, для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема, податкових накладних.

Таким чином, право платника на формування податкового кредиту залежить від дотримання ним наступних вимог, а саме - реальне придбання товарів, робіт (послуг) з господарською метою та наявність податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог п.201.1 ст.201 ПК України. При цьому наведені вимоги законодавства передбачають не лише наявність усіх обов'язкових реквізитів, але й достовірність відомостей, що містяться у них.

На правильність наведеного вказує і правовий висновок сформульований Верховним Судом України у постанові від 27 березня 2012 року №21-737во10 про те, що надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Слід погодитися з висновками суду першої інстанції, оскільки на підставі повно та всебічно досліджених доказів він дійшов правильних та обґрунтованих висновків про те, що твердження відповідача про безтоварність (нікчемність, нереальність) господарських операцій позивача з його контрагентами, а відповідно заниження ПДВ, не обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Реальність, товарність господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджена, а саме, щодо:

- ТОВ договором поставки від 01.07.2011 №0407/11 на поставку металопродукції та запірної арматури, видатковими та податковими накладними, відповідними угодами на переведення, товарно-транспортними накладними та актами виконання робіт на кожну партію поставленого товару, платіжними дорученнями(а.с.35-100т.1, а.с.25-46 т.2);

- ПП-1 договором поставки від 01.02.2012 №0229/12 на поставку металопродукції та запірної арматури, видатковими та податковими накладними, товарно-транспортними накладними на кожну партію поставленого товару, платіжними дорученнями(а.с.210-216, 224-226 т.1, а.с.47-48 т.2).

При цьому необхідно зазначити, що податковий орган не висловлює жодних зауважень, щодо належності оформлення відображених первинних документів.

Вказані первинні документи були повно, всебічно та належним чином проаналізовані судом першої інстанції та їм надана відповідна оцінка у взаємозв'язку із зазначеним основним видом діяльності позивача.

Такі були об'єктивно розцінені цим судом як належне документальне підтвердження реального характеру спірних операцій між позивачем та його контрагентами.

Судом першої інстанції також правильно враховано ту обставину, що придбані позивачем у контрагентів товари, використані ним у своїй господарській діяльності - реалізовані своїм контрагентам, що підтверджено належними первинними документами (а.с.101-209, 217-223, 231-248 т.1).

Вказані вище письмові докази свідчать про використання позивачем в оподатковуваних операціях у межах своєї господарської діяльності товарів придбаних у контрагентів, та спростовують твердження відповідача про безтоварність господарських операцій із такими контрагентами.

ТОВ і ПП-1 на час укладення відповідних договорів з позивачем та їх виконання були належним чином зареєстрованими юридичними особами та платниками ПДВ і мали право на випуск податкових накладних.

Таким чином, добросовісність та обачність позивача по згаданих господарських операціях підтверджується тим, що ним була зібрана оприлюднена інформація, яка б вказувала на недобросовісність його контрагентів.

Доказів участі ПП разом із вказаними контрагентами у схемі транзитного руху коштів податковим органом не представлено.

Як вбачається із висновків Акта відповідачем надавався аналіз реальності здійснення господарської діяльності позивача у співвідношенні з господарською діяльністю ТОВ і ПП-1, які виключно ґрунтувалися на висновках Акта-1 та Акта-2, де зроблено висновки, що господарські операції останніх є нереальні(фіктивні).

При цьому відповідні висновки Акта-1 та Акта-2 були в основному (виключно) сформульовані у зв'язку із тим, що ТОВ та ПП-1 не представлено до зустрічних звірок жодних первинних документів (у зв'язку із не встановленням їх місцезнаходження), щодо здійснення господарських операцій за відповідний період, в т.ч і по взаємовідносинах із позивачем.

Разом з цим, як встановлено судом першої інстанції, відповідні первинні документи є в наявності у ПП, були представлені ним до перевірки та подані в суді.

Відсутність ТОВ та ПП-1 за юридичною (податковою) адресою також не свідчить про безтоварність здійснених господарських операцій, оскільки такі операції мали місце в 2011-2012 роках, а відповідну відсутність було встановлено лише у травні 2013 року.

Щодо пояснень Кузейко А.В. - власника та керівника ТОВ, про його непричетність до фактичної господарської діяльності останнього, то треба вказати таке.

Зі змісту таких пояснень, які відображені в самому Акті, вбачається, що ним підтверджується підписання відповідних первинних документів від імені ТОВ.

Такі пояснення не є безумовною підставою для висновку про нереальність господарських операцій між ПП і ТОВ та не спростовують їх.

Крім того, немає жодного доказу, що такі пояснення мали будь-яке логічне процесуальне продовження - порушення та розслідування кримінальної справи, постановлення вироку.

Згідно з п.110.1 ст.110 ПК платники податків, податкові агенти та/або їх посадові особи несуть відповідальність у разі вчинення порушень, визначених законами з питань оподаткування та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Верховний Суд України у постанові від 31 січня 2011 року №21-47а10 прийшов до висновку, що чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (робіт, послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) також підтверджує такий підхід до вирішення податкових спорів. Зокрема, у рішенні від 22 січня 2009 року по справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) цей Суд зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності. Платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати. «Обачний» платник податку може принаймні, але не тільки надати докази перевірки свого контрагента на предмет податкової «добросовісності» за доступними базами даних, як і навести докази на підтвердження обґрунтованості вибору контрагента.

Також у п.38 рішення від 09 січня 2007 року по справі «Iнтерсплав проти України» (заява №803/02) ЄСПЛ нагадав, що держави мають широкі межі самостійної оцінки у визначенні того, у чому полягає публічний інтерес, оскільки національний законодавчий орган, реалізуючи соціальну та економічну політику, має широке коло повноважень. Однак такі межі оцінювання не є абсолютними, і їх застосування підлягає перегляду органами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Цей Суд, однак, не прийняв зауваження Уряду України щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань.

Щодо ППР від 10.10.2013 №0000392240, то апелянт не висловлює жодного обґрунтування вимог апеляційної скарги в цій частині.

Водночас, з урахуванням вимог п.85.2 ст.85 ПК та змісту вимоги ДПІ від 31.05.2013 №8695/10/22-10 про надання пояснень та їх документального підтвердження, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що позивач не був зобов'язаний надавати посадовим (службовим) особам відповідача документи на підтвердження подальшої реалізації товарно-матеріальних цінностей одержаних від ТОВ та ПП-1, оскільки такі прямо не пов'язані з предметом відповідної перевірки.

Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що відповідно до ч.2 ст.71 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід також узгоджується з практикою ЄСПЛ. Так, у п.110 рішення від 23 липня 2002 року в справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Підсумовуючи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Доводи апелянта висновків суду не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись статтями 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС, суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м.Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 27 червня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили.

Головуючий суддя В.Я. Качмар

Суддя О.М. Гінда

Суддя В.В. Ніколін

Повний текст виготовлений 16 жовтня 2015 року.